Розвиток культури в 30-ті рр. «Розстріляне» відродження

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Розвиток культури в 30-ті рр. «Розстріляне» відродження
  • Количество скачиваний: 1
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 7
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-09-19 17:39:16
  • Размер файла: 27.58 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Ссылка на страницу (выберите нужный вариант)
  • Розвиток культури в 30-ті рр. «Розстріляне» відродження [Электронный ресурс]. – URL: https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/1002-rozvitok-kulturi-v-30-t%D1%96-rr-rozstr%D1%96lyane-v%D1%96drodjennya/ (дата обращения: 07.03.2021).
  • Розвиток культури в 30-ті рр. «Розстріляне» відродження // https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/1002-rozvitok-kulturi-v-30-t%D1%96-rr-rozstr%D1%96lyane-v%D1%96drodjennya/.
Есть ненужная работа?

Добавь её на сайт, помоги студентам и школьникам выполнять работы самостоятельно

добавить работу
Обратиться за помощью в подготовке работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу

Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

48.Розвиток культури в 30-ті рр. «Розстріляне» відродження.

Українізація від самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 1920-х рр. почалося згортання українізації, а разом із нею й загального наступу на ук¬раїнську культуру.
Так, у 1929р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства й установи центрального підпорядкування з Моск¬вою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опа¬нування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, назива¬ли націоналістами. Розгорталась боротьба проти «націоналістичних ухилів». М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації, і скоїв самогубство. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з україні¬зації.
Сталінізм, нівелюючи національні особливості, продовжував велико¬державну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.
Розвиток культури в Україні в 1930-ті рр. мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, на¬даючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої «культурної революції». За задумом лідерів партії, така революція мала дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція була покликана обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом із тим вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи сприяли тому, що на кінець 1930-х рр. лише 15 % до¬рослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане за¬гальне обовязкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання змен¬шувалася. Ідеологічний контроль над школярами здійснювали комсомольські та піонерські організації.
Вища освіта була доступна лише для осіб, які перебували поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі віддавала¬ся членам партії та профспілок, червоноармійцям, вихідцям із робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрилися нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою оз¬накою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної та моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, спричинював цілковите безсилля перед сталінщиною.
Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утис¬ків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів у галузі фізики, математи¬ки, електрозварювання, біохімії та медицини. У 1930-х рр. у науково-дослід¬них установах України працювали такі відомі вчені, як О. Богомолець, І. Курчатов, Я. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.
Після прийняття постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-ху¬дожніх організацій» у квітні 1932р. творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним твор¬чим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Ти¬чини, М.Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.
Репресії 1930-х рр. зачепили близько 500 письменників і поетів. Не ви¬тримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстрі¬ляний Г. Косинка. Нищення молодих представників української культури, літераторів і митців назвали «розстріляним відродженням».



49. Суспільно – політичне життя Українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо – Словаччини в 20- х – 30- х рр.. 20 ст. 50. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини в 20-х—30-х рр. XX ст.
Після поразки визвольних змагань західноук¬раїнські землі опинились у складі Польщі, Ру¬мунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські зем¬лі, повинна була визначитись у ставленні до ук¬раїнської меншини.
Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:
— насильницька асиміляція;
— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;
— репресії проти діячів національно-визвольного руху;
— національний гніт;
— відмова від міжнародних зобовязань щодо надання автономних прав українцям.
Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнились — від мякої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повна полонізація загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. У період 1919—1939 рр. чітко вирізняються три етапи політики польських правлячих кіл щодо українських земель.
У 1919—1923рр. польське керівництво намагалося в очах світової громад¬ськості довести свої права на українській землі, а також, те що Польща ні¬бито забезпечує права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самовряду-вання Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Фран¬ції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері.
У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. 31 липня 1924 р. був прий¬нятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі по¬няття «Україна», «українець». На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялися кращі землі. За 1921—1929 рр. переселилося 77 тис. поляків.
Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці стосовно українців. Третій етап (1926—1937рр.) повязаний зі встановленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важ¬ливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворен¬ня Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.
Така політика проводилась із метою розколу серед українців: між галича¬нами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення поро¬зуміння з Польщею. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані вязні концтабору в Березі-Картузькій.
Але починаючи від 1937 р. польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.
У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного ви¬конання своїх міжнародних зобовязань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до са-мостійного життя через низький рівень освіти й відсутність підготовлених кадрів.
У другій половині 1920-х — 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, по¬кликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо.
У другій половині 1930-х рр. урядові кола ЧСР зіткнулися з новою хвилею боротьби населення за автономію, і зрештою під тиском Німеччини змушені були в жовтні 1938 р. надати краю автономію.
Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю.
Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. До економіки краю не надходило ніяких капіталовкладень. Його становище характеризувалось безробіттям, малоземеллям, хижацьким використанням природних ресурсів.
Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, ЧСР та Румунії, їхні політичні режими допускали певну політичну діяльність. Ви¬користовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покли¬кані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі в 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Українсь¬ке народно-демократичне обєднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р., було по суті ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. УНДО виступало за конституційну демократію і незалежність України. Вагомою політичною силою була Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилась як партія соціалістичного напряму. її підтримували селяни, сільська інтелі¬генція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Ко¬муністичну партію Західної України (КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ. Але наступна політика радянського керівництва (колективіза¬ція, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ.
Українські партії максимально намагались використати легальні можли¬вості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролись за місця у польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. — із 50 послів і 14 сенаторів.
У Закарпатті політичне життя було особливо складним. Суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття були звязані з близькими їм чехословацькими партіями та діяли під їхнім «дахом». Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої й уподобання різних груп населення. Разом із тим кожна з них схилялась до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї. Найвпливовішими течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою насе¬лення, вимагав автономії краю. Народовський напрям послідовно відстоював український характер населення краю і виступав за автономію.
У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише в 1927 р. утворилась партія, що відстоювала націо¬нальні інтереси українців, — Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою позицією УНП, у середині 1930-х рр. утворило конспіративну радикальну націоналіс¬тичну організацію.






