Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні

42. Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні.

За роки громадянської війни територія Ук¬раїни зазнала найбільших руйнувань. Збитки в народному господарстві України становили 10 млрд. крб. Із 11 тис. підприємств у 1921р. змогли поновити роботу щонайменше 2,5 тис. Найбільших збитків зазнав Донецький вугільний басейн, металургійна, машинобудівна, цукрова, соляна та інші галузі виробництва.
Постійна зміна влади в Україні, реквізиції, по¬бори призвели до розорення сільського господарс-тва. Політика «воєнного комунізму», яку проводили більшовики, викликала погіршення соціально-економічного становища селян. 1920 р. продрозкладка в Україні була виконана на 40 %. На Україну було накладено непомірно висо¬кий продовольчий податок, третину якого (28,5 млн пудів) було вивезено до Росії. До економічних проблем додався голод, що вразив майже 15 % (3,8 млн осіб) населення України.
Важкою для радянської влади залишилась політична ситуація. В Україні селянство складало значну частину учасників махновського руху. У кінці 1920 — на початку 1921 р. ним було охоплено Донецьку, Катеринославську й Полтавську губернії.
У березні 1921 р. X зїзд Російської комуністичної партії (більшовиків) про¬голосив курс на проведення нової економічної політики (неп).
Мета непу:
— Ліквідація загрози нової громадянської війни.
— Рятування більшовицького режиму.
— Покращення економічного становища в країні, що перебувала в міжна¬родній ізоляції.
Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР при¬йняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу в Україні. Суть непу полягала в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер у селян вилучалися не всі лишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Сплативши продподаток, селяни мали можливість продавати надлишки продукції. Уряд тимчасово відмовився від створення ко-лективних господарств.
Швидко відроджувалась кооперація. Вона охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав результати. 1927 р. в Україні земель оброблялось на 10 % більше, ніж 1913 р. Якщо до 1917 р. основні земельні угіддя перебували в руках помі¬щиків і куркулів, то за роки непу українське село стало значною мірою серед¬няцьким, виділились і заможні господарі, серед яких було чимало колишніх червоноармійців, червоних партизанів, активних учасників боротьби за ра¬дянську владу.
Існувала в Україні й система колективних господарств — колгоспів і комун. Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи й комсомольці. Однак колгоспи обєднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % зе¬мельних площ.
Навесні 1925 р. посівні площі в Україні складали 95 % від рівня 1913 р., валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років.
У промисловості колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні зявилось чимало приватних підприємств. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства.
У селянських господарствах України зросла продуктивність праці, розши¬рились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання.
У роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підпри¬ємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості та якості виробленої продукції.
Велику роль у піднесенні економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа (жовтень 1922р.). В обіг було введено банківський білет, який дорівнював 10 золотим карбованцям — «червінцям». Спочатку нова грошова одиниця використовувалась для розрахунку між державними підприємствами, а з 1924 р. зявилась можливість перейти на «червінець» у повному обсязі.
Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишають¬ся в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгів¬ля не змінювали форм власності.
Відбудова промисловості почалась із переведення діючих заводів і фабрик на господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських питань підприємства обєднались за галузевим та територіально-галузевим принципами — у трести. Перші трести зявилися восени 1921 р. як у важкій промисловості(«Донвугілля», «Південьсталь», «Південнорудний трест»), так і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукортрест»). На початок 1922 р. Українській раді народного господарства підпорядковувалось уже 24 трести, які обєднували близько 450 підприємств усіх галузей.
Для здійснення торговельних операцій, закупки сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати. Неп означав не тільки зміни в управлін¬ні виробництвом, відбувся перехід на оплату, залежну від кількості та якості праці. Зарплата стала враховувати економію палива, сировини, раціоналіза¬цію виробництва.
Комуністична партія намагалась використати для відбудови народного господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Ширились суботники і недільники, дні ударної праці тощо.
