s
Sesiya.ru

Найдавніші часи, початки цивілізації на території України

Информация о работе

Тема
Найдавніші часи, початки цивілізації на території України
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 10
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-11-22 22:52:05
Размер файла 33.91 кб
Количество скачиваний 1

Узнать стоимость работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу работы

Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

1.Найдавніші часи, початки цивілізації на території України.
ДЛЯ ПЕРВІСНООБЩИННОГО СУСПІЛЬСТВА характерні такі риси: вкрай низький рівень розвитку продуктивних сил, що обумовив майже повну залежність людини від природи; безсилля лю¬дини перед природою, що привело до обєднання людей у громади та на¬явність общинної власності на засоби виробництва, за винятком деяких засобів особистого захисту, що належали до особистої власності; зрівня¬льний розподіл продуктів між членами громади; постійне кочове життя, обумовлене (при постійному голоді) пошуком нових, більш сприятливих місць проживання; дія природного добору у взаєминах між людьми (слаб¬кіший помирає); відсутність експлуатації людини людиною, класів і дер¬жави; язичеські вірування в богів (бога Вогню, Сонця, Дощу і т. д.), тобто обожнювання тих сил природи, що впливали на людину.
ПЕРВІСНООБЩИННЕ СУСПІЛЬСТВО ПРОЙШЛО ТАКІ ЕТАПИ:
1) Камяний вік — це 99% усієї історії людства.
Ранній палеоліт (палеоліт — давньокамяний вік; понад 3 млн років до и. є. — 10 тис. років до н. є.) — поява першої людини з нині вимерлих людиноподібних мавп (деревопітеків, австралопітеків та ін.), що зовні мало відрізнялися від первісної людини, але могли лише використовува¬ти дарунки природи, тоді як первісна людина вже здатна була щось ство¬рити сама (не тільки взяти палицю, а й загострити її тощо; саме звідси Енгельс : і зробив висновок, що «праця створила людину»).
Погано озброєні люди (неандертальці, синантропи та ін.) в боротьбі за своє існування могли вижити лише в теплих південних районах (стоянки и Україні – 200- 150 тис. років до и. є. — печера Киїк-Коба в Криму, с. Лука Врублевська на Дністрі, с. Амвросіївка в Донбасі, с. Королеве у Закарпатті).
Пізній палеоліт (35 - 10 тис. років до н. е.) - поява людини сучасного фізичного типу - хомо сапієнс (вона була дещо вищою, менш сутулою, стопа не була плоскою тощо). Останки такого типу людини вперше були виявлені в печері Кроманьйон у Франції, тому її назвали кроманьйонцем.
Виникають три великі раси (європеоїдна, негроїдна, монголоїдна).
На зміну першій формі існування людського суспільства — первісному стаду — приходить родова матріархальна община. Причини матріарха¬ту: жінка займала пануюче становище в суспільному виробництві (ткацт¬во, гончарна справа та ін.), була охоронницею вогнища, тому спорідне¬ність і спадковість вели не за чоловічою, а за жіночою лінією. Родові гро¬мади обєднувалися в племена, з утворенням яких складався родоплемін¬ний первіснообщинний лад.
Виникла язичеська релігія у вигляді 4-х основних форм: «анімізм» (віра в душу, яку має будь-який живий і неживий предмет), «тотемізм» (віра в походження людини від єдиного предка — тварини або птаха), «магія» (чаклунство перед полюванням) і «фетишизм» (віра в надприродні влас¬тивості предметів).
Мезоліт (середньокамяний вік, Х-УІ тисячоліття до н. є.) — закінчив¬ся льодовиковий період, і люди просунулися на північ, аж до Кольського півострова й Охотського моря. Вимерли великі тварини, полювання не могло вже прогодувати зрослу кількість людей, тому збільшилося значен¬ня збирання, рибальства, робляться перші спроби приручити тварин. Ви¬найдено лук і стріли, завдяки яким дичина стала постійною їжею, а по¬лювання — звичною справою.
Неоліт (новокамяний вік, VII—III тисячоліття до н. є.) — перехід від власницьких форм господарювання (полювання, збирання) до виробляю¬чих (до землеробства та скотарства, а разом з ними — до осілості). Камяні знаряддя досягли вершини досконалості (їх навчилися точити, свердли¬ти, шліфувати).
