Найдавніші часи, початки цивілізації на території України

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Найдавніші часи, початки цивілізації на території України
  • Количество скачиваний: 1
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 10
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-11-22 22:52:05
  • Размер файла: 33.91 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Ссылка на страницу (выберите нужный вариант)
  • Найдавніші часи, початки цивілізації на території України [Электронный ресурс]. – URL: https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/977-naydavn%D1%96sh%D1%96-chasi-pochatki-civ%D1%96l%D1%96zac%D1%96%D1%97-na-teritor%D1%96%D1%97-ukra%D1%97ni/ (дата обращения: 15.05.2021).
  • Найдавніші часи, початки цивілізації на території України // https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/977-naydavn%D1%96sh%D1%96-chasi-pochatki-civ%D1%96l%D1%96zac%D1%96%D1%97-na-teritor%D1%96%D1%97-ukra%D1%97ni/.
Есть ненужная работа?

Добавь её на сайт, помоги студентам и школьникам выполнять работы самостоятельно

добавить работу
Обратиться за помощью в подготовке работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу

Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

1.Найдавніші часи, початки цивілізації на території України.
ДЛЯ ПЕРВІСНООБЩИННОГО СУСПІЛЬСТВА характерні такі риси: вкрай низький рівень розвитку продуктивних сил, що обумовив майже повну залежність людини від природи; безсилля лю¬дини перед природою, що привело до обєднання людей у громади та на¬явність общинної власності на засоби виробництва, за винятком деяких засобів особистого захисту, що належали до особистої власності; зрівня¬льний розподіл продуктів між членами громади; постійне кочове життя, обумовлене (при постійному голоді) пошуком нових, більш сприятливих місць проживання; дія природного добору у взаєминах між людьми (слаб¬кіший помирає); відсутність експлуатації людини людиною, класів і дер¬жави; язичеські вірування в богів (бога Вогню, Сонця, Дощу і т. д.), тобто обожнювання тих сил природи, що впливали на людину.
ПЕРВІСНООБЩИННЕ СУСПІЛЬСТВО ПРОЙШЛО ТАКІ ЕТАПИ:
1) Камяний вік — це 99% усієї історії людства.
Ранній палеоліт (палеоліт — давньокамяний вік; понад 3 млн років до и. є. — 10 тис. років до н. є.) — поява першої людини з нині вимерлих людиноподібних мавп (деревопітеків, австралопітеків та ін.), що зовні мало відрізнялися від первісної людини, але могли лише використовува¬ти дарунки природи, тоді як первісна людина вже здатна була щось ство¬рити сама (не тільки взяти палицю, а й загострити її тощо; саме звідси Енгельс : і зробив висновок, що «праця створила людину»).
Погано озброєні люди (неандертальці, синантропи та ін.) в боротьбі за своє існування могли вижити лише в теплих південних районах (стоянки и Україні – 200- 150 тис. років до и. є. — печера Киїк-Коба в Криму, с. Лука Врублевська на Дністрі, с. Амвросіївка в Донбасі, с. Королеве у Закарпатті).
Пізній палеоліт (35 - 10 тис. років до н. е.) - поява людини сучасного фізичного типу - хомо сапієнс (вона була дещо вищою, менш сутулою, стопа не була плоскою тощо). Останки такого типу людини вперше були виявлені в печері Кроманьйон у Франції, тому її назвали кроманьйонцем.
Виникають три великі раси (європеоїдна, негроїдна, монголоїдна).
На зміну першій формі існування людського суспільства — первісному стаду — приходить родова матріархальна община. Причини матріарха¬ту: жінка займала пануюче становище в суспільному виробництві (ткацт¬во, гончарна справа та ін.), була охоронницею вогнища, тому спорідне¬ність і спадковість вели не за чоловічою, а за жіночою лінією. Родові гро¬мади обєднувалися в племена, з утворенням яких складався родоплемін¬ний первіснообщинний лад.
Виникла язичеська релігія у вигляді 4-х основних форм: «анімізм» (віра в душу, яку має будь-який живий і неживий предмет), «тотемізм» (віра в походження людини від єдиного предка — тварини або птаха), «магія» (чаклунство перед полюванням) і «фетишизм» (віра в надприродні влас¬тивості предметів).
Мезоліт (середньокамяний вік, Х-УІ тисячоліття до н. є.) — закінчив¬ся льодовиковий період, і люди просунулися на північ, аж до Кольського півострова й Охотського моря. Вимерли великі тварини, полювання не могло вже прогодувати зрослу кількість людей, тому збільшилося значен¬ня збирання, рибальства, робляться перші спроби приручити тварин. Ви¬найдено лук і стріли, завдяки яким дичина стала постійною їжею, а по¬лювання — звичною справою.
