s
Sesiya.ru

Голодомори 20ст. в Україні: причини та наслідки

Информация о работе

Тема
Голодомори 20ст. в Україні: причини та наслідки
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 8
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-12-03 19:13:40
Размер файла 28.27 кб
Количество скачиваний 4

Узнать стоимость работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу работы

Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

58. Голодомори 20ст. в Україні: причини та наслідки.

Голодомори часів радянського панування в Ук¬раїні стали одними із засобів боротьби тоталітар¬ної системи з українством. Вони мали жахливі наслідки для української нації: демографічні втрати, знищення генофонду, розорення сільсь¬кого господарства, ліквідація соціальної опори українського руху та ін.
Серед головних причин голоду в Україні в 1921—1923 рр. слід назвати заборону ринкової реалізації хлібних надлишків та їх примусове вилучення державою, що зу¬мовило падіння товарності сільського господарства в 1918—1920 рр. Селяни не були зацікавлені в розвитку виробництва та зменшували-посіви, зокрема в районах активного здійснення продрозкладки (Чернігівська, Харківська, Полтавська губернії). Навіть світова й громадянська війни, які зруйнували матеріальну базу сільського господарства, завдали менших збитків селянсь¬ким господарствам. «Викачування» хліба у селян з одночасним скороченням промислового виробництва завершило процес занепаду ринкових відносин. Але голод 1921 р. був зумовлений ще й дією природної стихії. Поштовхом став неврожай,спричинений великою посухою.
Урожай 1921р. був значно менший, ніж у 1920 р., і становив 768,5 млн пудів. Це не могло забезпечити навіть прожитковий мінімум.
Розраховувати на можливість поповнення хлібного дефіциту за рахунок Росії було марно. У 1921 р. в Росії був більший недорід, ніж на півдні країни, , і керівництво РКП(б) поставило перед українським керівництвом завдання збільшувати постачання продуктів для Росії.
Голод охопив південні райони України: повіти Донецької, Миколаївської, Одеської, Катеринославської, Полтавської губерній. Кількість голодуючих у степових губерніях із грудня 1921 р. до травня 1922 р. зросла більше ніж утри¬чі — з 1,2 до 3,8 млн осіб, а в усіх губерніях — до 5,6 млн осіб, що становило 25 % усіх жителів.
Визнання факту голоду в Україні, як і надання допомоги голодуючим, при¬йшло з великим запізненням. Вважалося, що в Росії голод, а в Україні — не¬врожай.
Лише після врожаю 1923 р. ситуація почала змінюватися. Збільшення зер¬нових ресурсів дало змогу покращити харчування населення, розпочався про¬цес відновлення поголівя худоби.
Державна кредитна система, податкова й земельна політика, а також дер¬жавна торгівля та кооперування селян повинні мати сільськогосподарське виробництво. Використовувалася можливість благодійної допомоги із залу¬ченням коштів із-за кордону.
Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голод 1932—1933 рр. Безпосередньо його причиною було насильницьке ви¬лучення хліба в селян. Загалом виникнення голодомору в Україні було зумовле¬не такими національно-політичними та соціально-економічними чинниками:
— необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, що загрожувала імперським інтересам Москви;
- непосильні для селян хлібозаготівлі;
- надмірний хлібний експорт;
- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; конфіскація владою продовольчих запасів;
- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.
Протягом січня—листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий самий період 1931 р. — 380 млн пудів. Вилучався навіть посівній фонд. 7 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР був прийнятий закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи коопера¬тивної власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше ніж 10 років із конфіскацією майна. У народі цей документ назвали «законом про пять колосків».
Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі в 1932 р. не вдалося. Із метою «виправлення» ситуації в Україну прямує над¬звичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Мо¬лотовим. Зміцнюється керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і сек-ретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий посланець Й. Сталіна — П. Постишев, відбуваються репресії проти комуністів. У селян починають конфісковувати вже не тільки зерно, а й усі продукти харчування.
Точну цифру людських жертв голодомору 1932—1933 рр. установити не¬можливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн осіб.
Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспно - радгоспній системі та суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних на¬ціональних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки й тоталітарного режиму.
Голод 1946—1947рр. був одним із наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства. У повоєнний час на селі склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилося поголівя худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук, що вимагало зміни дер¬жавної політики на селі. Але сталінське керівництво не збиралося нічого змі¬нювати, село мало стати одним із головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю.
Навесні—улітку 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Валовий збір зерна був у три рази менший, ніж у 1940 р. Керівники деяких облас¬тей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити пла¬нові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні за¬ходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. Тільки за перший квартал 1947 р. до судової відповідальності було притягнуто 1,5 тис. голів колгоспів, до партійної від¬повідальності за невиконання вказівок партії — 6 тис. комуністів. Було від¬новлено дію «Закону про пять колосків», за яким засуджено й увязнено тисячі селян. Народ почав тікати від голодної смерті до більш благополучних районів (Західна Україна), міст. Щоб уникнути збезлюднення села, каральні органи почали відшукувати та повертати селян назад. Незважаючи на суворі репресії, удалося зібрати лише 60 % від плану хлібозаготівлі (було вилучено навіть насінний фонд).
Посуха загострила й проблему кормів, що відбилося на тваринництві. Почався падіж худоби. Щоб уникнути масового характеру цього явища, було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того що в деяких областях план зі здачі мяса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво республіки зазнало величезних утрат, компенсувати які дово-дилося довго. У той час коли за межі України ешелонами вивозився хліб,(так, лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено безвідплатно 1,7 млн тонн для підтримки тих режимів, що там установилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1 млн осіб. Опинившись перед катастрофою, керівництво України на чолі з М. Хрущо¬вим намагалося зменшити її масштаби за рахунок західних областей і звертання по допомогу до Москви. Для проведення посівної кампанії була надана позичка в 35 млн пудів.
Наслідками голоду стало ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села і його можливостей; падіння морального духу населення; невиконання планів пятирічки з відбудови сільського господарства.
Висновок. Голодомори 1921—1923,1932—1933 і 1946—1947рр. — це жахли¬вий результат політики радянського тоталітаризму щодо селянства. Жер¬твами голодоморів стали майже 10 млн осіб. Соціальним наслідком голодо¬морів стало фактичне знищення селянства в Україні.











