s
Sesiya.ru

Радянсько-польська війна і Україна

Информация о работе

Тема
Радянсько-польська війна і Україна
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 7
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-09-19 17:35:57
Размер файла 27.17 кб
Количество скачиваний 2

Узнать стоимость работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу работы

Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

37. Радянсько-польська війна і Україна.

Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керів-ництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імпе¬рії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Ук¬раїна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми во¬рогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострю¬вати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. поль¬ське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розвязання проблеми на свою користь. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули на¬ступ на територію, контрольовану Червоною армією.
Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 —24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою.
Основні положення Варшавської угоди:
— польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами;
— кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зай¬нята польськими військами;
— до Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, За¬хідна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина;
— Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій;
— Польща зобовязувалася озброювати війська УНР;
— уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі;
— збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуван¬ню;
— українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню;
— УНР погоджувалася на спільну валюту;
— Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.
Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були ак¬том відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил у черговий раз відновити УНР.
Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був за¬суджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головно¬го Отамана — подав у відставку премєр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження цей договір справив у Галичині, бо перекреслював її надії на націо-нальне визволення.
Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Пілсудський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом із польськими військами наступали і петлюрівці.
Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ. Інтер¬венція викликала опір українського населення, яке, спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, не пішло за Петлюрою. Очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.
Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. 5 черв¬ня 1920 р. війська Червоної армії прорвали фронт противника і розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку.
У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримкою Антанти почало наступ у районі Перекопа і Чонгарських укріп¬лень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ.
12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.
Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919р. (лінія Керзона).
РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на перегово¬рах із польським урядом.
Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступилася до Львова і Варшави.
На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Рес¬публіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, бан¬ків, конфіскацію поміщицької землі тощо.
Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.
Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верс¬тви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева.
У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардій¬ці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі
Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвар¬дійців. Врангель відступив у Крим.
На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядами, які згодом було перенесено до Риги. Оби¬дві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розме¬жування військ. На цих умовах було підписане перемиря, а в березні 1921 р. Ризький мирний договір. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі.


















38. Українське питання на Паризькій мирній конференції.

На Паризькій мирній конференції (1919— 1920рр.) «українське питання» не стояло окре¬мим пунктом до розгляду. Воно виникало в про¬цесі визначення повоєнних кордонів Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Очолювати Українську обєднану делегацію УНР та ЗОУНР було доручено Г. Сидоренко. Про¬те делегація Західної області УНР діяла окремо.
Цілями української делегації на цій конфе¬ренції було домогтися визнання незалежності УНР, допомоги й підтримки з боку країн Антанти в боротьбі з більшовиками, а також посісти гідне місце в системі післявоєнних міжнародних відносин.
Ситуація ускладнювалася тим, що українські делегації не визнавалися пов¬ноправними представниками українського народу. Українці були єдиним на¬родом, право якого на самовизначення було проігноровано на конференції.
УНР, яка уклала в 1918 р. у Брест-Литовську договір із Німеччиною, вважа¬лася її союзницею і не повинна була брати участь в конференції. Франція, яка була зацікавлена у відродженні єдиної й неподільної Росії та «Великої Польщі» за рахунок українських земель, розцінювала уряд УНР як просоціалістичний.
Розпочалася антиукраїнська кампанія, унаслідок чого було порушено пи¬тання про припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. й обгово¬рення умов перемиря. Польський уряд, на відміну від уряду УНР, відхилив запропоновані умови.
Найбільш виважений підхід до вирішення українського питання мала ан¬глійська делегація, яка різко виступила проти анексії українських земель Польщею.
На Паризькій мирній конференції остаточно переміг французький підхід до вирішення «українського питання». Існування в Східній Європі міцної Польської держави як противаги Німеччині було вигідне Франції. Тому вона поста¬вила, вимогу негайно припинити війну ЗУНР із Польщею та встановити лінію кордону, за якою Львів і Дрогобицький район переходили під владу Польщі. Для боротьби з більшовиками, у тому числі й в Україні, надавалася допомога Польщі, Румунії та білогвардійським військам Денікіна.
Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцін¬ки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти й США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На цьому особливо наполягали Франція та США. Крім того, вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.
25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.
Тактично гнучку дипломатичну лінію з метою заволодіння Закарпаттям проводили президент Чехословаччини Т. Масарик і міністр закордонних справ Е. Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами й заручилися підтримкою закарпатської еміграції в США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу За-карпатської України Чехословаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло до Сен-Жерменського мирного договору.
У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буко¬вини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Проте Україна та Росія не визнали законності цих рішень.
Визнання незалежності УНР країнами Антанти й одержання від них допо¬моги було унеможливлено після втрати Директорією УНР влади над більшістю українських земель у 1919 р.
Висновок. У ході Паризької мирної конференції країни Антанти не підтрима¬ли Директорію УНР і вороже поставилися до ідеї незалежності України. Рі¬шення Паризької мирної конференції сприяли поділу українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною.




39. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр.
Визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. закінчилися поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-де¬мократичної революції 1917 р., зберегти не вдало¬ся. Утрачено було й певні соціальні завоювання, залишились нерозвязаними найважливіші соціально-економічні проблеми. За їх вирішення взялась більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала при¬родні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло.
Становлення української державності відбувалось у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян та навіть видатних політичних лі¬дерів характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.
Протягом короткого часу визначились прихильники державної незалеж¬ності України — Центральна Рада, гетьман П. Скоропадський. Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України. Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.
Українська революція показала, що ідея незалежності України близька різним соціальним верствам суспільства. Більшість її прихильників станови¬ли українці. Близькою вона була також для представників інших національ¬ностей в Україні. Чимало політичних лідерів змінили погляди на державний устрій України. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демокра¬тичними державами.
Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала роз¬виток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці та більшовики. їм протистояла українська інтелігенція і селяни, меншою мірою — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити в 1920-х рр. конкретні кроки на шляху українізації. Політичний та економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не відмовилась від імперських амбіцій царизму.
Історичне значення визвольних змагань 1917—1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі, Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти, зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську де¬ржаву і знадобились наприкінці XX ст.
Висновок. Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібка єдність усіх полі¬тичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національ¬ні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовніш¬ніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні суперечки, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.















40. Культура і духовне життя України в 1917- 1920рр.
Боротьба за соціальне та національне визво¬лення сприяла духовному піднесенню українсь¬кого народу. Із падінням царського режиму при¬пинилося переслідування українських митців, української мови та культури, що давало надію на становлення й розвиток Української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення поро¬джували нову ідеологію й мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності та гуманізм. Багато представни¬ків української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управлін¬ня української держави П. Скоропадського, обійнявши відповідальні посади й отримавши можливість упливати на державну політику в галузі культури. Проте масове деформування свідомості, великі втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесу 1917—1920 рр. в Україні трагічного відтінку.
У1917—1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних полі¬тичних сил. Центральна Рада й Гетьманат проводили українізацію школи. Від¬кривалися нові українські гімназії, запроваджувались навчальні програми, які передбачали обовязковість вивчення української мови, історії та географії України.
Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей у дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя й перекреслила українізацію народної освіти. Більшовики, неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, удавались до насильницьких дій і командних методів. Так, була розпущена Всеукраїнська вчительська спілка, яка не спри¬ймала радянських реформ у шкільній справі. Така ж доля спіткала національ¬ні культурно-освітні організації — «Просвіти». Вони були особливо популяр¬ними на селі й обєднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.
Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підкон¬трольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації не¬письменності серед дорослого населення.
Активна боротьба розгорнулася за вищу школу, на навчання до якої прий¬малися передусім вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них зявились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вищих навчальних закладів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.
У добу Гетьманату було створено Українську академію наук (1918р.), пер¬шим президентом якої став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно пра¬цювати.
Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів, які вболівали за українську національну революцію й болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повний голос заявили про себе такі тала¬новиті поети, як П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Ще один з обдарованих пое¬тів — О. Олесь — назавжди залишив Батьківщину.
Для розбудови української культури багато зробив гетьман П. Скоропад¬ський. За його сприяння відкривалися українські університети, бібліотеки, те¬атри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Ук¬раїнську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи зявилися в Україні і в 1919—1920 рр.
Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Маряненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.
Завдяки діяльності Центральної Ради в Києві наприкінці 1917 р. було від¬крито Українську академію мистецтв, яка обєднала видатних художників. У цей час в Україні творили відомі майстри живопису й графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, О. Мурашко, Г. Нарбут. Г. Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради й гетьманського уряду, державного герба й печатки, поштових марок, військової форми.