Неоліт (новокамяний вік, VII—III тисячоліття до н. є.) — перехід від власницьких форм господарювання (полювання, збирання) до виробляю¬чих (до землеробства та скотарства, а разом з ними — до осілості). Камяні знаряддя досягли вершини досконалості (їх навчилися точити, свердли¬ти, шліфувати).
Енеоліт (мідно-камяний вік, IV— початок II тисячоліття до н. є.),
2) Бронзовий вік (кінець III—II тисячоліття до н. є.) — люди навчилися добувати бронзу (сплав міді з оловом), вироби з якої мали переваги над камяними знаряддями праці, легше оброблялися тощо. Використання бронзи привело до подальшого розвитку продуктивних сил і викликало перший великий суспільний поділ праці — відділення скотарства від зем¬леробства (II тисячоліття до н. є.).
Розвиток скотарства привів до заміни матріархату патріархатом, тому що праця чоловіків стала переважаючою в общині.
На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), в якій родинні звязки змінилися спільністю території й господарського життя. Почала проявлятися майнова диференціація між родинами.
3) Залізний вік (І тисячоліття до н. є.-перші століття нашої ери) — викорис¬тання заліза (яке твердіше від бронзи) привело до різкого піднесення проду¬ктивних сил, людина вперше одержала можливість створювати додатко¬вий продукт до прожиткового мінімуму. Завдяки цьому відбувся другий великий суспільний поділ праці — ремесло відокремилося від землероб-ства.
Додатковий продукт став економічною передумовою появи експлуатації людини людиною, а нова залізна зброя посилила нерівність, тому що по¬родила жорстокі війни з метою грабежу й поневолення.
НАЙБІЛЬШ ВІДОМІ ПЛЕМЕНА В УКРАЇНІ
Племена трипільської культури (ІУ-початок II тисячоліття до н. є.) — за назвою с. Трипілля на Київщині, де в 1896 р. вперше знайдені памят¬ки цієї культури; мали розвинуте землеробство.
Трипільська культура існувала 15 століть, заклала підвалини земле¬робської цивілізації, створила основу для появи писемності у вигляді глиняних символів і знаків на керамічних виробах. Трипільці застосували перший на території України механічний предмет — свердло, за допомо-гою якого робили отвори в камені й дереві. Була в них і ритуальна керамі¬ка. Займалися скотарством, полюванням, рибальством.
Кіммерійці (кінець Х-початок VII ст. до н. є.) — перші племена на те¬риторії України, назви яких збереглися в давньогрецьких (Гомер в «Одіссеї») та ассирійських джерелах. Жили на території Північного При¬чорноморя, Криму, Кавказу. Займалися скотарством і землеробством. Виготовляли мідні та бронзові знаряддя праці. У VII ст. до н. є. їх витісни¬ли скіфські племена. Кіммерія розпалася в VII ст. до н. є.
Таври (ІХ-І ст. до н. є.). Жили на узбережжі Чорного моря, в гірських районах Криму.
Скіфи (VII—III ст. до н. є.) — жили в степових районах Північного При¬чорноморя, частково в Криму. Геродот племена Скіфії, що жили між Доном і Дунаєм, поділяє на дві великі групи: скіфів-кочівників і хліборо¬бів.
З розпадом патріархально-родового ладу в скіфів відбулося майнове розшарування, існувало рабство, зароджувалися класи, зявилися еле¬менти державності.
Сармати — племена східних кочівників, які в другому столітті до н. є. завоювали велику частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Панування сарматів продовжувалося до III століття н. є., коли на землі південної України напали готи.
У результаті: до кінця залізного віку встановилася майнова нерівність між членами громади; почався перехід частини засобів виробництва (ху¬доби, землі, знарядь праці і т. п.) у приватну власність верхівки племен; боржники та військовополонені перетворювалися на рабів, що свідчить про розпад первісного суспільства й формування класового.
З кінця VII ст. до н. є. греками (в основному вихідцями з Мілета) на Північному узбережжі Чорного моря та в гирлах річок, що впадають у Чорне море, були засновані торговельні факторії, які виросли згодом у міста: Тіра (гирло Дністра), Ольвія (гирло Півд. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керчі), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя) та ін.
Найбільшою з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією — Боспорське царство.