Енеоліт (мідно-камяний вік, IV— початок II тисячоліття до н. є.),
2) Бронзовий вік (кінець III—II тисячоліття до н. є.) — люди навчилися добувати бронзу (сплав міді з оловом), вироби з якої мали переваги над камяними знаряддями праці, легше оброблялися тощо. Використання бронзи привело до подальшого розвитку продуктивних сил і викликало перший великий суспільний поділ праці — відділення скотарства від зем¬леробства (II тисячоліття до н. є.).
Розвиток скотарства привів до заміни матріархату патріархатом, тому що праця чоловіків стала переважаючою в общині.
На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), в якій родинні звязки змінилися спільністю території й господарського життя. Почала проявлятися майнова диференціація між родинами.
3) Залізний вік (І тисячоліття до н. є.-перші століття нашої ери) — викорис¬тання заліза (яке твердіше від бронзи) привело до різкого піднесення проду¬ктивних сил, людина вперше одержала можливість створювати додатко¬вий продукт до прожиткового мінімуму. Завдяки цьому відбувся другий великий суспільний поділ праці — ремесло відокремилося від землероб-ства.
Додатковий продукт став економічною передумовою появи експлуатації людини людиною, а нова залізна зброя посилила нерівність, тому що по¬родила жорстокі війни з метою грабежу й поневолення.
НАЙБІЛЬШ ВІДОМІ ПЛЕМЕНА В УКРАЇНІ
Племена трипільської культури (ІУ-початок II тисячоліття до н. є.) — за назвою с. Трипілля на Київщині, де в 1896 р. вперше знайдені памят¬ки цієї культури; мали розвинуте землеробство.
Трипільська культура існувала 15 століть, заклала підвалини земле¬робської цивілізації, створила основу для появи писемності у вигляді глиняних символів і знаків на керамічних виробах. Трипільці застосували перший на території України механічний предмет — свердло, за допомо-гою якого робили отвори в камені й дереві. Була в них і ритуальна керамі¬ка. Займалися скотарством, полюванням, рибальством.
Кіммерійці (кінець Х-початок VII ст. до н. є.) — перші племена на те¬риторії України, назви яких збереглися в давньогрецьких (Гомер в «Одіссеї») та ассирійських джерелах. Жили на території Північного При¬чорноморя, Криму, Кавказу. Займалися скотарством і землеробством. Виготовляли мідні та бронзові знаряддя праці. У VII ст. до н. є. їх витісни¬ли скіфські племена. Кіммерія розпалася в VII ст. до н. є.
Таври (ІХ-І ст. до н. є.). Жили на узбережжі Чорного моря, в гірських районах Криму.
Скіфи (VII—III ст. до н. є.) — жили в степових районах Північного При¬чорноморя, частково в Криму. Геродот племена Скіфії, що жили між Доном і Дунаєм, поділяє на дві великі групи: скіфів-кочівників і хліборо¬бів.
З розпадом патріархально-родового ладу в скіфів відбулося майнове розшарування, існувало рабство, зароджувалися класи, зявилися еле¬менти державності.
Сармати — племена східних кочівників, які в другому столітті до н. є. завоювали велику частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Панування сарматів продовжувалося до III століття н. є., коли на землі південної України напали готи.
У результаті: до кінця залізного віку встановилася майнова нерівність між членами громади; почався перехід частини засобів виробництва (ху¬доби, землі, знарядь праці і т. п.) у приватну власність верхівки племен; боржники та військовополонені перетворювалися на рабів, що свідчить про розпад первісного суспільства й формування класового.
З кінця VII ст. до н. є. греками (в основному вихідцями з Мілета) на Північному узбережжі Чорного моря та в гирлах річок, що впадають у Чорне море, були засновані торговельні факторії, які виросли згодом у міста: Тіра (гирло Дністра), Ольвія (гирло Півд. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керчі), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя) та ін.
Найбільшою з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією — Боспорське царство.














2.Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян.
Словяни — одна з найбільших етнолінгвістичних спільнот на території сучасної Європи, що нараховує близько 227 млн чоловік (германці — 86 млн).
ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СЛОВЯН — одна з найскладніших в історії. Умовно можна виділити два напрямки в суперечках учених: мі¬граційна теорія й теорія автохтонного походження словян.
