Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.)

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.)
  • Количество скачиваний: 27
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 9
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-12-22 14:33:06
  • Размер файла: 32.78 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Ссылка на страницу (выберите нужный вариант)
  • Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.) [Электронный ресурс]. – URL: https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/1005-opozic%D1%96yniy-ruh-v-ukra%D1%97n%D1%96-1965-%E2%80%93-1985rr/ (дата обращения: 03.08.2021).
  • Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.) // https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/1005-opozic%D1%96yniy-ruh-v-ukra%D1%97n%D1%96-1965-%E2%80%93-1985rr/.
Есть ненужная работа?

Добавь её на сайт, помоги студентам и школьникам выполнять работы самостоятельно

добавить работу
Обратиться за помощью в подготовке работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу

Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

63.Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.)

Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних по-ложень та очевидних порушень соціальної спра¬ведливості та прав людини. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав лю¬дини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок іс¬нуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхід¬ності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.
Однією з форм (течій) дисидентства став правозахисний рух. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX зїздом КПРС.
На XX зїзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хрущовська відлига.» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політвязнів сталінських таборів, ре¬абілітація репресованих.
Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократич¬ного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.
Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:
— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1958р. на чолі з юристом Л. Лукяненком. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними да¬ними органів, спілка мала політичну програму і обєднувала близько 30 членів.
У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лукяненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками увязнення), інших членів спілки на різні терміни увязнення (від 10 до 15 років).
«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасни¬ки не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше , в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстанов¬ки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;
— Обєднана партія визволення України;
— Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщи¬на»;
— Український національний комітет.
Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.
Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні-вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І.Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робо¬та І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали звязку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках. Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідніс¬тю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними по-рушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.
Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки (слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємоповязані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):
а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;
б)правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод лю¬дини, викриття злочинів тоталітарної системи;
в) релігійний рух -- за відновлення в Україні заборонених релігійних кон¬фесій, за свободу віросповідання.
Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного доку¬мента в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Ди¬сиденти почали організовувати легальні групи й обєднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром зявилися анало¬гічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими гру¬пами встановилися тісні звязки. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О..Бердник, Л. Лукяненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи спри-яння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадсь¬кості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, до¬магатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного ирес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийня¬тих нарадою у Гельсінкі. За час існування УГГ налічувала 37 членів. Із 19 76 до 1980 р. вона зробила ЗО заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед пяти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними обєднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист грома¬дянських і національних прав.
До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були увязнені. До українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Кожний український політвязень був засуджений у середньому на 12 років увязнення і заслання. У 1984—1985рр. у тяжких умовах увязнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Улітку 1988р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політвязнем Л. Лукяненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, на¬писана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.
Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).
У квітні 1990 р. близько 500 делегатів зїзду УГС, які представляли її од¬нодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л. Лукяненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. осіб. На Третьому зїзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило па чолі зі С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почес¬ним головою — Л. Лукяненка.



64. Національно – визвольний рух 60 – 80 років 20ст.
Національно-визвольний рух у 1960— 1980-ті рр. існував переважно у формі дисидент¬ського руху. Проте тотожності між ними немає. До національно-визвольного руху можна віднес¬ти ті прояви опозиційності, що відбувалися під національними гаслами. Але слід урахувати, що в 1970-ті рр. національні рухи, що мали місце, поєднували національні гасла з гаслами демо¬кратії та прав людини.
Особливості національно-визвольного руху в 1960 -1980-х рр.
— стає більш масовим і організованим;
— були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскра¬во виражених антитоталітарних рис;
— у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр;
— звязок із громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;
— заперечення насильницьких методів боротьби;
— прагнення легалізувати свою діяльність;
— 80 % дисидентів становила інтелігенція.
Течії національно-визвольного руху в 1960 — першій половині 1980-х рр.
— за соціалізм із «людським обличчям»;
— національно-визвольна течія;
— демократична правозахисна течія;
— релігійна течія.
Методи боротьби
— масові заходи;
— листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР;
— протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.