2.Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян.
Словяни — одна з найбільших етнолінгвістичних спільнот на території сучасної Європи, що нараховує близько 227 млн чоловік (германці — 86 млн).
ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СЛОВЯН — одна з найскладніших в історії. Умовно можна виділити два напрямки в суперечках учених: мі¬граційна теорія й теорія автохтонного походження словян.
а) За міграціцною теорією — словяни є прибульцями:
— згідно з дунайською теорією — на основі «Повісті минулих літ» — стверд;жується, що словяни спочатку жили по Дунаю, «де є нині Угорська земля й Болгарська»;
—згідно з вісло-одерською теорією (В. Сєдов, І. Русанова) — слов’яни вийшлиі з Празької культури (територія Польщі й Чехословаччини).
б) За теорією автохтонного походження словян (її дотримуються — Н. Шахматов, Б. Рибаков, С. Шелухін та ін.) словяни є спокон¬вічними жителями Європи від Дніпра до Вісли.
У свою чергу чеський учений Л. Нідерле прийшов до висновку, що по¬ходження словян не може бути пояснено через брак науково достовірних джерел.
НАЙДАВНІШІ ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВЯН:
а) Венеди — під такою назвою стародавні словяни вперше згадува¬лися в працях римських істориків І—II ст. н. є. — Плінія й Тацита. Вони займали територію від Одера до середньої течії Дніпра, від Прикарпаття до Балтійського моря. Венеди разом з готами, гунами й аварами неодноразово робили набіги на багату, але ослаблуРимську імперію. На думку археологів, венедам відповідали ар¬хеологічна зарубинецька культура (Зах. Україна) і пшеворська культура (територія Польщі).
У результаті: після початку (з 375 р.) великого переселення наро¬дів (викликаного потребою в нових землях через екстенсивне зем¬леробство, прагнення до грабежу Римської імперії та просування кочівників — готів, гунів, аварів) відбулися переселення венедів і їх поділ на склавинів (предків західних і південних словян, що розселилися від Балкан до Вісли) та антів (предків східних сло¬вян).
б) Анти (IV-VII ст. н. є.) займали територію між Дністром і Сіверським Дінцем. Мова трохи змінилася, бо словяни почали асимі¬люватися з іншими народами, зокрема зі скіфами та сарматами, що належали до північноіранської мовної гілки. У результаті аси¬міляції давньословянська мова вийшла переможцем, але допов¬нилася низкою скіфо-іранських слів (слово «хорошо» поряд зі сло¬вянським «добре», «топор» — «сокира», «собака» — «пес» і т. д.). У культурі стародавніх словян були аналоги німецької, гото-франкійської, кельтської та балтської культур, у тому числі 6 моделей кремації померлих родичів (на Подніпровї), елементи вогне-поклонства та ін.
У результаті: на поч. VII ст. анти були розгромлені кочовими пле¬менами аварів. Східні словяни розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної України, Білорусії, Росії, де ословяню-ють значну частину місцевого (балтського, угро-фінського та ін.) населення.
в) 15 військово-племінних союзів (VII-IX ст.) — завершальний етап розпаду первіснообщинного суспільства в східних словян. Поля¬ни заселяли сучасну Київську обл., древляни — Житомирську й Вінницьку, хорвати — Карпати, жителі півночі — Чернігівську, Сумську, Брянську і т. д. Кожний союз складався з десятків дріб¬них племен на чолі з князями та старійшинами.
ЗАНЯТТЯ Й ВІРУВАННЯ 15 ВІЙСЬКОВО-ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ.