а) За міграціцною теорією — словяни є прибульцями:
— згідно з дунайською теорією — на основі «Повісті минулих літ» — стверд;жується, що словяни спочатку жили по Дунаю, «де є нині Угорська земля й Болгарська»;
—згідно з вісло-одерською теорією (В. Сєдов, І. Русанова) — слов’яни вийшлиі з Празької культури (територія Польщі й Чехословаччини).
б) За теорією автохтонного походження словян (її дотримуються — Н. Шахматов, Б. Рибаков, С. Шелухін та ін.) словяни є спокон¬вічними жителями Європи від Дніпра до Вісли.
У свою чергу чеський учений Л. Нідерле прийшов до висновку, що по¬ходження словян не може бути пояснено через брак науково достовірних джерел.
НАЙДАВНІШІ ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВЯН:
а) Венеди — під такою назвою стародавні словяни вперше згадува¬лися в працях римських істориків І—II ст. н. є. — Плінія й Тацита. Вони займали територію від Одера до середньої течії Дніпра, від Прикарпаття до Балтійського моря. Венеди разом з готами, гунами й аварами неодноразово робили набіги на багату, але ослаблуРимську імперію. На думку археологів, венедам відповідали ар¬хеологічна зарубинецька культура (Зах. Україна) і пшеворська культура (територія Польщі).
У результаті: після початку (з 375 р.) великого переселення наро¬дів (викликаного потребою в нових землях через екстенсивне зем¬леробство, прагнення до грабежу Римської імперії та просування кочівників — готів, гунів, аварів) відбулися переселення венедів і їх поділ на склавинів (предків західних і південних словян, що розселилися від Балкан до Вісли) та антів (предків східних сло¬вян).
б) Анти (IV-VII ст. н. є.) займали територію між Дністром і Сіверським Дінцем. Мова трохи змінилася, бо словяни почали асимі¬люватися з іншими народами, зокрема зі скіфами та сарматами, що належали до північноіранської мовної гілки. У результаті аси¬міляції давньословянська мова вийшла переможцем, але допов¬нилася низкою скіфо-іранських слів (слово «хорошо» поряд зі сло¬вянським «добре», «топор» — «сокира», «собака» — «пес» і т. д.). У культурі стародавніх словян були аналоги німецької, гото-франкійської, кельтської та балтської культур, у тому числі 6 моделей кремації померлих родичів (на Подніпровї), елементи вогне-поклонства та ін.
У результаті: на поч. VII ст. анти були розгромлені кочовими пле¬менами аварів. Східні словяни розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної України, Білорусії, Росії, де ословяню-ють значну частину місцевого (балтського, угро-фінського та ін.) населення.
в) 15 військово-племінних союзів (VII-IX ст.) — завершальний етап розпаду первіснообщинного суспільства в східних словян. Поля¬ни заселяли сучасну Київську обл., древляни — Житомирську й Вінницьку, хорвати — Карпати, жителі півночі — Чернігівську, Сумську, Брянську і т. д. Кожний союз складався з десятків дріб¬них племен на чолі з князями та старійшинами.
ЗАНЯТТЯ Й ВІРУВАННЯ 15 ВІЙСЬКОВО-ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ.
Землеробство було двопільним і перебувало в стадії переходу від підсіч¬ного до орного; зовнішня торгівля зі Східною Римською імперією, міс¬тами Північного Причорноморя, Прибалтикою та Скандинавією (шлях із варяг у греки). Житло, побут — укріплені села й перші міста (Київ, Чернігів, Новго¬род, Псков та ін.), в яких населення жило в невеликих напівземлянках з деревяними стінами, що обігріваються «по-чорному» (дим через двері й вікна). Панував обряд трупоспалення (трупи спалювали й ховали в глиняних горщиках).
Політична сфера — перехід від родової общини до сусідської (терито¬ріальної), що називалася «вервю», «миром». Формування військово-пле¬мінних союзів на чолі з князями (1-й князь Києва в VII ст. — Кий).