Позитивні наслідки непу істотно відчули жителі міст, які проявилися досить швидко в процесі денаціоналізації торговельно-промислових підпри¬ємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало економічну актив¬ність населення, передусім дрібних виробників. На селі стають до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових, водяних, вітрових), підпри¬ємств із виробництва ковбас, копченостей, різносолів.
Неп сприяв швидкій відбудові країни. Незважаючи на труднощі відбудовчо¬го періоду 1925—1926 рр., більшість галузей промисловості України вийшли на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої і харчової промисловості).
Успіхи розвитку відбудови дали змогу реалізувати план ГОЕРЛО (елект¬рифікація країни), що був ухвалений у 1920 р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. За¬галом в Україні було споруджено 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, що вдвічі перевищило план.
Однак політика непу не супроводжувалась політичними змінами в Україні. Республіка, як і раніше, мала фіктивний суверенітет і виконувала продикто¬вані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія України залишалась одним із загонів РКП(б).
Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) обєднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчились розпуском УКП.
І все-таки неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєн¬ного комунізму і необхідність стимулювання «більшовицького натиску». Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного ви¬робництва дрібними підприємствами або непманами призвели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвер-дженню в Україні.
Особливості непу в Україні:
— «зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців;
— здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося при¬душенням національно-демократичних сил;
— реалізація непу почалась значно пізніше, ніж в інших республіках.
Наслідки непу:
— відновлення промисловості і сільського господарства, зруйнованого в ро¬ки Першої світової і громадянської воєн;
— ліквідація політичної кризи;
— стабілізація радянського режиму;
— закріплення при владі більшовиків.
Висновок. За роки непу в стислий час було відновлено господарство країни, значно виріс життєвий рівень населення. Проте довгостроковою політикою неп не став.




43. Політика «українізації» (коренізації), її наслідки. О. Шумський, М. Скрипник.
Політика коренізації була започаткована рі¬шеннями XII зїзді/ РКП(б) (квітень 1923р.), на якому були сформульовані її основні положення:
— підготовка, виховання та висування керів¬них кадрів корінної національності;
— урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;
— організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;
— вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.
В Україні політика коренізації проходила у формі українізації. Важливим її аспектом, були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Ук¬раїні.
Першими реальними кроками на шляху реалізації цієї політики стали де¬крети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рів¬ність мов, і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови.
Українізація поширилася на всі сфери життя, її результати у 1920-х рр, були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 %. Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діло¬водство на українську мову 75 % державних установ і організацій.
Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено ав¬тономну Молдавську республіку, протягом 1924—1925 рр. — сім німецьких^ чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання ,342 — єврейською, 31 — татарською.
Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літератур¬них організацій і обєднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе підне¬сення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмежен¬ням, українська культура досягла світового рівня.
Процес українізації активізував оформлення автокефальної православної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом В. Литовського й остаточно оформив Українську автокефальну православну церкву. Релігійна служба справлялася українською мовою, у церковному жит¬ті було здійснено багато демократичних нововведень, УАПЦ швидко почала завойовувати авторитет серед віруючих України та за її межами. Тоді в 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ, який завершився її ліквідацією в 193О.р.
Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. почалося згортання політики ук¬раїнізації і загалом коренізації.
Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національ¬ної самосвідомості корінного населення, у майбутньому вона могла стати за¬грозою для існування федерації. ПокиЙ. Сталін вів борйтьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.
Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» окремих відповідальних партійних працівників, які з точки зору центру приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського, що був одним із основних провід¬ників українізації. 1933 р. його було заарештовано й увязнено на 10 років.
Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипник продовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Як відданий комуніст, він прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність, на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, у 1933 р. він наклав на себе руки. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації, її згортання.
Також був засуджений молодий економіст М. Волобуєв, який стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компо¬нентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати самостійно, без посередництва російської економіки. Такі думки могли набути по¬ширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М, Волобуєва, так звана «волобуївщина», теж було засуджено як «націоналістичний ухил».