41.Наш край на початку 20 століття.
В Полтавській губернії, що включала в себе і Костянтиноградський повіт, на початку XX ст. поміщикам належало 60 % усієї землі, 17 % селян зовсім не мали її. Тяжке становище селян ще погіршало внаслідок неврожаю 1901 року. На¬весні наступного 1902 року селяни залишилися зовсім без хліба, без корму для худоби. Цілими селами вирушили вони в поміщицькі економії і розбирали зерно, картоплю, сіно і інше майно поміщиків. В дні селянського повстання в Костянтиноградському повіті було розгромлено 38 поміщицьких садиб.
Царські війська учинили жорстоку розправу над повсталими селянами.
В січні 1905 року почалася перша російська революція. На Костянтиноградщині першими під-нялися на боротьбу селяни, з якими так жорстоко розправився царський уряд в 1902 р. Селянська біднота Попівки, Кирилівки, Хрестища вивозила з поміщиць¬ких економій зерно та інвентар, забирала сіно, рубала ліс, встановлювала ціну на оренду землі.
Найбільшими промисловими підприємствами Костянтинограда на початку XX ст. були парові млини Кричевського, Білого, Марголіна, Ірхіна, Фрідланда, Саворні, шкіряні заводи Ломберга і Клозе, друкарня Іцковича. На цих підприємст¬вах робітники працювали по 12-14 годин на добу в тяжких умовах, а одержували мізерну зарплату.
В революційний рух втягнулися торго¬вельні службовці. Вони ство¬рили професійну спілку. Керівництво профспілки почало свою діяльність з вимоги встановити вихідний день. Власники змушені були погодитись на те, щоб у неділю продавці працювали по три години замість дванадцяти. У листопаді 1905 року в повіті піднялася нова хвиля селянського руху. Якщо в 1902 р. селяни громили поміщицькі маєтки, то тепер у їх виступах зявляють¬ся риси політичного характеру. Наприклад, в Наталиному, Попівці та інших населених пунктах селяни вимагали терміново ліквідувати поліцію, ска¬сувати смертну кару, звільнити усіх борців за народні права, відібрати у поміщи¬ків землю і передати її селянам, запровадити безкоштовне навчання дітей в школах.
Внаслідок проведення столипінської аграрної реформи поряд з селами появилися відруби і хутори. Костянтиноградське Земство, створило на території повіту 9 дільниць, з окремим агрономом на кожній, відкрило 16 прокатних станцій, заклало 23 показових поля, створило 16 кредитних і 3 ссудно-ощадних товариств. Земство закупило племінних жеребців, бугаїв - всього 60 голів.
Одним із заходів столипінської аграрної реформи було переселення селян з Європейської частини Росії в Сибір. За шість років (1906-1911) з Костянтиноградськсго повіту переселились в Сибір 19386 селян. Багато з них, розорившись, повернулося назад. Після першої російської революції спостерігається у повіті деякий розвиток кустарної промисловості та торгівлі, будуються нові млини, винокурні заводи, взуттєві майстерні. Збільшилося виробництво хліба на екс¬порт. Економічний розвиток вимагав розширення мережі початкових шкіл. В 1909 р. Костянтиноградське Земство відкрило в місті педагогічні курси, які готували вчителів початкової школи для села.
11 листопада 1912 року в Костянтинограді відкрита земська чоловіча гімназія. Жіноча прогімназія вже шість ро¬ків існувала до цього.
У 1911—1914 роках в центрі міста по проекту земського архітектора Ширшова в стилі модерн збудований двохповерховий будинок повітової Земської Управи. В ті ж роки у Костянтинограді під наглядом лікаря Шиндлера збудований, в готичному стилі, будинок земської лікарні. Обидва будинки збереглися до сьогодення.
Напередодні першої світової війни в Костянтинограді було 6 вальцових млинів, цегельний і олійний заводи, 2 заводи по обробці шкір, тютюнова фабрика, десятки дрібних майстерень.
З розвитком промисловості й ремісничого виробництва зростало й міське населення. В 1917 р. в Костянтинаграді мешкало 10812 жителів проти 6421 за переписом 1897 року. На промислових підприємствах міста працювало багато мешканців сіл Наталиного і Піщанки.
В центрі міста будувалися добротні цегляні будинки дворян, чиновників, купців. В будинки багатіїв подавався електричний струм від єдиної в міст динамомашини, яка була встановлена Земством в ремісничій майстерні. Тут же знаходилися два кінотеатри - „Люкс" і „Біоскоп", Народний будинок . Напередодні першої світової війни в Костянтинограді почав діяти драматичний театр, який ставив пєси в народному будинку. На околицях міста селилась сільська біднота, робітники, дрібні службовці, що жили в глинобитних хатах вкритих очеретом. Не було тут водопроводу, хати освітлювалися гасовою лампою. Цікаво, що майже в кожній хаті мешканців міста був портрет Т. Г. Шевченка, намальований місцевим художником. Поезію і прозу великого кобзаря знали навіть неписьменні. Для задоволення духовних потреб віруючих у Костянтинограді було три православні храми, синагога і кірха.
