s
Sesiya.ru

Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Информация о работе

Тема
Чорнобильська катастрофа та її наслідки
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 10
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-09-19 17:46:10
Размер файла 28.22 кб
Количество скачиваний 0

Узнать стоимость работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу работы

Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

68. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

У 1970—1980-ті рр. економіка СРСР розвива¬лась в основному екстенсивним шляхом. Це не-гативно позначилося на економічному становищі України. У ці роки за рішенням центру спору-джували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства військово-промисло¬вого комплексу, яких в Україні було багато, а та-кож металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, у тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Їх експлуатація надзвичайно погіршувала еко¬логію, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпровї тощо, Україна займала одне з перших місць серед регіонів колишнього Союзу. Кожне пяте з найзабрудненіших міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.
Однак особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утво¬рено спеціальну 30-кілометрову зону, із якої було евакуйоване все населен¬ня. Спорожніло м. Припять, населення якого свого часу налічувало близько 35 тис. осіб. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими тери¬торії 16 областей, а фактично — всі області республіки, у тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 рр. витра¬чено понад 20 млрд крб — у тодішньому масштабі цін сума буквально феноме¬нальна. Загалом на потреби ліквідації наслідків аварії витрачається щорічно 5—7 % державних коштів України. Уже в умовах незалежності держава ви¬явила «піклування» про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом уведення спеціального так званого чор¬нобильського податку, який становить 12 % (У 2000 р. цей податок було ска¬совано). До 2003 р. постраждалими від аварії на ЧАЕС вважалися 3 млн осіб, із них 100 тис. померли. 3,5 млн осіб на 2003 р. жили на забрудненій території. Радіаційне забруднення після катастрофи спричинило підвищення рівня смертності серед населення, зокрема немовлят, дітей дошкільного та шкіль¬ного віку.
Чорнобильська проблема й до сьогодні лишається не розвязаною. Зроблено лише перший крок — створення обєкту «Укриття» (у 2007 р. він був зміцнений, що продовжило термін його експлуатації на 15 років). Другий крок — створення «Укриття-2» (світове співтовариство погодилось виділити на його зведення не¬обхідні кошти). Третій крок — демонтаж четвертого енергоблоку (ЧАЕС). Чорнобильська проблема є актуальною й на сьогодні. Наслідки ка¬тастрофи продовжують позначатися на здоровї населення. Було створено обєкт «Укриття», планується створити «Укриття-2», здійснити демон¬таж четвертого енергоблоку (ЧАЕС).









69. Проголошення державної незалежності України.
Улітку 1991 р. у балансі політичних сил сталися певні зміни. Після виникнен¬ня у Верховній Раді «націонал-комуністичного» крила (Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Слєднєв, І. Плющ, М. Хоменко та ін.) фактично перестала існувати «група 239». Продовжувалося падіння престижу компартії.
У цей час велася інтенсивна робота з підготовки нового Союзного договору. 24 червня Президент СРСР М. Горбачов повідомив про домовленість із керівниками десяти республік СРСР. 15 серпня опубліковано проект договору, підписання якого мало відбутися через тиждень. Цей договір суттє¬во обмежував права центру, що не влаштовувало консерваторів.
Уранці 19 серпня 1991 р. з інтервалом у годину центральне телебачення по¬чало зачитувати «Заяву Радянського керівництва» та «Постанову № 1 Держав¬ного комітету з надзвичайного становища в СРСР» (ДКНС, рос. ГКЧП). Ого¬лошувалось, що ДКНС створено у звязку з неможливістю за станом здоровя виконувати М. Горбачовим обовязки президента СРСР і переходом його пов¬новажень до віце-президента Г. Янаєва. До складу ДКНС увійшли: Г. Янаєв, О. Бакланов (секретар ЦК КПРС), В. Крючков (голова КДБ), В. Павлов (премєр-міністр СРСР), Б. Пуго (міністр внутрішніх справ), Д. Язов (міністр оборони), громадські діячі Д. Стародубцев і О. Тізяков. М. Горбачов тоді від¬почивав у Криму на урядовій дачі Форос. У присутності першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка, генерал армії Варенников попередив голову Президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчука про позицію Збройних Сил. Під Київ була перекинута бригада повітряно-десантних військ.
0 16-й годині по українському телебаченню й радіо виступив Л. Кравчук, який заявив, що Верховній Раді потрібен час, щоб у всьому розібратися. Він запевнив, що в республіці не буде встановлюватися надзвичайний стан і що першочерговим завданням є захист демократії, законності та конституцій¬ного порядку. Водночас він закликав український народ, політичні партії до обєднання заради захисту суверенності України.
Увечері 19 серпня заступник голови Верховної Ради Б. Гриньов назвав цю ситуа¬цію військовим переворотом, а його організаторів — державними злочинцями.
Була скликана позачергова сесія Верховної Ради, де було поставлено питан¬ня про незалежність України. Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ заявили про вихід із Комуністичної партії. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України», у якому під¬креслювалося, що у звязку з державним переворотом в СРСР над Україною нависла смертельна небезпека. Тому Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної держави — Україна.
1 грудня 1991 р. було проведено всеукраїнський референдум, 90,3 % учасни¬ків якого підтримали «Акт проголошення незалежності України».
Висновок. У результаті складної та суперечливої боротьби на карті світу зявилася, нова незалежна демократична держава — Україна.








70. Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.
В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосві¬домості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження і суверенітету України, зростаючої економічної кризи, 1 грудня 1991 р. відбулися референдум і ви¬бори Президента України.
На референдумі 90% громадян України проголосували за «Акт прого¬лошення незалежності України». (Незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70% населення України висловлювалося за збереження єдності СРСР).
На виборах Президента України до виборчого бюлетеня були включені 6 кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лукяненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, М. Юхновський.
Більше половини голосів (19,6 млн чоловік, або 61,59%) одержав Л. Кравчук — який став таким чином першим Президентом незалежної України.
РОЗПАД СРСР. СТВОРЕННЯ СНД
Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р., вибори Пре¬зидента України створили в Україні якісно нову політичну ситуацію. Вона прискорила остаточну ліквідацію СРСР.
7-8 грудня 1991 р. на території Білорусії (у Біловезькій Пущі під Брес¬том) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусії С. Шушкевичн, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Результатом зустрічі стала офіційна констатація факту роз¬паду СРСР, а також підписання угоди про створення Співдружності Неза¬лежних Держав (СНД).24 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Росії, України, Бі¬лорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдавії, Киргизії, Туркменії, Узбеки¬стану і Таджикистану підписали Декларацію про створення СНД. Це озна¬чало, що СРСР, як субєкт міжнародного права і геополітична реальність, припинив своє існування. Кожна республіка стала самостійною.
СНД — не держава. У ньому не передбачається ніяких наддержавних структур. Члени СНД — цілком незалежні держави. СНД — структура, необхідна для розвязання певних питань, що виникають на певному етапі між колишніми радянськими республіками після розпаду єдиної держа¬ви













71. Державотворчі процеси в Україні у 1991-2009рр.
Державотворчим процесом називається про¬цес формування і становлення основних інсти¬тутів влади, їх конституційне оформлення, виз¬начення національних інтересів.
Нова суспільна ситуація, що виникла в Ук¬раїні після розпаду СРСР і проголошення неза¬лежності України, поставила перед українським народом нові завдання, а саме:
- будівництво власної суверенної держави;
-демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової де¬мократичної держави;
— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;
— установлення рівноправних звязків із далекими та ближніми сусідами. Ключовим завданням перших років державотворення стало формування
трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, на¬лагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання за¬галом на сьогодні реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВРУ), що забезпечує правову базу перетворень. Однак чима¬ло законів і постанов, із прийнятих парламентом XII (І) (1990—1994 рр.) і XIII (II) (1994—1998 рр.), XIV (III) (1998—2002 рр.), ХУ(ІУ) (2002—2006 рр.) скликань не діють через відсутність чи недосконалість конкретного механіз¬му реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, яка, проте, виявилася ситуативною і нестабільною.
У березні 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Премєр-міністром України було обрано В. Януковича.
Чимало проблем існує у становленні й роботі виконавчої влади (вищий ор¬ган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети й відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності Кабінету Міністрів стало створення коаліційних урядів на партійній основі, починаючи з 2001 р.
Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентруєть¬ся в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим свідченням зрілості судової системи України стала роль суддів під час виборчої кампанії Президента України 2004 р.
Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) влади під час політичної кризи 2004 р.
Главою держави є Президент України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук (1991--1994 рр.), згодом цю посаду обійняв Л. Кучма (1994—2005 рр.). Теперішнім Президентом України є В. Ющенко.
Концентрованим вираженням процесу державного будівництва є стан справ із прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за Основним Зако¬ном, що був прийнятий 1978 р. і до якого були внесені зміни.
28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конститу¬цію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподі¬лу владних повноважень у трикутнику Президент—Премєр-міністр (Кабінет Міністрів)—Верховна Рада. Усі спроби внести зміни і доповнення у 2000— 2004 рр. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосуван¬ня було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які починаючи з січня 2006р. набрали чинності. Україна стала парламентсь¬ко-президентською республікою.
Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнен¬ня Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочало¬ся восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить із того, що Україна не є потенційним про¬тивником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності на¬ціональних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена в 1999 р.), частини спеціального призначен¬ня, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Зброй¬них Сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.
Особливості державного будівництва в Україні:
- становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесу становлення української політичної нації, формуван¬ням національної самосвідомості;
— важке соціально-економічне становище призвело до розчарування части¬ни населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті й прихо¬вані противники незалежності.



