За час запровадження політики коренізації в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках.
На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У1930 р. закрито державні курси української мови і Централь¬ні державні курси українознавства; 1932 р. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано національ¬ні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинено вивчення українсь¬кої мови у всіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери.
Особливо активно відбувалася ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мовою навчання на російську мову з необовязковим для учнів вивченням української.
Оцінюючи історичне значення процесу українізації,, слід визнати, що не¬зважаючи на всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадо¬вго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її куль-тура й помітно розширилася сфера вживання.





















44. Входження УСРР до складу СРСР.

Після завершення громадянської війни ра¬дянські республіки мали статус незалежних дер¬жав. Такою була і Українська "Соціалістична Ра¬дянська Республіка — УСРР (у той час вона мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік по-ширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), і саме з Москви здійснювалося управління країною.
Механізм влади був простим: Російська комуністична партія (більшови¬ків) прибрала до рук усю повноту влади і визначала державну внутрішню та зовнішню політику. Республіканські ж-партійні організації були складовою РКП(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.
У роки громадянської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної та дипломатичної діяльності. Централь¬ні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували повною мірою інтересів республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Нарос¬тання відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин.
Між Україною та Росією велися переговори щодо впорядкування взаємовід¬носин. Це ж питання хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські республіки.
Комісію ЦК РКП(б) з підготовки проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками очолював Й. Сталін. Він був противником державно¬го суверенітету республік. Очолювана ним комісія виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали ввійти до складу Російської Федерації на правах автономних, тобто жодне право на державність не визнавалося. Пер¬ший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський підтримав цей план. Проти нього виступив голова українського уряду X. Раковський.
Вождь більшовицької партії В. Ленін утрутився в підготовку документів, повязаних з обєднанням радянських республік. Він небезпідставно побою¬вався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції та призве¬де до протилежного результату. Тому В. Ленін запропонував створити нове державне обєднання як Союз Радянських Соціалістичних Республік — союз
іззовні рівноправний, навіть із правом вільного виходу з нього. Однак партія при цьому не змінювала своєї структури та функцій, що визначило майбутній унітарний характер держави.
Зїзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утво¬рення СРСР і Конституції СРСР. ЗО грудня 1922р. відбувся / зїзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.
Союзний, договір 1922 р. мав стати міжнародним договором, однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції 1.924 р. зявився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціаліс¬тичних Республік», а Конституція — це внутрішній, а не міжнародний юри¬дичний документ.
У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовніш¬ньоекономічні відносини, армія, флот, засоби звязку, транспорт. Республі¬канський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при ць¬ому перед Центральними органами), у деяких питаннях сільського господарс¬тва, у галузі освіти, охорони здоровя тощо. Однак позитивним було те, що виз¬навалася територіальна цілісність України, її власні, хоча й обмежені у своїх права» органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відбивало її національну самобутність. Висновок. Через входження УСРР до складу СРСР республіка остаточно втратила свою формальну незалежність. СРСР стала формою відродження Російської імперії, але на новій ідеологічній основі.





45. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
У грудні 1925р. відбувся XIV зїзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний XV зїзд у 1927р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згор-тання непу і знищення товарно-грошових від¬носин. За формулою Й. Сталіна, плани повинні мати не прогнозовий, а директивний характер, тобто бути обовязковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щоріч¬ного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені «правим ухилом» і під час «чистки» партії розгромлені. На основі показників першого пятирічного плану на 1928/29 — 1932/33 рр., відповідно були розроб¬лені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським зїздом Рад.
Перша пятирічка становила суму річних планів, які постійно коригувались убік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенер¬гії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура господарства, розра¬хована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.