— видання та поширення самвидаву;
— акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків із боку то¬талітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправя народів;
— вивішення синьо-жовтих прапорів; поширення листівок;
— індивідуальні протести;
— створення правозахистних організацій.
Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975р. заключного докумен¬та в Гельсінкі (офіційна згода влади поважати громадянські права своїх під¬даних) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібе¬ралізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й обєднання, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром зявилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різни¬ми дисидентськими групами встановилися тісні звязки. У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сімю ук¬раїнського політвязня І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони об¬говорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, повязаний зі створенням у грудні 1971 р. гро¬мадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 9листопада 1976р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лукяненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусееич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіж¬ної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової гро¬мадськості про факти порушень на території України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою в Гельсінкі. За час існування Ук¬раїнська Гельсінська група налічувала 37 осіб. Від 1976 до 1980 р. вона зробила ЗО заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед пяти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними обєднаннями в СРСР, ставлячи за мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські диси¬денти ставилися з глибокою повагою до інших народів.
Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не завадили радянським органам учинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були увязнені. Як зазначив колишній ук¬раїнський дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по 3—4 роки увязнення, то кожний український політвязень був засуджений у середньому на 12 років увязнення і заслан¬ня. Із 23 увязнених членів УГГ шість було засуджено на 15 років, три — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік.
У1984—1985 рр в тяжких умовах увязнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і 10. Литвин.
Окремим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за сво¬боду совісті та віросповідання. Хоча радянська конституція не заперечувала цього права громадян, але на практиці вживалися різноманітні заходи проти релігійних культів. Із цією метою проводилося обмеження церковних публі¬кацій, активна атеїстична робота з дітьми. Практикувалося «запровадження» агентів і провокаторів у середовище священиків. Без будь-яких пояснень за-кривалися культові споруди.
Продовжувала свою боротьбу за існування УГКЦ, яка діяла підпільно. Понад 300 греко-католицьких священиків продовжували відправляти службу.
Жорстоких переслідувань зазнавали різні релігійні протестанські церкви і секти, які фактично були заборонені.
Одним із головних завдань релігійна опозиція вважала реабілітацію та легалі¬зацію УГКЦ, протестантських церков та течій, боротьбу за свободу совісті та віль¬не здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних храмів, звільнення засу¬джених за релігійні переконання, реабілітацію страчених служителів культу.
Найвідомішими представниками релігійної опозиції були Мороз, Тереля та ін.
Форми і методи боротьби з національно-визвольним рухом
1) Арешти:
— перша хвиля арештів у серпні—вересні 1965 р. (заарештовано 25 осіб);
— друга хвиля арештів у 1970—1972 рр, (заарештовано понад 100 осіб);
— третя хвиля арештів на початку 1980-х років (заарештовано близько 60 осіб).
2) Ізоляція в психіатрічних лікарнях.
3) Позасудові переслідування:
— звільнеяння з роботи;
— виключення з партії, громадсько-політичних організацій, спілок;
— позбавлення радянського громадянства;
— організація громадського осуду.
Значення національно-визвольного руху:
— засвідчив наявність кризових явищ у радянській системі;
— продовжив традиції національно-визвольної боротьби, зєднав два етапи національно-визвольного руху — середини та кінця XX ст.;
— сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів;
— відкрив Україну світові;
— досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період пере¬будови та здобуття Україною незалежності;
— вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва;
— значний внесок дисидентів у розвиток української культури та науки.

65. Повсякденне життя Українців у 1964-1985рр.
Повсякденне життя громадян є найкращим свідченням реального стану життя в країні. Період в історії СРСР і, відповідно, України з 1964 до 1985р., що дістав назву «застій», від¬значався стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому.
Починаючи з XXIII зїзду КПРС (1966 р.) на всіх високих партійних форумах підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у Конституції СРСР 1977 р. та Кон¬ституції УРСР 1978 р. були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату пра¬ці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою тощо.
Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їхні масштаби явно посту¬палися обіцяним. Так, остаточно відійшов у минуле страх голоду. Колгоспни¬ки нарешті почали регулярно отримувати заробітну плату і пенсію. Зросла купівельна спроможність населення. Середня заробітна плата зросла з 78 крб у 1960 р. до 155 крб у 1980 р. Люди почали користуватися речами, які вже давно були звичними на Заході: пральними машинами, побутовою електротехнікою, холодильниками, телевізорами тощо. Зріс асортимент товарів і послуг. Проте з початку 1970-х рр. для повсякденного життя пересічного громадянина клю¬човим словом став дефіцит. Із кожним роком до розряду дефіцитних потрап¬ляло все більше і більше товарів. Особливо дефіцитними були якісні імпортні товари. У звязку з товарним дефіцитом престижними стали професії, що мали від-ношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї на придбан¬ня дефіцитних товарів.
Попри зростання життєвого рівня населення, його добробут порівняно з ін¬шими країнами світу залишався низьким. Так, Україна на початку 1980-х рр. за показниками рівня життя посідала 50—60-тє місце у світі.
Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розвязання виді¬лялися мільярдні суми. На початку 1980-х рр. черга на квартири становила 1,5 млн осіб і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебува¬ло комунальне господарство міст, на покращення якого постійно бракувало коштів і матеріалів.
Щодо життя в селі, то попри зростаючі капіталовкладення рівень життя тут був нижчим, ніж у містах. Умови праці та побуту селян, за однакових доходів із жителями міст, були вкрай несприятливими, а культурна інфраструкту¬ра — нерозвиненою. «Стирання меж між містом і селом», яке обіцяла про¬грама КПРС 1961 р., не відбулося. Різниця в рівні життя спонукала сільську молодь будь-що потрапити на постійне проживання до великих міст.
Медичне обслуговування населення хоча і покращилося, але мало ще безліч проблем. Так, украй низькою була оснащеність медичних установ необхідним обладнанням і ліками. Це зумовлювало низький рівень медичного обслугову¬вання і зростання показників смертності населення.
Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна но¬менклатура користувалася привілеями в розподілі матеріальних благ. В умо¬вах усевладдя і безконтрольності номенклатурні «верхи» утворили власну закриту систему виробництва та постачання продовольства і промислових то¬варів, що не знала дефіцитів і черг.
У 1970—1980-ті рр. почала поширюватися практика закупівлі за кордоном партій високоякісних товарів, призначених виключно для номенклатури.
Крім того, «верхи» створили закриту систему медичного обслуговування та відпочинку. Їхні діти навчалися в престижних школах і вузах, як правило, працювали за кордоном.
Із кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою та звичайними громадянами зростав.
У роки «застою» повсякденне життя характеризувалося стабіль¬ністю та передбачуваністю, у той же час рівень життя невпинно знижував¬ся. Партійно-державна номенклатура створила для себе систему привілеїв, які забезпечували їй значно кращі умови існування.




66. Прихід до влади М. Горбачова. Розгортання національно – демократичного руху в Україні.
Після приходу до влади в СРСР М. Горбачова в 1985р., почалася перебудова, яку офіційна партійна пропаганда підносила як відновлення, модернізацію всіх сфер життя. По своїй суті перебудова була спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з глибокої кризи, що охопила всі сфери суспільства й набувала системного характеру.
Замість очікуваного зростання темпів економічного розвитку продов¬жувалось їх неухильне зниження. Замість послаблення продовольчої, житлової й товарної криз відбувалося їх подальше загострення. Черги за товарами першої необхідності ставали все довшими. Нарешті, у 1990 р. уперше за багато років почалося скорочення обсягів виробництва.
Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою виявилися абсолютно марними. Непродумані, половинчасті й безсистемні зміни в економіці вносили розлад у централізовану й по-своєму логічну систему управління народним господарством. Народногосподарський ком¬плекс СРСР став розвалюватися. Руйнувалися господарські звязки між окремими підприємствами, галузями та регіонами.
Загострення економічної кризи прискорювало реформи в політичній сфері. Існуючі державні інститути були вже нездатні уберегти краї:-занепаду. Ця істина поступово опановувала свідомістю ініціаторів пере¬будови й примушувала їх до демократизації громадського життя, до за¬мови від так званої керівної ролі КПРС у суспільстві. Очікувалося, що це стимулює ініціативу громадян, сприятиме стабілізації соціально-економічної й політичної систем у рамках «оновленого» соціалізму.