50. Возз’єднання Західної України з УРСР. Радянізація західних областей України в 1939 – 1941рр.
23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано Пакт про ненапад, а також таємний протокол Молотова—Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Схід¬ній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої тери¬торії України) мали бути передані СРСР. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі.
17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війсь¬ка перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні й Західній Біло¬русії. Розпочалася «визвольна місія» Червоної армії для захисту «єдинокров¬них братів» — українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Молотова—Ріббентропа.
22 вересня частини Червоної армії почали входити до Львова. 28 вересня ра¬дянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойови¬ми діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупу¬вали Варшаву), був підтверджений новим договором — про дружбу і кордон.
У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн осіб).
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і воззєднання її з УРСР.На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопіль¬ську, Рівненську, Дрогобицьку.
У червні 1940 р. СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передання йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної армії перейшла річку Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940р., за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР, була утворена Молдавська РСР, а в Північній Бу¬ковині організовано Чернівецьку область і передано УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.
У листопаді 1940р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У ре¬зультаті від України було відчужено Придністровя з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії кількість населення України збільшилася на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становила понад 41,6 млн осіб, а її тери¬торія розширилася до 565 тис. км2.
Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до зразків, виробле¬них за роки радянської влади. У процесі радянізації виділяються два етапи:
— до весни 1940р., коли режим зовнішньо зберігав демократичність, а ре¬форми зустрічали підтримку з боку більшості населення;.
— з весни 1940 р., коли відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.
Заходи, які зустріли підтримку з боку населення:
— ліквідація польського державного апарату;
— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та про¬мисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);
— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано на честь І. Франка,, мовою викладання стала ук¬раїнська тощо);
— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоровя.
Заходи, які викликали невдоволення з боку населення:
— заміна польських чиновників на місцевих комуністів га людей, присла¬них зі сходу України;
— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було обєднано 15 % господарств);
— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);
— розгром політичних партій і громадських обєднань, у тому числі таких впливових, як «Просвіта»;
— масові репресії.