На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. складалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це викликало в більшовицьких лі¬дерів бажання ще більше напружити сили народу та здійснити великий стри¬бок у соціалізм. Сталін установив темпи приросту промислової продукції на другий рік пятирічки 32 %, а далі — 45 %. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розви¬валися з випередженням, інші відставали. Унаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. Виникло таке понят¬тя, як «штурмівщина», коли плани капітального будівництва неодноразово переглядалися, але кожен із них мав виконуватися.
У роки першої пятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підпри¬ємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструменталь¬них сталей у Запоріжжі «Дніпроспецсталь», Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла в підпорядку¬вання загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республі¬ки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку радянської економіки.
Щоб довести тріумф першої пятирічки, Й. Сталін спритно маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням політбюро окремим ві¬домствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання про¬мислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбован¬цях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої пятирічки за чотири роки і три місяці. Щорічний приріст промислової про¬дукції в середньому становив близько 16 % , тобто менше запланованого. У роки другої пятирічки 1933—1937 рр. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський за¬вод важкого машинобудування — один із найбільших у Європі.
Виконання перших пятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх на¬родів СРСР. Причому пятирічки не були розраховані на піднесення матеріаль¬ного добробуту. Більше того, голод 1932—1933 рр. винищив мільйони людей, села обезлюдніли, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. «Шахтинська справа» в Донбасі — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості — започаткувала організоване цькування фахівців із дорево¬люційними дипломами. Більшовики не надавали великого значення матеріальним стимулам пра¬ці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Нехтуючи економічними важелями підвищення продуктив¬ності праці, керівники більшовицької партії та уряду намагалися скориста¬тися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно увязнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало основною формою боротьби за вищі показники в праці.
Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елемен¬тів перетворилося на фізичну ліквідацію значної частини економічно актив¬ного населення — так званого куркульства на селі та власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, оскільки ривок важкої про¬мисловості відбувався при хронічному занепаді соціальної сфери та легкої про-мисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інже¬нерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину.
Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації в Україні стало зрос¬тання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво но¬вих шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України на індустріаль¬но-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. До негативних наслідків індустріалізації можна зарахувати: підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової про¬мисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; по¬силену централізацію управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поши¬рення державних позик, торгівлю алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).
У результаті проведеної індустріалізації на 1937 р. за абсолют¬ними обсягами промислового виробництва УРСР вийшла на друге місце в Європі після Німеччини. Було забезпечено відносну техніко-економічну не¬залежність СРСР від країн Заходу. Україна стала індустріально-аграрною республікою СРСР, але складовою єдиного загальносоюзного економічного комплексу.




























46. Політика суцільної колективізації та розселянювання в Україні. ЇЇ соціально – економічні наслідки.
Радянське керівництво, узявши курс на мо¬дернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами для роз¬витку індустрії: коштів, сировини і робочих рук.
Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався про¬мисловістю. Держава не могла забезпечити прискорених темпів індустріаліза¬ції, маючи справу з мільйонами одноосібників. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати місто й армію. Ось чому держава хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.
Але в сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб за¬безпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисло¬вості — сировиною та робочою силою. Крім цього вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази пролетаріату, колективізація сти-мулювала процес пролетаризації селянства.
Перший пятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде обєднано 30 % селянських господарств. Але вже 1929 р. на листопадовому пленумі ЦКВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективі¬зацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала найвищі темпи колективізації в Україні порівняно з усіма союзними республіками. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р.
У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:
1929—1930 рр. — час прискореної колективізації, яка, по суті, перетворила¬ся на комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалась заходами місцевої влади: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня — 62,8. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У1928—1929 рр. в Україні було знищено до 50 % поголівя худоби.
1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідаль¬ності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 бе¬резня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Розпочався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах за-лишилося менше ніж третина селянських дворів;
1931—1933рр. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її тем¬пів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів).
Таких результатів удалося досягти шляхом терору та голоду. Унаслідок голо¬домору 1932—1933 рр. було остаточно зламано опір селян колгоспній системі і суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колго¬спний лад став однією з основ командної економіки й тоталітарного режиму.