Але, як уже траплялося в історії, наміри керівництва демократизува¬ти тоталітарну систему наштовхувалися на лютий супротив консерватив¬них елементів владних структур, які не бажали втрачати своє становий:? й привілеї. Політична реформа буксувала, бо прийняті Верховною Радою закони були половинчастими, приймалися із запізненням, а до того ж часто-густо не виконувалися. Серед населення поглиблювалося розчарування в здатності керівництва вивести країну з кризи. Вплив і авторитет КПРС, державних структур влади швидко й необоротно падали.
Особливо яскраво це проявилося в Україні, перетвореній консервативним керівництвом на чолі з компартією на справжній «заповідник комунізму». Але прагнення відмежуватися від процесів, що відбувалися в центрі, обернулося для партійних і державних структур УРСР катаст¬рофічною втратою авторитету і справжньою суспільною ізоляцією. Ком¬партії пригадали всі злочини, до здійснення яких вона була причетна: червоний терор громадянської війни, насильницьку колективізацію, го¬лод, Чорнобильську катастрофу 26 квітня 1986 р., русифікацію та багате чого іншого. Суспільно-політичне життя в республіці поступово виходи¬ло з-під впливу КПУ. Це знайшло відображення в усіх сферах громадського життя, особливо в національно-державній. Ослабленням старої політич¬ної системи український народ скористався для боротьби за свої націо¬нальні права, збереження й розвиток своєї культури, досягнення реаль¬ного суверенітету. Взірцем прогресивних перетворень для України стала боротьба за незалежність прибалтійських і закавказьких республік, роз¬гортання демократичного руху в Росії. В Україні починається процес фор¬мування громадсько-політичних груп, обєднань, опозиційних існуючо¬му режиму. У 1987 р. у Києві почав роботу Український культурологічний клуб (УКК), відновила роботу Українська Гельсінкська Спілка (УГС), зявляються інші обєднання демократичної орієнтації. Найактивніше діяли вони в Західній Україні, звідки хвиля мітингів і демонстрацій по¬ширювалася по всій республіці.
Усе більші маси українського населення переконувалися в безперспек¬тивності збереження Радянського Союзу. Це слугувало надійним фунда¬ментом національно-визвольного руху, який охопив у цей період найширші верстви суспільства. Це стало можливим завдяки зростанню на-ціональної свідомості українського суспільства, злиттю в єдиному руслі двох течій — українського дисидентства й національно орієнтованої парт-номенклатури, яку існування радянської імперської системи гнітило по¬літично, ідеологічно й економічно.
Компартія України, державні структури прагнули зупинити зростан¬ня демократичного руху в Україні. Пропагандистська машина режиму почала божевільну кампанію критики новостворених демократичних обєд¬нань, часто вдаючись до фальсифікації й перекручення їхніх цілей і за¬вдань, а іноді й до безсоромної брехні. Особливо яскраво це проявилося під час формування Народного руху України. В умовах партійної моно¬полії на засоби масової інформації рухівці не мали можливості донести своє слово до людей. Але незважаючи на це, чисельність Руху в усіх регі¬онах України — від Львова до Луганська — зростала. Логічним наслід¬ком цього став Установчий зїзд Народного руху України, що відбувся 8-10 вересня 1989 р.
Створення Руху як масової громадсько-політичної організації знаме¬нувало ліквідацію монополії КП України на політичну діяльність. В Укра¬їні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався пі¬сля лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, який під тиском обставин по¬годився вилучити з Конституції СРСР горезвісну шосту статтю, що закрі¬плювала керівну роль партії в радянському суспільстві.
За короткий час про початок своєї діяльності заявили Українська наці¬ональна партія (УНП), Демократична партія України (ДемПУ), Партія зелених України (ПЗУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Обєднана соціал-демократична партія України та ін.