Після переселення з Дунаю на середнє Подніпровя Кий і його племя білих хорватів заклали основи стародавньої держави Київська Русь. Ще в Константинополі Кий став християнином, чому сприяла його дружба з майбутнім імператором Візантії Іраклієм (610-641 рр.). Деякі історики вважають його напівлегендарною особистістю.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА:
а) важка тривала боротьба (з перемінним успіхом) з південно-східними сусідами — кочовими племенами (аварів, печенігів), що неодноразово робили набіги;
б) сформована до VII ст. могутня Хозарська держава протистояла атакам арабських армій, завдяки чому за цією захисною стіною змогла розвиватися в майбутньому Київська Русь;
в) в основному мирні сусідські відносини з аланами, болгарами (пів¬день, південний схід), прибалтійськими племенами, угро-фінськими племенами Півночі (весь, мерь, мордва, мурома та ін.).
Ідеологія — язичеська релігія — обожнювання тих сил природи, що мали найбільший вплив на людину (Перун — бог грому й блискавки, Ярило — бог Сонця, Даждь-бог та ін.).
У результаті:
а) розвиток східних словян ішов "природничоісторичним шляхом і був типовим для сотень інших народів;
б) рабовласництво зустрічалося (патріархальне, домашнє), але воно не стало пануючою формою виробництва в словян, тому що для рабовласницького способу виробництва:
— необхідні сприятливі кліматичні умови й висока родючість ґрунтів, при яких навіть така малоефективна праця, як раб¬ська, приносила б стабільні високі врожаї. Якби словяни об¬рали такий шлях при їхньому кліматі та родючості — вони б умерли від голоду разом з рабами:
— характерна обмеженість родючих ґрунтів при наявності пов¬новодних річок (Єгипет, Межиріччя, Сер. Азія і т. п.), що ро¬било необхідним створення зрошувальних систем, для будівництва яких була потрібна величезна кількість рабів. Словя¬ни не мали такої необхідності;
— у східних словян держава утворилася в IX ст. н. е., коли рабо¬власництво в усьому світі вже зазнало серйозної кризи.



















3.Київська Русь – держава східних слов’ян. Запровадження християнства на Русі.
Існують 2 точки зору на утворення Київської Русі: норманська теорія й теорія природничоісторичного утворення Київської Русі.
1. Норманська теорія — про несамостійний розвиток руської держа¬вності (засновники — німецькі вчені Байєр і Міллер, запрошені в XVIII ст. Катериною II для роботи в Російській академії наук) — спирається:
а) на «Повість минулих літ» (основне джерело того часу, написа¬не київським ченцем Нестором на поч. XII ст.), де переказу¬ється легенда про запрошення словянськими племенами як князів трьох братів на чолі з Рюриком (Синєус, Трувор) — ва¬рягів (вікінгів, норманів) за походженням;
б) першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик, Олег;
в) у творах римських істориків і деяких інших несловянських літописах мовиться про дикість і відсталість східнословянсь¬ких племен, що свідчить нібито про їхню нездатність без допо¬моги ззовні заснувати таку могутню державу, як Київська Русь.
2. Теорія природничоісторичного процесу утворення класів і держа¬ви у східних словян:
а) для цього існували всі необхідні економічні передумови: досить високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від сільського господарства та інше, що говорить про майнову диференціацію, від якої один крок до утворення класів і дер¬жави); численні успішні військові походи словян приносили здобич і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель свідчить про початок скла¬дання феодальних відносин і т. д.;
б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мала в порівнянні зі знайденими похо¬ваннями руських воїнів;
в) у літописах наступних століть нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їхня кількість була мала, і вони швидко злилися з корінним населенням — ословянилися;
г) порівняльний аналіз останків озброєння норманів і словян свідчить про приблизно однаковий рівень розвитку продукти¬вних сил;
ґ) у літописах прямо говориться, що ще до приходу варягів у Києві правив 1-й князь — словянин Кий (кін. УІ-поч. VII ст.); франкські «Бертинські аннали» вперше згадують про державу східних словян (поч. IX ст.), коли в 838 р. до візан¬тійського імператора прийшли посли, які стверджували, що «їхній народ звуть Росс і направлені вони царем, якого нази¬вають Хаканом, заради дружби».
Висновок: з норманами чи без норманів, східні словяни були спроможні зробити останній крок від розпаду первіснообщинного до феодального су¬спільства. Найбільшими центрами східного словянства в IX столітті були Київ і Новгород.
ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА (988 р.)