1934—1937рр. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.
Важливим елементом колективізації було так зване «розкуркулювання», а фактично розселянювання села. Спочатку в 1927—1928 рр. до заможного селянства проводилась політика обмеження — збільшували податки, обмежу¬вали оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю машин, реманенту. У квітні 1929р. було визначене нове стратегічне завдання — пе¬рехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про за¬ходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективі¬зації». Почалися масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати до колгоспу.. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сімями — 1,2.—1,4 млн осіб, із них 860 тис. виселили на північ Сибіру). Близько 7 млн осіб загинули в роки голодомору.Головним результатом колективізації стало здійснення індустріального стрибка, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, утратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією й дезорганізацією сільського господарства.
47. Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х рр.
Основним змістом громадсько-політичного життя України в 1930-ті рр. стали сталінські репресії.
1929р. — рік «великого перелому» — став од¬ночасно переможним для Й. Сталіна в боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм та одноосібна влада ста¬новили основу тоталітарного режиму.
Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, у якій не було місця незгодним. Досягнення певних успіхів в індустріалізації зміц¬нювали позиції Сталіна.
Проте встановлювати диктатуру пролетаріату в пере¬важно аграрній країні було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній із найбільших національних республік із переважаючим сільським населенням, набув великого розмаху.
Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто раніше співпрацював з українськими урядами й небільшовицькими пар¬тіями. Хоча насправді опозиція сталінському режиму внаслідок тотального контролю була незначною, розпочались судові процеси з викриттям неісну¬ючих таємних організацій. Це було потрібно, щоб довести наявність у СРСР ворогів, які загрожують суспільному й державному ладу.
На початку 1929 р. відбулися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів увязнення були засуджені 45 осіб, у тому числі два ака¬деміки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти, їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою «Спіл¬ка визволення України», яка прагнула шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.
Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. «Буржуазних націоналістів» виганяли із Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зроби¬ли й М. Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філосо¬фії зазнавали утисків і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.
Тяжких переслідувань зазнала й церква. Українську автокефальну право¬славну церкву змусили саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сот¬ні священиків заслали до таборів.
Великою в історії українського народу є трагедія голодомору 1932—1933 рр. Загнані в колгоспи, селяни змушені були безкоштовно працювати, і обсяг хлі¬бозаготівель зменшився. Тоді в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення всіх запасів зерна, у тому числі посівного. Проводилися подвірні обшуки. Незабаром масовий голод винищив близько 3,5 млн селян.
Хвиля репресій спрямовувалась проти членів партії. Виключення з партії за «ідеологічні помилки» означало розстріл або заслання. Найбільших пере¬слідувань зазнали ті українські комуністи, які активно проводили політику українізації.
Але репресій не уникли й учасники боротьби за радянську владу — керів¬ники КП(б)У і Ради народних комісарів. Майже весь Центральний Комітет, обраний на XIII зїзді Компартії України, у 1937 р. був знищений.
У другій половині 1930-х рр. репресії посилились, їхнім «виправданням» стали теорія загострення класової боротьби в період побудови соціалізму і вбивство С. Кірова.
Напрямок сталінського терору був перенесений на військових. Стратили Й. Якіра — командуючого Київським військовим округом, фізично винищи¬ли весь штаб цього округу. Крім того, загинули або потрапили до концтаборів сотні інших військових командирів і спеціалістів, що підірвало боєздатність Червоної армії.
Напередодні Другої світової війни «велика чистка» охопила весь Ра¬дянський Союз. Судові й позасудові органи («трійки») виносили смертні вироки, які одразу ж виконувалися, а рідні репресованих одержували тавро «члена сімї ворога народу». Жертвами сталінської сваволі стали всі кате¬горії населення — інтелігенція, робітники, селяни, військові, духовенство, представники партійного і державного апарату. Репресії завдали непоправної шкоди всім народам СРСР і поставили під сумнів саме існування ук¬раїнської нації.