Поява нових політичних партій відбувалась одночасно з наростанням внутрішніх суперечностей у Компартії України. У січні 1990 р. група комуністів-реформаторів заявила про створення Демократичної платформи. Основною своєю метою вони проголосили перетворення КПРС на демок¬ратичну партію парламентського типу. Демплатформа виступила також за перетворення КПРС у союз компартій республік, за ліквідацію її уні¬тарного характеру. Переконавшись у неможливості демократизації КП України, Демплатформа виділилася в окрему політичну партію — Пар¬тію демократичного відродження України (ПДВУ).
Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. продемонстрували посилення впливу опозиції та ослаблення авторитету й можливостей КП України. Незважаючи на нерівноправні умови, відсутність в опозиції до¬ступу до засобів масової інформації, вона, обєднавшись у Демократич¬ний блок, одержала майже третину голосів у Верховній Раді. Згодом де¬путати від Демблоку оформилися в опозиційну Народну Раду.
Робота Верховної Ради УРСР нового складу надала нового імпульсу по¬літичному життю республіки. Уперше за багато десятиліть із високої дер¬жавної трибуни пролунала правда про становище, в якому опинився україн¬ський народ, почалися дискусії про можливі варіанти виходу з кризи. Уперше у вищій державній установі УРСР відкрито заговорили про незалежність України. Нарешті, 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняли Декларацію про державний суверенітет республіки.
Склалася історична ситуація, коли за суверенітет проголосували не тільки депутати-демократи, але й компартійна більшість. Це свідчило про домінування серед населення України прагнення до ліквідації диктату імперського центру, з яким депутати-комуністи не могли не рахуватись Одночасно з цим комуністична більшість не погодилася надати Декларації про державний суверенітет статусу конституційного акта або закону.
Це викликало загострення ситуації восени 1990 р., що призвело до політичної конфронтації в суспільстві. У жовтні відбулося голодування студентів, які поставили перед Верховною Радою УРСР низку радикальний вимог, реалізація яких повинна була сприяти наповненню Декларації про державний суверенітет України реальним змістом. Під тиском опозиції Верховна Рада погодилася розглянути вимоги студентів, хоча їх виконання намагалася всіляко саботувати.
Непослідовність лінії Верховної Ради проявилася і в економічній політиці. Прийнявши закон про економічну самостійність УРСР, виробивши власну концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки, користуючись законодавчими повноваженнями, гальмувала роздержавлення й приватизацію, своїми некваліфікованими діями стимулювала інфляцію й зростання цін.
В умовах різкого погіршення відносин між союзними республіками й центром 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум про збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Одночасно з референдумом були проведені республіканське й регіоналі опитування про майбутній статус України. Незважаючи на суперечливі результати, вони показали, що вектор громадської думки в Україні повертається в бік незалежності. Некваліфікована та егоїстична політика центру тільки підсилювала ці настрої, збільшуючи число їхніх прихиль¬ників не тільки серед демократів та безпартійних, але й серед комуністів.

67. Політична ситуація в Україні в 1985-1991 рр.
У середині 1980-х рр. радянська модель роз¬витку перебувала в серйозній кризі, що охопила економічну, політичну, соціальну, ідеологічну, екологічну й моральну сфери життя суспільства.
У березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Новий керів¬ник став ініціатором політики реформ, яка діста¬ла назву «перебудова» (квітень 1985р). Серйозним ударом для СРСР стала Чорнобильсь¬ка катастрофа, яка не тільки підірвала фінансові можливості країни (витрати на ліквідацію наслідків склали 20 млрд руб.) та економічне становище, а й суттєві позначилася на престижі. Спроба наростити промисловий потенціал країни в умовах відсутності достатніх ресурсів (фінансових, трудових та ін.) обернулася масовим зростанням незавершеного будівництва (на 38 млрд руб.). Великого впливу на СРСР справило також стрімке падіння цін на нафту на світовому ринку. СРСР залишився без основного джерела своїх доходів. Через падіння цін доходи від зовнішньої торгівлі у 1985—1987 рр. скоротилися на 21 млрд руб. До того ж концепція прискорення була зорієнтована на розвиток машинобудування, що ще більше посилило дефіцит товарів широкого вжитку. Опинившись на шляху економічного краху, радянське керівництво розпоча¬ло здійснення економічних реформ, суть яких зводилася до запровадження елементів ринкової економіки. Але вже скоро такі заходи показали свою пов¬ну безперспективність: почалася руйнація радянської економічної моделі, що базувалася на жорсткій централізації, розкрадання державної власності. На відміну від традиційних криз перевиробництва, що притаманні країнам із ринковими економіками, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання, а й зменшення обсягів виробництва. До цих негараздів додалася ще й інфляція (прихована).