72.Прийняття Конституції України 1996р. та її історичне значення.
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обовязки громадян.
Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших норматив¬них актів держави, їй притаманна підвищена стабільність.
Сучасна Конституція України є продовженням конституційних традицій, які сягають часів Київської Русі («Руська правда»). Найвідомішою конститу¬ційною памяткою в сучасному розумінні є Конституція П. Орлика {1710 р.).
Значний внесок у розвиток конституційних традицій України зробили М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Міхновський та інші відомі діячі.
Чільне місце в конституційній традиції посідають Універсали УЦР, Консти¬туція УНР, державно-правові документи Гетьманщини, Директорії, ЗУНР.
Конституційні традиції мали своє продовження і за радянських часів (Кон¬ституції 1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Слід наголосити, що з формально-юридичного боку конституції Радянської України вирізнялися демократизмом, чіткістю формулювань і широкими соціальними гарантіями. Слабким місцем була їх декларативність, пріоритетність держави над особою.
Конституційний процес у незалежній Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суве¬ренітет України {16 липня 1990р.). Було утворено комісію з вироблення нового Основного за¬кону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Прого¬лошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конс¬титуційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у лип¬ні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований про¬ект Конституції було подано в травні 1992 р., наступного разу в жовтні 1993 р. до Верховної Ради. Із різних причин, як обєктивних, так і субєктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну ко¬місію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розвязання багатьох складних проблем дер¬жавотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення в проекті закону «Про державну владу і місцеве самов¬рядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила його. Із метою розвязання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конститу¬ційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са¬моврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з дооп¬рацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутат¬ських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.
. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Уважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум із питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було ство¬рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлене пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято.
Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний та економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність.
73. Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80- на початку 90-х років 20ст.
Необхідною умовою становлення демократич¬ної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці та сприяє стабіль-ному й динамічному розвитку суспільства.
До головних причин, що привели до створення багатопартійності в Україні, можна віднести:
— розширення демократизації суспільного життя, політика гласності;
— історичні витоки багатопартійності в Україні;
— виникнення і розвиток в Україні дисидентства;
— нездатність КПРС (КПУ як її складової частини) продовжувати виконан¬ня керівної ролі всього суспільства, яку вона собі привласнила.
Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий III зїзд народних депутатів СРСР (березень 1990р.), що вніс зміни до Кон¬ституції СРСР, скасувавши, зокрема, й 6 ст. про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро політичної системи радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР «Про громадські обєднання». У Конституції Ук¬раїни 1996 р. зазначено: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обовязкова. Цензура заборонена».
В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:
1) 1988—1989 рр. — створення умов багатопартійності. Створення опози¬ційних щодо КПРС неформальних обєднань та рухів, що пізніше трансфор¬мувалися в політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяль¬ність Українська демократична спілка (УДС), пізніше названа Українською народно-демократичною лігою (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).
2) 1989—1990 рр. — етап безпосереднього створення початкової багатопар¬тійності. За цей час у республіці було створено понад 20 партій, які обєднували близько 30 тис. осіб.
3) Початок 1991 р. — серпень 1991 р. — кардинальні зміни в становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перево¬роту в Москві (ДКНС) 19—21 серпня 1991 р. у звязку з доказами про підтрим¬ку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.
У 1994 р. в Україні налічувалося 30 політичних партій, у 1998 р. — 53, у 2002 р. — 127. Зараз зареєстровано понад 100 полі¬тичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кіль¬кість молодіжних обєднань, у тому числі й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.
• Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони нечисленні й не мають достатнього впливу в масштабах держави. Їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, ак¬тивізуючись, як правило, у період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями триває суперництво за посилення впливу на маси, залучення до своїх лав нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.