Причини:
а) необхідність зміцнення феодальних відносин у ранньофеодальній державі, оскільки язичество суперечило єднанню Русі;
б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало південні кордо¬ни Русі, бо Русь одержувала на півдні авторитетного й могутнього союзника;
в) прийняття християнства сприяло піднесенню міжнародного авто¬ритету Русі, адже до 988 р. Русь в очах Європи й Візантії була «дрі¬мучою, язичеською»;
г) прийняття християнства сприяло зближенню з високорозвиненою Візантією — спадкоємицею культури Стародавньої Греції (техно¬логії, література, мистецтво, архітектура тощо).
Розвиток подій:
а) для зміцнення великокнязівської влади Володимир проводить реформу язичества, створивши пантеон шести богів на чолі з Перуном;
б) переконавшись у неспроможності язичества, як пануючої релігії феодальної держави, Володимир вирішив прийняти християнст¬во візантійського обряду (православя). Щоб не потрапити при цьому у васальну залежність від Візантії, як інші, Володимир за¬хопив Візантійську фортецю Херсонес (988 р.), і звідти як перемо¬жець продиктував умови візантійському імператору: видати за нього сестру імператора, після чого він готовий прийняти христи¬янство. Водохрещення киян відбулося, ймовірно, на ріці Почайні 988 або 989 року (історик О. Раков називає іншу дату — 1 серпня 990 р.).
У творі київського митрополита С. Косова «Патерикон» (XVII ст.) го¬ворилося про пять хрещень Русі-України: святим апостолом Андрієм; за царя Михайла та патріарха Фотія зусиллями Кирила й Мефодія; за Васи¬ля Македонського в 886 році; княгинею Ольгою в 958 році; і останнє — Володимиром у 989 або 990 році.
Значення прийняття християнства:
а) сприяло зміцненню Київської Русі як ранньофеодальної держави, підняло її міжнародний авторитет, зміцнило її звязки з Візанті¬єю, сприяло поширенню писемності на Русі, дало імпульс розвит¬ку давньоруської культури (живопису, архітектури тощо);
б) християнство насаджувалося на Русі жорстокими методами, у результаті було знищено багато памяток язичеської культури; церква згодом перетворилася в найбільшого феодала, освячувала існуючий суспільно-політичний устрій Русі.




























4.Київська держава за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культура Київської Русі. Історичне значення Київської Русі.
Володимир (978-1015) — переміг у результаті братовбивчої боротьби за князівський престол у Києві. Його основним суперником був брат Ярополк, що відрізнявся повагою до духовного життя: відновив літописання, схилявся до розширення звязків із більш культурними країнами Захо¬ду, Болгарією, Візантією. Володимир узяв владу як лідер антихристиянської течії і, створюючи систему язичеського шестибожія, руйнував хра¬ми. Приєднав землі вятичів і радимичів, але винятково як колоніальні анклави. На південно-західній межі з печенігами побудував мережу міст-фортець. Для централізації влади в 988 р. хрестився сам, а в 989 р. охрес¬тив населення Київської Русі, причому не завжди добровільно жителі від¬мовлялися від язичества.
Ярослав Мудрий (1019-1054) — син Володимира, будучи Новгородсь¬ким князем, після смерті батька вийшов переможцем із міжусобної боро¬тьби з братами за київський престол. Юридично закріпив феодальні від¬носини на Русі введенням збірника законів «Руська правда». Замість за-прошення митрополита з Візантії — сам призначив його в 1151 р., праг¬нучи захистити себе від візантійського впливу. Розширив права церкви та її земельні володіння. Заснував Києво-Печерську лавру, першу бібліо¬теку на Русі при Софійському соборі. Побудував південну оборонну лінію вздовж р. Рось для захисту від набігів кочівників. У зовнішній політиці, як і батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. У традиціях того часу, поріднився з королівськими дворами Франції, Німеччини, Ві¬зантії, Норвегії і т. п. (дочка Анна — королева Франції). При Ярославі Київська Русь досягла вищої могутності.
Водночас при ньому діяла така правова норма, як кровава помста. У країну вливається сильний монахо-аскетичний струмінь із Візантії, що уповільнило процес Реформації й ренесансних явищ.
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.
Писемність — було дві словянські абетки — глаголиця й кирилиця. Остання одержала більше поширення через свою простоту й прямий звя¬зок із грецьким алфавітом (24 літери — грецькі, 19 — словянські для точної передачі фонетичних особливостей словянської мови). Навчання велося в початкових школах (при великих монастирях) або приватно й було дуже поширене (на новгородських берестяних грамотах писали госпдоговори, особисті щоденники та любовні листи й т. п.).