Тоді М. Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б за¬безпечити проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут уперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені «деформації» в розбудові радянського суспільства. У засобах масо¬вої інформації стали простежуватися критичні мотиви. Почався процес реабілі¬тації репресованих у 1930—1950-ті рр. Але для багатьох людей важким вияви¬лося долання стереотипів у сприйнятті історії та сучасності. У партії намітився розкол неортодоксальних комуністів і тих, що виступали за оновлення. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ неможливе без реформування політичної системи. Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988р. М. Горбачов запропонував вищим державним органам зробити Зїзд Рад, а Верховну Раду перетворити на по¬стійно діючий законодавчий орган. Зїзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 р. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР. Виявилося розмаїття думок і політичних поглядів. Голова Верхов¬ної Ради СРСР фактично став спікером, що керує засіданнями й має проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між М. Горбачовим, який був головою ВР СРСР й одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, та консер¬вативними силами в партії, які звинуватили його у мякості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного й національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими. Улітку 1989 р. країну охопив робітничий рух, що вилився в серію могутніх страйків. Тим часом у СРСР відбуваються періодичні кризи в постачанні де¬яких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тю¬тюнова криза» і т. д. Не допомагали навіть екстрені заходи. А оприлюднена програма переходу до ринку викликала ажіотажний попит: населення почало скуповувати все підряд. На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію 6 ст. Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III зїзді рад у березні 1990р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М. Горбачова.
Вибори 1990 р. стали переломними в житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. У результаті радикально змінився депутат¬ський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.
Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У мину¬лому монолітна КПРС була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився також розкол у республіканських компартіях. Відбувалося швидке формування нових політичних партій.
Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які в 1991 р. переходять до рішучих дій.
Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального дер¬жавного суверенітету союзних республік. 11 березня 1990р. Верховна Рада Лит¬ви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської дер¬жави. У цей час Зїзд народних депутатів СРСР ухвалив закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реак¬цію в Москві. М. Горбачов звернувся До Верховної Ради Литви про негайне ска¬сування прийнятого документа. Але реакція Литви була негативною, і змінити цю позицію не змогли, ані політичний тиск, ані економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок «революції суверенітетів». Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про держав¬ний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної й нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з «парадом суверенітетів» за¬гострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.
Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають ма¬сову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни й великих людських жертв. Відбулися зміни і в найближ¬чому оточенні М. Горбачова. Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу дер¬жавного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпо¬чало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво було змушене відступити.
Схожі події розгортались і в Латвії, У березні 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилась. Референдум 17 березня 1991 р. теж не вирішив майбутню долю СРСР.
У цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, знач¬ну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту, спроба здійснення якого відбулася 19-— 21 серпня 1991 р. Але переворот, організований ГКЧП, провалився. Реакцією на ці події в Москві стало проголошення союзними республіками незалежності. Радянський Союз почав розвалюватись. 9 вересня 1991 р. було визнано неза-лежність Латвії, Литви й Естонії. М. Горбачов робив спроби зберегти Союз, але результати референдуми в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили їх.
Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом керівники Росії, Ук¬раїни й Білорусії Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про ство¬рення Союзу Незалежних Держав, у якій констатувалось, що СРСР припиняє своє існування.
21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казах¬стан, Киргизстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД увійшли Молдова, Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті була про¬голошена Декларація про припинення існування СРСР. 25 грудня М. Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого та заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР. Міжнародне співтова¬риство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік СРСР.
Таким чином, спроба подолати кризу радянської моделі не мала успіху. Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як виявилося в подальшому житті, крім загальних декларацій М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію рефор¬мування радянського суспільства. Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, заверши¬лась розпадом СРСР.