51. Воєнні дії на території України в 1941 – 1942 рр.
Німецьке командування перед початком війни відмовилося від створення держави «Україна» (залежної від Німеччини), поставивши на перше місце необхідність економічної експлуатації країн Східної Європи.
За планом «Барбароса», затвердженим в 1940р., німецькі війська наступали на СРСР трьома основними групами армій:
- група армій «Північ» ( на Прибалтику та Ленінград );
- «Центр» ( на Білорусію та Москву );
- «Південь» ( на Україну ).
Передбачалося знищити основні сили Червоної Армії в Україні за два тижні.
22 червня 1941р. розпочалася Друга світова війна.
Героїчно билися з ворогом прикордонники та воїни Рава - Руського укріпленого району. Протягом 22 - 26 червня 1941р. вони стримували атаки ворога. Бійці 13-ої застави Володимир- Волинського прикордонного загону протягом 11 діб вели бій в оточенні.
На лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно протягом 5 діб велися танкові бої. З обох сторін участь у них брало 2 тисячі танків. Наступ ворога вдалося затримати на 1 тиждень.
На території України було запроваджено воєнний стан.
ЗО червня 1941р. було утворено Державний Комітет Оборони , до якого перейшла вся влада в країні ( очолив Сталін). Була проведена мобілізація. До осені 1941р. ряди Червоної Армії (ЧА) поповнили 2500 тисяч жителів України. Ряди ЧА поповнили бійці народного ополчення ( в перші місяці до нього вступило 1300 тисяч добровольців). В містах були створені спеціальні винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами та шпигунами.
На задоволення потреб армії були переведенні всі галузі промислового виробництва. Протягом другої половини 1941р. з України на Схід було евакуйовано 550 промислових підприємств, велику кількість техніки та матеріальних цінностей колгоспів. У східні райони СРСР було перевезено 3500 тисяч жителів республіки.
Київ відбивав атаки ворога 87 днів. Він був оточений 3 лініями оборони. 10 серпня1941р. німецькі війська під Києвом змушені були перейти до оборони.
На початку вересня 1941р. танкові угруповання Гудеріана та Клейста форсували Дніпро і вийшли на Лівобережжя. 15 вересня німецькі армії зєдналися і утворили кільце оточення. Лише 17 вересня командування дозволило залишити Київ. 19 вересня ЧА залишила Київ і спробувала вийти з оточення. Проте більшість загинула або потрапила в полон( 663 тисячі бійців ЧА опинилися у ворожому полоні).
5 -16 жовтня 1941р. -тривала оборона Одеси.
30 жовтня 1941р. - 4 липня 1942р. - тривала оборона Севастополя (250 днів).
Внаслідок невмілого командування наступ радянських військ на Керченському п - ові в травні 1942р. закінчився катастрофою. 12 травня 1942р. одночасно з боями у Криму розгорнувся наступ радянських військ у районі Харкова. ЧА просунулася за 3 дні боїв на 25 - ЗО км. 17 травня на флангах наступаючих військ були помічені значні угруповання ворога. Лише 19 травня був відданий наказ про відступ. Але було вже пізно. 240 тисяч чоловік потрапило в оточення( бої під Харковом тривали до 29 травня).
В результаті поразок ЧА німецьким військам вдалося просунутися за кілька тижнів на 400 км.
22 липня 1942р.,після захоплення німецькими військами м. Свердловська Ворошиловградської(нині Луганська) області, територія УРСР була остаточно окупована.





52. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941 – 1944рр. Голокост.
Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України (червень 1941 — липень 1942 рр.). Наміри гітлерівців були викладені в плані «Ост» — плані знищення на-селення та «освоєння» окупованих територій на Сході. За цим планом, зокрема, передбачалося:
— часткове онімечення місцевого населення;
— масова депортація, у тому числі українців, до Сибіру;
— заселення німцями окупованих земель;
— підрив біологічної сили словянських народів;
— фізичне знищення словянських народів.
Для управління окупованими територіями Третій рейх створив спеціаль¬не Управління (Міністерство) окупованих територій. Очолював міністерство Розенберг.
Свої плани нацисти почали здійснювати відразу після загарбання території України. Спочатку гітлерівці прагнули ліквідувати саме поняття «Україна», розчленувавши її територію на адміністративні райони:
— Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області (без пів¬нічних районів) утворили «Дистрикт Галичина», який підпорядковувався так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству;
— Рівненська, Волинська, Камянець-Подільська, Житомирська, північ¬ні райони Тернопільської, північні райони Вінницької, східні райони Мико¬лаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська, північні райони Криму та південні райони Білорусії утворили «рейхскомісаріат Україна». Центром стало місто Рівне;
— східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, як і південь Кримського півостра, були під владою військової адміністрації;
— території Одеської, Чернівецької, південних районів Вінницької і за¬хідних районів Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію «Трансністрія»;
— Закарпаття з 1939 р. залишалося під владою Угорщини.
Українські землі як найбільш плодородні мали стати джерелом постачанні продукції та сировини для «нової Європи». Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що виживе, перетворювалась на рабів. По завершенню війни на українські землі передбачалося переселити 8 млн німецьких колоністів.
У вересні 1941 р. рейхскомісаром України було призначено Е. Коха.
«Новий порядок», запроваджений загарбниками, включав: систему масо¬вого знищення людей; систему пограбування; систему експлуатації людських і матеріальних ресурсів.
Особливістю німецького «нового порядку» був тотальний терор. Із цією метою було створено систему каральних органів — державну таємну поліцію (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) і націонал-соціалістичної партії (СС).
На окупованих територіях нацисти знищили мільйони мирних жителів, виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів, понад 400 гетто тощо. Щоб запобігти руху Опору, німці запровадили систему колек¬тивної відповідальності за акт терору чи саботажу. Розстрілу підлягали 50 % євреїв і 50 % українців, росіян та інших національностей від загальної кіль¬кості заручників. Загалом на території України під час окупації було знищено 3,9 млн мирних громадян.
На території України гітлерівські кати вдалися до масового знищення військово-полонених: в Янівському таборі (Львів) загинуло 200 тис. осіб, у Славутинському (так званий гросслазарет) — 150 тис, Дарницькому (Київ) — 68 тис, Сирецькому (Київ) — 25 тис, Хорольському (Полтавська обл.) — 53 тис, в Уманській Ямі — 50 тис. осіб. Загалом в Україні було знищено 1,3 млн військовополонених.
Крім масових знищень окупанти проводили й ідеологічну обробку населен¬ня (агітація і пропаганда), метою якої було підірвати волю до опору, розпали¬ти національну ворожнечу. Окупанти видавали 190 газет загальним тиражем 1 млн примірників, працювали радіостанції, кіномережа тощо.
Жорстокість, зневага до українців та людей інших національностей як до людей нищого ґатунку були головними рисами німецької системи управлін¬ня. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалось право розстрілу без суду і слідства. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міста заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, теле¬графом, поштою, аптекою. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено» тощо.
Окупаційна влада відразу почала провадити політику економічної експлуа¬тації та нещадного гноблення населення. Уцілілі промислові підприємства окупанти оголосили власністю Німеччини й використовували їх для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів тощо. Робітників примушували працювати по 12—14 годин на добу за мізерну заробітну плату.
Фашисти не стали знищувати колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювали так звані громадські збори, або загальні двори, і державні маєтки, головним завданням яких було постачання та вивезення до Німеччини хліба та іншої сільськогосподарської продукції.
На окупованих територіях гітлерівці запровадили величезну кількість різних поборів із населення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, двері, худобу, домашніх тварин (собак, кішок). Вводилося подушне — 120 крб за чоловіка і 100 крб за жінку. Крім офіційних податків, окупанти вдавалися до прямого пограбування, мародерства. Вони забирали в населення не тільки продукти харчування, а й майно.
Так до березня 1943 р. в Німеччину було вивезено 5950 тис. тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 2120 тис. голів худоби, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 400 тис. голів свиней, 406 тис. овець. До березня 1944 р. ці цифри вже мали такі показники: 9,2 млн тонн зерна, 622 тис. тонн мяса та мільйони тонн іншої промислової продукції і продовольства.
Серед інших заходів окупаційної влади була примусова мобілізація робочої сили до Німеччини (близько 2,5 млн осіб). Умови життя більшості «остарбайтерів» були нестерпними. Мінімальна норма харчування і фізичне виснажен¬ня від надмірної праці ставали причиною поширення хвороб і високого рівня смертності.
Одним із заходів «нового порядку» стало тотальне привласнення культурних цінностей УРСР. Грабувалися музеї, картинні галереї, бібліотеки, храми. До Ні¬меччини вивозилися коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, кни¬ги. За роки окупації було знищено велику кількість архітектурних памяток.
Становлення «нового порядку» було тісно повязано з «остаточним вирішен¬ням єврейського питання ». Напад на Радянський Союз став початком планомір¬ного і систематичного знищення нацистами єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву — Голокост.
Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр, де 29 вересня 1941 р. за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі тут протягом 103 тижнів окупанти кож¬ного вівторка й пятниці здійснювали розстріли (загалом 150 тис. осіб).
За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елемен¬ти», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефектив¬ними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близь¬ко 500 тис. євреїв). У січні 1942 р. на території Польщі було створено шість таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцим, Белжец), до яких вивозились євреї із західних областей України. Перед знищенням створювалась система гетто і єврейських житлових кварталів.
Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населен¬ня гетто, яких в Україні налічувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941—1942 рр. було ліквідовано майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Загалом на території України було зни¬щено близько 1,6 млн євреїв.
Висновок. «Новий порядок», що встановили нацисти на території окупованої України, приніс її народу лихо й страждання. Його жертвами стали мільйони мирних громадян. Одночасно українські землі стали місцем, де розгорталася і трагедія єврейського народу — Голокост.