Бібліотеки — першу створив при Софійському соборі в Києві Я. Муд¬рий (1037 р.). Інші великі бібліотеки існували при монастирях і церквах, де книги не тільки зберігалися, але й переписувались і перекладалися з іноземних мов.
Література — історична (літописи) — писалася за роками: найбільш відомий — «Повість минулих літ», написаний батьком руської історії, ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на поч. XII століття; вершиною всієї давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), суть поеми — заклик до єдності руських князів (автор невідо¬мий, але на думку Б. Рибакова — ним був київський боярин Петро Бориславич); першою давньоруською енциклопедією став «Ізборник» митро¬полита Іларіона (1073 р.).
Усна народна творчість — епічні пісні й билини зображували в підне¬сеному дусі історичні події та прославляли героїзм у боротьбі із загарбни¬ками (найбільш відомий виконавець — Боян, співак XI ст.); на святах і торгах — скоморохи виконували частівки (що висміювали людські по¬роки), були танцюристами, фокусниками, акторами — водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах і т. д. Багато хто з них постійно жив при дворах князів і великих феодалів.
Архітектура — шедеврами стали: Софійський собор у Києві (1037 р., що став зразком для будівництва подібних соборів у Новгороді та Полоць¬ку), Успенський собор і Десятинна церква в Києві, Храм Святого Спаса в Чернігові та ін. Не менш цінна мозаїка і фрески в середині храмів, при-свячені біблійній тематиці.
Прикладне мистецтво — ювелірні вироби із золота та срібла, прикраси з різнобарвними емалями (діадеми, кулони), різьблення по кістці, каме¬ню й дереву (скриньки, ґудзики, ложки, шахово-шашкові фігурки), лит¬тя (бронзові куполи церков) і т. п.
Культура Київської Русі посіла помітне місце в скарбниці світової культури, увібравши в себе культуру стародавніх словянських племен і Візантії (спадкоємиці культури Стародавньої Греції).
Історичне значення Київської Русі.
Київська Русь посідає особливе місце в історії України. Історія Русі є невідємною частиною історії України та Європи. У IX-середині ХІІст. Русь (Київська Русь або Київська держава) стала першою державою східних словян. Вона була найбільшою державою в тогочасній Європі — її територія становила 800 кв. км. З них майже половина знаходилася в межах сучасної України. Київська Русь виникла як військово-політичне обєднання східнословянських союзів племен. Поступово Русь відмовилася від сутичок із сусідніми країнами та перейшла до рівної дипломатичної участі в політичному житті Європи та Ближнього Сходу. Завдяки укладанню мирних і союзницьких угод із Візантією, Німецькою імперією, Польським та Угорським королівствами, династичним шлюбам та родинним звязкам правителі Київської Русі зав’язали широкі політичні, економічні та культурні стосунки з народами та державами Заходу та Сходу, Півночі та Півдня. Князь Володимир Великий був одружений з Ганною, візантійською принцесою, сестрою імператорів Василя та Костянтина.
Ярослава Мудрого називали «тестем Європи». Сини Ярослава перебували в шлюбі з дочками польського князя, саксонського графа, візантійського імператора. Русько-французькі, русько-норвезькі, русько-угорські звязки було встановлено завдяки шлюбам дочок Ярослава Ганни, Єлизавети, Анастасії відповідно з французьким королем Генріхом І, норвезьким — Гарольдом, угорським — Андрієм.
Особисто Ярослав перебував у шлюбі з дочкою шведського короля Інгигердою.
За часів правління Володимира Мономаха було поновлено русько-німецькі, русько-угорські та русько-англійські звязки.
Військова могутність Київської Русі сприяла захисту європейської християнської цивілізації від кочових племен — печенігів, половців. Руські воїни неодноразово рятували Візантійську імперію від половецьких орд.
Історичне значення Київської Русі полягало в тому, що її народ створив міцний господарський комплекс: високопродуктивне землеробство, скотарство, ремесло, промисли. Руські купці вели прибуткову торгівлю з країнами Європи та Ближнього Сходу. Через територію Русі пролягав найдовший та найприбутковіший торговий шлях «з варяг у греки».