59. Пожвавлення літературно – мистецького життя України в умовах десталінізації. «Шістдесятники».
Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільно¬му житті народів СРСР відбуваються якісні змі¬ни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, і держави стає М. Хрущов. Роки його перебування при владі дістали назву «відлиги». Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як у політичній і соціально-еконо¬мічній, так і в культурній та ідеологічній сферах.
Справжнім потрясінням став XX зїзд КПРС і розвінчання на ньому культу особи Сталіна.
Реабілітація вязнів сталінських концтаборів зачепила й групу діячів ук¬раїнської культури. Однак за ними ще довго залишалося тавро «ворогів на¬роду» або «українських буржуазних націоналістів». Раніше вилучені з біб¬ліотек і книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача. Така доля спіткала, зокрема, праці В, Блакитного, В. Гжицького, 0. Досвітнього, М. Ірчана, І. Микитенка. Український культурно-мистець¬кий фонд поповнювався раніше невідомими або недоступними творами авторів доби «розстріляного відродження».
Твори тих, хто захищав українську державність, національну самобутність народу, були заборонені. Їх піддавали критиці, навіть не показуючи читачеві. Носії національної думки вважались особливо небезпечними для радянського суспільного ладу. Так, повернення в українську культуру одного з провідних діячів УНР письменника В. Винниченка відбулося тільки у 1990-х рр.
Хрущовська «відлига» дала надію на припинення свавілля та краще життя людей. Це надихало письменників і поетів, інших діячів культури на творчу діяльність.
У1950—1960-х рр. українська література поповнюється талановитими тво¬рами В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні проблеми людського буття — війни й миру, любові й ненависті, щастя й горя — втілив у яскравих образах О. Гончар (роман «Людина і зброя», роман в новелах « Тронка »). Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Дума про тебе»). Одним із кращих творів українського кіномистецт¬ва став фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка « Тіні забутих предків ».
Важливим суспільно-політичним явищем 1960-х рр. став національно-культурний рух молодих українських письменників, критиків, поетів, ху¬дожників, композиторів.Їїхня творчість і громадсько-політична активність сприяли піднесенню української духовності та культури. Довкола клубів твор¬чої молоді в Києві, Львові, Харкові обєдналися молоді інтелектуали, які праг-нули нових форм художнього самовираження, переосмислення історичного минулого, національного відродження культури та суспільства.
Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції тор¬калися питання про розширення використання української мови в усіх сферах державного й громадського життя, про подолання мовного нігілізму.
Однак незабаром «шістдесятники» переконались у неможливості корінних змін у межах тоталітарної системи та прагнули оновлення суспільства на ґрун¬ті загальнолюдських цінностей. Завдяки їм в Україні виникли національно-культурні осередки та сформувався рух дисидентів, що стало важливою пере¬думовою національно-державного будівництва в 1990-х рр. До «шістдесятни¬ків» належали А. Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко,
І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
«Відлига» в культурі й духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була сповнена суперечностей, викликаних прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася переслідуваннями діячів культури й мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного май¬бутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління, суспільно-політичним і духовним життям, процвітанням партійно-державної бюрократії.ф

60. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50 – у першій половині 60-х рр. М. Хрущов.
Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське господарство. Усі заходи, спрямо¬вані на розвиток сільського господарства в другій половині 1940 — на початку 1950-х рр., не мали успіху. Рівень зростання обсягів продукції за пе¬ріод 1949— 1952 рр. складав лише 10 %, у той час як у промисловості — 230 %. До того ж сільське господарство було збитковим;
Нові реформи в сільському господарстві розпо¬чались після смерті Й. Сталіна. Вересневий Пленум ЦК КПРС (1953 р.) намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, змен¬шення податків на присадибне господарство, списування заборгованості кол¬госпів, поліпшення якісного складу керівників сільгосппідприємств та ін.
Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 1950-х рр. була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР.
Позитивні зрушення не були дуже вагомими через нереалістичні надпрограми, що почали втілюватись у життя вже в 1954р. Першою такою програ¬мою стало освоєння цілинних і перелогових земель. Її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. Її суть полягала в освоєнні майже 13 млн га земель (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн га) у Казах¬стані, Сибіру та Північному Кавказі. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Загалом протягом 1954—1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. До 1961 р. в ці райони було відправлено 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, виго¬товлених на українських підприємствах.
Другою надпрограмою, що була започаткована в цей час, стало розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площі посівів кукурудзи до 5 млн гектарів (у 1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн гектарів). Проте кукурудзяна кампанія не дала очікуваних результатів. У багатьох районах не¬виправдані обсяги посівів кукурудзи призвели до порушення сівозмін, струк¬тури ґрунтів, зниження врожайності зернових тощо.
Третя надпрограма передбачала різке збільшення виробництва мяса та іншої продукції тваринництва, маючи намір перегнати за цими показниками провідні капіталістичні країни. Із цією метою почалось будівництво гігант¬ських відгодівельних комплексів. Це породило проблему забезпечення худоби кормами і ветеринарним обслуговуванням. Існуючі покоси багатолітніх трав не могли дати необхідної кількості кормів, а спроба забезпечити тваринництво кормами за рахунок засіву луків кукурудзую та іншими рослинами, які дають значну кількість зеленою маси, викликали нові проблеми. Місцеві породи тва¬рин не були звичні до нових кормів. Не було налагоджено виробництво комбі¬кормів. Розпочалась масова ерозія ґрунтів і виведення їх із сільгоспобороту. Потрібен був новий рівень ветеринарного обслуговування тощо.
У 1958 р. було ліквідовано МТС, а сільгосптехніку, що їм належала, мали викупити колгоспи за завищеними цінами впродовж півтора року. Це був ще один удар по сільському господарству. Зросли борги колгоспів державі. Кваліфіковані механізатори, шофери не бажали переїздити з міста до села. У більшості колгоспів були відсутні умови для зберігання й утримання тех¬ніки.
У 1962р. у сільському господарстві було запроваджено територіальну сис¬тему управління: створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління, які обєднували 3—4 адміністративні райони. Ця реформа також не дала ба¬жаного результату. Управлінський аппарат аграрного сектору не скоротився, як передбачалося, а зріс.
Зрештою непродумана реформаторська діяльність у сільському господарстві обернулася кризою. Посуха 1963 р. призвела до скорочення на 30 % валового збору зернових. Щоб уникнути голоду, радянське керівництво було змушене вдатись до закупівлі зерна за кордоном (було закуплено 9,4 млн тонн). Сільсь¬ке господарство до кінця існування СРСР залишалося у кризовому стані.
Із 1958 по 1964 р, обсяг валової продукції колгоспів зріс лише на 3 % .
Незважаючи на те, що нове радянське керівництво приділяло велику увагу розвитку сільського господарства, а в 1953 р. проголосило курс на переважний розвиток промисловості групи «Б», усе ж пріоритетним залишався розвиток важкої промисловості. У 1955 р. було відкинуто стратегію на переважний роз¬виток галузей групи «Б». У республіці розвивались галузі, що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952—1955 рр. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця десятиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії в 1,9 разу. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951— 1958 рр. було побудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.
Ідеологічним обґрунтуванням змін у системі управління стала ідеологічна установка на побудову «загальнонародної держави», яка замінила постулат про «диктатуру пролетаріата». Перші реформи в системі управління розпочалися відразу після смерті Й. Сталіна. У квітні 1953р. було прийнято рішення про скорочення числа со¬юзних (із 30 до 20) і союзно-реепубліканських (із 21 до 13) міністерств. Це був перший відчутний крок до зростання ролі республіканських органів влади. Із 1953 по 1956 р. близько 10 тис. підприємств УРСР перейшли в підпорядкуван¬ня республіканським органам влади. Таким чином, частка республіканської промисловості зросла з 30 % до 76 %.
Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного забезпечення, збуту продукції, будівництва, вико¬ристання капіталовкладень.
31 травня 1957р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про подальше вдосконалення організації управ¬ління промисловістю і будівництвом в УРСР». Стара система галузевого, вертикального, централізованого управління ліквідовувалася. На її місці постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне плануван¬ня й управління промисловістю та будівництвом у рамках відповідних економічних адміністративних районів. На території УРСР було створено 11 раднаргоспів: Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Чер¬каська і Кіровоградська), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська), Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська обл.), Він¬ницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одесь¬кий, Сталінський (Донецьк), Станіславський, Херсонський адміністратив¬ні економічні райони.
За цією реформою в Україні було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства було перетворено із союзно-республіканських на республіканські. На кінець року із загальносоюзних залишились сім мініс¬терств: хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, се¬реднього машинобудування і транспортного будівництва,. міністерство оборо-ни, якому було підпорядковане міністерство загального машинобудування, і міністерство з питань електростанцій. У результаті 97 % промисловості УРСР опинились у підпорядкуванні республіканських органів влади.
У межах раднаргоспів підприємства обєднувалися в трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлін¬ням. Також спрощувалась система управління і на рівні підприємств.
Мета цієї реформи полягала в подоланні хиб галузевої системи управління, яка створювала відомчі барєри між підприємствами різних міністерств.
Нова система управління породила й певні труднощі та посилило так зва¬не місництво. Для подолання цих тенденцій було створено Українську раду народного господарства. У 1962 р. замість 14 економічних адміністратив¬них районів було створено сім економічних районів: Донецький (Донецька і Луганська обл.), Київський (Київська, Житомирська, Черкаська, Чер-нігівська обл.), Львівський (Львівська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька обл.), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька й Кіровоградська обл.), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська обл.), Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Крим¬ська обл.).
Також указом Президії ВР УРСР республіканські Держплан і Держбуд та Українська рада народного господарства було перетворено на союзно-республіканські органи.
Таким чином, на кінець правління М. Хрущова відбувається поступове відновлення вертикальної системи управління, обмежується роль республі¬канських органів влади, особливо роль місцевих органів влади.
61. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.
Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розробле¬на господарська реформа. За часів Сталіна О. Косигін дуже швидко зробив карєру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У ньо¬го був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Почат¬ку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття
«План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно – економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У 1964 р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На деяких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління.
У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість мініс¬терства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканські і 7 республіканських мініс¬терств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комуналь¬ного господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського по¬рядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.
Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг ре¬алізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві.
На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулю¬вання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу.
Перед підприємством ставилося завдання працювати із прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.
Перехід на нові умови праці відбувався, поступово: у 1966 р. на нових умо¬вах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.— 8,2 тис. підприємств (83 %).
Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя га¬лузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продук-тивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не за¬мінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продук¬ції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хроніч¬ному дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запро-вадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не дія¬ло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці.