Після повалення царизму в Росії в Костянтинограді було утворено Комітет громадського спокою.
Чоловічій гімназії імені 300-річчя Дому Романових було присвоєно імя Т. Г. Шевченка. В березні 1917 року, члени повітової Земської Управи, перервавши своє засідання, ходили в чоловічу гімназію на урочисте відкриття портрета Тараса Григоро¬вича. У квітні 1917 р. в Костянтинограді відбувся селянський зїзд, на якому було обрано повітовий Земельний комітет.
У липні 1917 р. проф¬спілки організували страйк робітників млинів Кричевського, Марголіна, Білого, Ірхіна, який продовжувався 8 днів. Результатом страйку було встановлення ад¬міністрацією 8-го динного робочого дня. У вересні 1917 року, окремі се¬лянські земельні комітети повіту почали встановлювати свій контроль над розподілом землі.
25-26 жовтня 1917 року в Петрограді до влади прийшли більшовики. В Полтаві більшовики почали вимагати, щоб Полтавська Рада взяла владу у місті і виконувала розпорядження радянського уряду. Але Полтавська Рада виступила проти встановлення радянської влади в місті.
З Росії були направлені загони петроградських та московських червоногвардійців, очолювані П. В. Єгоровим, які 6 січня 1918 року зайняли Полтаву і Костянтиноград та інші населені пункти.
Після підписання Брест-Литовського мирного договору наприкінці березня 1918 р. німецько - австрійські війська і загони УНР вступили у Костянтиноградський повіт. Проте Німеччина програла війну і її війська виводяться з території України. 20 січня 1919 р. Костянтиноград зайняли червоногвардійці. Після вступу більшовиків до Костянтинограда у місті був створений військово-революційний комітет. Головою ревкому став катеринославський слюсар Сергій Сергійович Щучка.
Голова Костянтиноградської надзвичайної комісії Черненко і другий член надзвичайної комісії Шевченко під виглядом боротьби з контрреволюцією грабували міське населення. Проти них з категоричним осудом виступив С. С. Щучка. С.Щучку було вбито в його кабінеті, а слух пустили, що він не витримав того політичного напруження, яке склалося у повіті, проявив слабоду¬хість і покінчив життя самогубством. Поки велося слідство у справі С. С. Щучки були вбиті ще 5 членів ревкому: військовий комісар Котлик, комісар освіти Чухліб, комендант Шило, Олешко і Кузьменко. Їх задушили, а трупи кинули в ополонку річки Берестової. Весною трупи спливли на поверхню води. На шиї одного вбитого був рушник з ініціалами вбивці. У 1919 році на Костянтиноградщині діяли робітничі продзагони. Вони відпра¬вили з повіту до Петрограда два ешелони хліба.
Білогвардійські війська Денікіна 4 липня 1919 року вступили у Костянтиноград. В повіті почалися жорстокі розправи над незадоволеними денікінським урядом.
В листопаді констянтиноградські партизани пі¬дірвали в районі Костянтинограда залізничні мости, утруднивши цим пересування денікінських військ, 8 грудня зайняли Костянтиноград і кілька днів утримували його. 23 грудня частини Червоної Армії, при сприянні партизанів, вступили в Костянтиноград.
1920-1922 роки у Костянтиноградському повіті діяли загони Матвієнка, Левченка, Бондаренка, Бібіка, Іванюка, які нараховували від 50 до 200 і більше добре озброєних людей. Особливу небезпеку становили дрібні загони, які легко ховались у хуторах, наприклад, загін Курного, який діяв у районі с. Добреньки, загін Козила, що діяв в районі с. Кобзівки. Загони наскоками вбивали партійних і радянських працівників. Для боротьби з повстанцями була прислана 19 стрілецька бригада. Крім того з Полтави прибули в повіт курсанти піхотної школи і окремий загін на чолі з началь¬ником губернської міліції К. О. Матяшем. Влітку 1920 року в повіті зявились загони махновців, в боротьбі з якими брав участь 1-й Естонський Комуністичний полк. Його тилові підрозділи про¬сувались за ним слідом від станції Карлівка до Костянтинограда. Ранком 15 червня біля села Верхня Ланна на обоз естонців напали кінні махновські загони. В бою загинуло 96 естонських червоноармійців.
Проте до кінця 1922 р. всі повстанські загони були придушені Червоною армією.

© Copyright 2012-2019, Все права защищены.