Столиця Київської Русі — Київ — за кількістю жителів перевершувала такі міста середньовічної Європи, як Лондон і Париж. На території Київської держави існували великі політичні та культурні центри — Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир. Територія Київської Русі стала прабатьківщиною українського, російського, білоруського народів, а Київська земля — територіальним, етнічним та політичним центром майбутньої української народності. У межах Київської Русі розвивалися та залучалися до суспільно-політичного та державного життя десятки несловянських народів (балти, мордва, угро-фінські племена).
Народ Київської Русі створив унікальну духовну та матеріальну культуру: билини, пісні, легенди, літописи («Повість минулих літ»), твори церковної та світської літератури, правові памятники («Руська правда»), величні собори, церкви у Києві (Св. Софії; Десятинна церква), Чернігові, Новгороді, Смоленську, Галичі, мозаїки та фрески храмів. У Київській Русі творили видатні діячі медицини (Агапіт), церкви (Іларіон), літератури (Нестор).










5.Феодальна роздробленість Київської Русі. Галицько – Волинське князівство 13 – 14 ст.
ПРИЧИНИ ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ.
Феодальна роздробленість не була випадковістю, і всі країни Європи пройшли через неї.
1. У результаті подальшого розвитку феодальних відносин на поч. 12 ст. настає криза зростання, коли стара форма обєднання зе¬мель (Київська Русь) уже не відповідає прогресу й перестає бути необхідною, тому що:
а) внаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феода¬лів не був зацікавлений прагнути до обєднання з іншими фео¬далами, до того ж між ними постійними були заздрість, нена¬висть, ворожнеча (тобто не було ніякої економічної причини триматися колишнього обєднання — Київської Русі);
б) феодали у своїх вотчинах із допомогою особистої дружини мо¬гли одержати все необхідне із селян і без допомоги великого київського князя, через що влада останнього на якийсь час виявилася зайвою (до цього феодали годувалися з князівської данини та військових походів);
в) місцеві феодали в себе у вотчинах уже обзавелися чималими штатами правління й дружинами, що давало їм можливість самостійно господарювати, а з іншого боку — позмагатися за владу з великим київським князем (як правило, їхнім роди¬чем);
г) зростання та зміцнення міст — перетворило їх в економічні, політичні центри великих феодальних вотчин і відносно убез¬печило від нападу великого київського князя або кочівників.
2. Величезні географічні розміри Київської Русі обєктивно сприя¬ли зростанню сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби великий київський князь змушений був сам їх підсилювати, тому що був не спроможний надати їм, у разі се¬лянського повстання, швидку й дієву допомогу за тисячі кіломет¬рів від Києва.
СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ.
По суті своїй вона була перехідним періодом від ранньофеодальної дер¬жави Київської Русі (механічного обєднання земель) до зрілого феодаль¬ного суспільства (централізованої держави).
У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис та інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основ¬них прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елемен¬тів феодального апарату і т. п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств.
Тобто феодальна роздробленість була закономірним і вищим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, оскі¬льки сприяла зростанню продуктивних сил і більш гнучко захищала інте¬реси пануючого класу (одна з основних функцій держави).
Разом з тим, феодальна роздробленість знизила обороноздатність краї¬ни, що в умовах посилення монголо-татар привело до трагедії руських зе¬мель. Спочатку, у 12 ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхня кількість постійно змінювалася), найбільшими з яких були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республі¬ка та ін. Потім їхнє число на початку 12 ст. дійшло до 50, а в 14 сто¬літті — навіть 250.
РОЗВИТОК ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.
Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. Територія простягалася від Карпат на півдні до литовської землі на пів¬ночі, від Угорщини й Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході.
ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ:
а) розвиток у рамках Київської Русі (до 1097 р. — Галицької землі, до сер. 12 ст. — Волинського князівства);
б) самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.