62. Освіта, наука та культура України в 70 – 80-х рр. 20ст.
Попри бурхливий розвиток культури криза радянської моделі розвитку у 1970-ті — середині 1980-х рр. мала свої прояви і у цій сфері. її про¬явами були: стрімка русифікація, ідеологізація, бюрократизація, формалізм і догматизм.
Вагомим досягненням тих часів став перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що відбувався у 1970-х рр. У 1978 р. це було закріплено в Конституції УРСР.
1 червня 1978р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше вдосконален¬ня вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Таким чи¬ном розпочався новий наступ на національну школу. На науково-практичній конференції «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР» (1979 р., Ташкент) було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах, починаючи з пяти років.
Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) зумовила посилення ідеологі¬зації та русифікації навчання в Україні. Уніфікація процесів навчання і вихо¬вання обмежувала творчий розвиток особистості. Проте, такі педагоги-новатори, як В. Шаталов та М. Щетиніна, продовжували свою плідну діяльність.
Продумане й комплексне витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних та східних регіонів України не залишилося українських шкіл. Уніфікація викладання та ідеологізація на¬вчально-виховного процесу певною мірою знецінювали освіту та перешкоджа¬ли вільному виявленню здібностей учнів і студентів. Разом з тим загальний рівень навчання залишався високим.
Вища школа була майже цілком русифікована. Ідеологічні предмети викла¬далися у всіх вузах і на всіх факультетах.
Великого значення у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, приділялося розвиткові наукових досліджень. Проте, основне фінансування отримували ті дослідження, які торкалися воєнної тематики. Так, в Україні активно велися наукові дослідження для потреб ракето-, авіа-, танко-, судно-, приборобудування. Гуманітарні дослідження в Україні були вкрай обмежені і підконтроль¬ні. Усупереч цьому зявилися роботи істориків про походження Русі (М. Брайчевський), виникнення Києва (Ю. Бадзьо), про походження російського, українського і білоруського народів. Такі багатотомні фундаментальні видання, як «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, «Історія Української РСР», Радянська енциклопедія історії України та ін., замовчували багато прізвищ і фактів української історії.
Тим часом починається активний розвиток української літератури. Пись¬менники й поети протистояли процесу русифікації. Найбільш відомими лі¬тераторами цієї доби були І. Білик, І. Драч, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Стельмах та ін. Стали відомими імена нових по¬етів, зокрема В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за його життя.
Однак початок 1970-х рр. характеризується посиленням тиску на україн¬ських літераторів. Так, О. Гончара за роман «Собор» було усунено від керів¬ництва Спілкою письменників УРСР. Ідеологічних переслідувань в Україні зазнали твори Р. Андріяшка, М. Вінграновського, В. Дрозда, І. Чендея, В. Шев¬чука, Ю. Щербака та ін. Їхні твори відображали реалії сучасного життя.
Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчості українських митців. Ті, хто не корився системі, рано чи пізно втрачали можливість займа¬тися своєю професією.
Найбільш масовим мистецтвом залишалося кіно. Одночасно воно й стало найбільшим поширювачем російської мови. На початку 1970-х рр. було фак¬тично знищено школу українського «поетичного кіно». Із 1976 по 1986 р. на українських кіностудіях було створено близько 200 художніх фільмів, 126 із яких були продубльовані або зняті українською мовою. Кінофільми І. Миколайчука, Л. Викова, Ю. Іллєнка, К.Муратової,,А.Буковського, Л.Осика вважаються гордістю українського кінематографа.
Позитивні зміни мав й розвиток українського театрального мистецтва. Ака¬демічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Хар¬кові, ім. М. Заньковецької у Львові були відомі далеко за межами України. Найяскравіші зірки театрального мистецтва того часу: Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Роговцева, Б. Ступка, А. Соловяненко, В.Дольський та багато інших. Кіль¬кість театрів в середині 1980-х рр. наближалася до 90, але їх репертуар пере¬бував під пильним контролем партійних ідеологів.
Історико-революційні, патріотичні та «виробничі» мотиви стали провід¬ними в образотворчому мистецтві. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор І.Гончар, художниця-самоук К.Білокур.
Однак майже всі діячі культури підкорилися партійним вимогам і одержу¬вали за це великі гонорари, лауреатські звання, державні премії тощо.
За допомогою таких громадських організацій, як союзи письменників, ху¬дожників, композиторів, партійні органи впливали на незговірливих митців. Так, було визначено, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської лю¬дини за побудову соціалізму й комунізму.
Процеси 1970—1980-хрр. культурного й духовного життя Ук¬раїни відзначалися неоднозначністю. Так, з одного боку, декларується гас¬ло «мистецтво, належить народу», поширюються кращі зразки світового класичного мистецтва, а з іншого боку, зростає ідеологізація та русифіка¬ція освіти, відбувається майже повний занепад суспільних дисциплін, панує відірваність від світового мистецького процесу.

© Copyright 2012-2019, Все права защищены.