74. Кроки України на шляху до європейської інтеграції.
Із 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ) і під¬писала ключовий документ НБСЄ — Гельсінсь¬кий Заключний Акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних відносин і безпеки в Європі. Із 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійно діючою організацією — ОБСЄ, важливим елемен¬том загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) у Будапешті лідери чотирьох держав — Украї¬ни, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. У ньому три ядерні країни підтвердили свої зобовязання по¬важати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.
9 листопада 1995 р. Україна першою серед країн СНД офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної полі¬тики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобовязань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було ска¬совано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Важливе значення для просування України на шляху до європейської ін¬теграції має співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р, Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції та розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалося співробітництво з ЄС. Українське керівництво про¬голосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності закону Угода про парт¬нерство і співробітництво між Україною та ЄС. У документі проголошували¬ся такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвит¬ку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України зі зміцнення демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершення переходу до ринкової екоміки. За¬гальну стратегію ЄС щодо України було затверджено в 1999 р.
У липні 2002р. відбувся саміт «Україна—ЄС». Основними питаннями, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економі¬кою та асоційоване членство країни в ЄЄ. За підсумками роботи саміту було прийняте рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 рр. У 2003р. Україні було надано статус «країни-сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України, із ними були укладені угоди про спрощення візового режиму.
Нові перспективи для співробітництва з ЄС відкрилися після вступу Украї¬ни до Світової організації торгівлі (СОТ). Розпочалися переговори про створен¬ня зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Проголошення Україною безядерного статусу сприяло налагодженню тіс¬них відносин із НАТО. У 1994 р. Україна стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна—НАТО. У1997 р. в Мадриді між Україною та НАТО було підписано «Хартію про особливе партнерство». У хартії проголошувалося, що НАТО відкрите для вступу нових членів та підтримує суверенітет і територіаль¬ну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО в Югославії. Для більш тісного співробітництва в Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО в листопаді 2002 р., про розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 р., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО в серйозності намірів України.

75. Досягнення сучасної української науки і освіти.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала значний науковий потенціал. На сьогодні Украї¬на має значний науковий комплекс, який скла¬дається з науково-дослідних інститутів, ВЗО, проектно-конструкторських і технологічних бюро. У 1994 р. АН України одержала статус національної (НАНУ). Установи НАНУ розташовані на всій території держави (найбільше їх в Києві).
Завдяки науковим розробкам Національного космічного агентства України держава отримала можливість дослідження й освоєння космічного простору.
Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і у програмі «Глобалстарт», підтримує контакти з державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснює спільні розробки космічних кораблів.
Розвиток біокібернетики, проблеми штучного інтелекту та розробка від¬повідних інформаційних технологій є сучасними напрямками досліджень. Значних успіхів у трансплантації внутрішніх органів, зокрема, серця здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Також продовжуються наукові дослідженя в галузі мембранних технологій.
Важливим напрямком розвитку науки в Україні є переведення значної час¬тини досліджень до університетів, як це заведено у більшості провідних країн світу.
У сфері освіти України відбувається демократизація середньої й вищої шко¬ли; запроваджуються європейські стандарти, відбувається інтеграція до за¬гальноєвропейського освітнього простору; створюються різні форми шкільної освіти з урахуванням інтересів і здібностей учнів; забезпечується свобода творчості педагогів.
Закон України «Про загальну середню освіту» (2001 р.) передбачає де¬мократизацію, гуманітаризацію системи освіти і введення 12-річного термі¬ну навчання в середній школі. У загальноосвітніх закладах України введено 12-бальну шкалу оцінювання навчальних досягнень учнів. Розвиток системи дошкільної освіти передбачає збільшення кількості охоп¬лених дошкільною освітою та залучених до навчання у дитячих садках дітей пятирічного віку.
2003 р. відзначається переходом старшої школи на профільне навчання. Класи універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших профілів було відкрито у всіх загально¬освітніх навчальних закладах.
Державний стандарт основної і старшої школи (січень 2004 р.) та Держав¬ний стандарт для дітей, що потребують корекції здоровя, продовжили проце¬си реформування середньої освіти.
У 2004—2007 рр. здійснювався експеримент щодо проведення в усіх облас¬тях України зовнішнього незалежного оцінювання випускників 11-х класів. Із 2008 р. ця система була запроваджена на заміну вступних іспитів до вищих навчальних закладів.
Початкова школа вже перейшла на чотирирічний термін навчання. Зараз три¬ває перехід основної школи (5—9 класи) на новий зміст та термін навчання.
У межах Державної й регіональних (обласних) програм «Шкільний авто¬бус» відбувається безперебійний і безпечний підвіз учнів сільської місцевості до місця навчання.
Запровадження Програми інформатизації та компютеризації загально¬освітніх навчальних закладів дозволило створити в школах сучасні компютерні класи, підключити їх до мережі інтернет; тощо.
Державна програма розвитку освіти на 2006—2010 рр. передбачає дове¬дення якості освіти в Україні до європейського рівня, удосконалення системи національного виховання, інформатизацію та компютерізацію навчальних закладів.
Сьогодні професійно-технічні навчальні заклади мають відсталу та недоско¬налу матеріально-технічну базу. Державою розроблено ряд заходів для покра¬щання такого становища.
Реформується і вища школа. Так, у 2008 р. відбулося засідання робочої гру¬пи Міністерства освіти і науки України, яка займається підготовкою проекту Закону України «Про внесення, змін до Закону України "Про вищу освіту"» відповідно до вимог Болонського процесу.
Освіта й наука України перебувають у процесі реформування та пошуку нових моделей розвитку, які б відповідали сучасним вимогам. Важли¬ва роль у цьому процесі належить державі.

© Copyright 2012-2019, Все права защищены.