Галицька земля, що відокремилася в 1097 р., являла собою кіль¬ка дрібних князівств, у 1141 р. обєднаних перемишльським кня¬зем Володимирком Володаревичем, котрий переніс свою столицю до Галича. Найвищої могутності князівство досягло при його сині Ярославі Осмомислі (1153-1187), що боровся за обєднання русь¬ких земель, за що автор «Слова о полку Ігоревім» присвятив йому найвищі слова, ставлячи його за приклад іншим руським князям. Однак після смерті Осмомисла в 1187 р. Галицьке князівство ста¬ло роздиратися міжусобною боротьбою між «великими» галиць¬кими боярами, багато з яких були в союзі з угорськими та польсь¬кими феодалами. Волинське князівство, на відміну від Галицько¬го, меншою мірою роздиралося міжусобицями, бо з початком фео¬дальної роздробленості дісталося прямому нащадку великого київського князя — Романові Мстиславовичу, чий авторитет під¬кріплювався і родовитістю, і талантом політика, а також твердим контролем над «великими» галицькими боярами, чиє землеволо¬діння росло в основному за рахунок князівських пожалувань за вірну службу. Забезпечена внаслідок цих причин внутрішня ста¬більність Волинського князівства дозволила почати йому напри¬кінці 12 ст. активну боротьбу за розширення своїх володінь. У результаті: у 1199 р. Романові Мстиславовичу вдалося вперше об¬єднати Волинську й Галицьку землі, тим самим відгородивши останню від розграбовування польськими й угорськими феодалами.
в) 1199-1205 рр. — розвиток обєднаного Галицько-Волинського князівства, якому після взяття Києва в 1240 р. вдалося обєднати всю південну й південно-західну Русь. Створення такого могутньо¬го князівства в умовах феодальної роздробленості, що панувала на Русі та в Європі, дозволило йому з успіхом вести боротьбу з по¬ловцями, угорськими й польськими феодалами, зі своїм непокір¬ливим боярством, сприяло піднесенню західноукраїнських міст, ремесел, торгівлі;
г) 1205-1238 рр. — тимчасовий розпад Галицько-Волинського кня¬зівства, викликаний загибеллю в 1205 р. Романа Мстиславовича в Польщі й посиленням боярського сепаратизму. Внаслідок чого почалася 30-літня війна, що привела до безпрецедентного на Русі випадку князювання в Галичі польського феодала Владислава Кормілічича. Він був скинутий у 1238 р. в результаті національ¬но-визвольної боротьби селян, городян і служивого дворянства, спираючись на яких син Романа Мстиславовича — Данило Рома¬нович утвердився спочатку на Волині, а потім (у 1238 р.) зайняв Галич. Данило Галицький, обєднавши Галицькі та Волинські землі, став першим українським королем. Він одержав корону від римського папи в 1253 році. Заснував на честь свого сина Лева мі¬сто Львів;
ґ) 1238-1240 рр. — відновлення єдності Галицько-Волинського кня¬зівства, а після взяття Києва в 1240 р. і всієї південно-західної Русі;
д) кінець 1240-1340 рр. — розвиток під владою монголо-татар, що наприкінці 1240 р. зруйнували міста Галицько-Волинського кня¬зівства, а жителів хан Батий «узяв списом і побив нещадно». У цей час Данило Галицький був в Угорщині й Польщі, безрезуль¬татно прагнучи укласти союз проти монголо-татар. Повернувшись після навали, він знову обєднав Галицько-Волинське князівство та лише в 1245 р. номінально визнав залежність від Золотої Орди. Це дозволило йому, сплачуючи данину, врятувати князівство від монголо-татарських набігів, збирати сили, відновлювати еконо-міку, торгівлю, ремесла, міста. Але в 1258-1259 рр. під загрозою нової монголо-татарської навали Данило був змушений знищити відновлені укріплення міст, що завершило підпорядкування кня-зівства Золотій Орді. Після смерті Данила Галицького в 1264 р. князівство фактично розпалося на 4 частини (Східну і Західну Галичину, Західну і Східну Волинь) і поступово втрачало колиш¬ню велич при формальному збереженні єдності;
є) з 1340 р. Волинь потрапила під владу Литви, з 1349 р. Польща захопила Галичину (у 1370-1386 рр. Галичиною тимчасово воло¬діла Угорщина).
РОЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.
Князівство стало спадкоємцем Київської Русі, боролося за воззєднання й консолідацію земель, сприяло розвитку господарства, міст, ремесла, торгівлі, культури; сприяло захисту населення південно-західних земель від фізичного знищення монголо-татарами; підняло авторитет українсь¬ких земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздроб¬леності.
Галицько-Волинське князівство після занепаду Києва продовжило на ціле століття існування державного утворення на словянських землях і стало головним політичним центром майбутньої України.

© Copyright 2012-2019, Все права защищены.