Землеробство було двопільним і перебувало в стадії переходу від підсіч¬ного до орного; зовнішня торгівля зі Східною Римською імперією, міс¬тами Північного Причорноморя, Прибалтикою та Скандинавією (шлях із варяг у греки). Житло, побут — укріплені села й перші міста (Київ, Чернігів, Новго¬род, Псков та ін.), в яких населення жило в невеликих напівземлянках з деревяними стінами, що обігріваються «по-чорному» (дим через двері й вікна). Панував обряд трупоспалення (трупи спалювали й ховали в глиняних горщиках).
Політична сфера — перехід від родової общини до сусідської (терито¬ріальної), що називалася «вервю», «миром». Формування військово-пле¬мінних союзів на чолі з князями (1-й князь Києва в VII ст. — Кий).
Після переселення з Дунаю на середнє Подніпровя Кий і його племя білих хорватів заклали основи стародавньої держави Київська Русь. Ще в Константинополі Кий став християнином, чому сприяла його дружба з майбутнім імператором Візантії Іраклієм (610-641 рр.). Деякі історики вважають його напівлегендарною особистістю.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА:
а) важка тривала боротьба (з перемінним успіхом) з південно-східними сусідами — кочовими племенами (аварів, печенігів), що неодноразово робили набіги;
б) сформована до VII ст. могутня Хозарська держава протистояла атакам арабських армій, завдяки чому за цією захисною стіною змогла розвиватися в майбутньому Київська Русь;
в) в основному мирні сусідські відносини з аланами, болгарами (пів¬день, південний схід), прибалтійськими племенами, угро-фінськими племенами Півночі (весь, мерь, мордва, мурома та ін.).
Ідеологія — язичеська релігія — обожнювання тих сил природи, що мали найбільший вплив на людину (Перун — бог грому й блискавки, Ярило — бог Сонця, Даждь-бог та ін.).
У результаті:
а) розвиток східних словян ішов "природничоісторичним шляхом і був типовим для сотень інших народів;
б) рабовласництво зустрічалося (патріархальне, домашнє), але воно не стало пануючою формою виробництва в словян, тому що для рабовласницького способу виробництва:
— необхідні сприятливі кліматичні умови й висока родючість ґрунтів, при яких навіть така малоефективна праця, як раб¬ська, приносила б стабільні високі врожаї. Якби словяни об¬рали такий шлях при їхньому кліматі та родючості — вони б умерли від голоду разом з рабами:
— характерна обмеженість родючих ґрунтів при наявності пов¬новодних річок (Єгипет, Межиріччя, Сер. Азія і т. п.), що ро¬било необхідним створення зрошувальних систем, для будівництва яких була потрібна величезна кількість рабів. Словя¬ни не мали такої необхідності;
— у східних словян держава утворилася в IX ст. н. е., коли рабо¬власництво в усьому світі вже зазнало серйозної кризи.



















3.Київська Русь – держава східних слов’ян. Запровадження християнства на Русі.
Існують 2 точки зору на утворення Київської Русі: норманська теорія й теорія природничоісторичного утворення Київської Русі.
1. Норманська теорія — про несамостійний розвиток руської держа¬вності (засновники — німецькі вчені Байєр і Міллер, запрошені в XVIII ст. Катериною II для роботи в Російській академії наук) — спирається:
а) на «Повість минулих літ» (основне джерело того часу, написа¬не київським ченцем Нестором на поч. XII ст.), де переказу¬ється легенда про запрошення словянськими племенами як князів трьох братів на чолі з Рюриком (Синєус, Трувор) — ва¬рягів (вікінгів, норманів) за походженням;
б) першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик, Олег;
в) у творах римських істориків і деяких інших несловянських літописах мовиться про дикість і відсталість східнословянсь¬ких племен, що свідчить нібито про їхню нездатність без допо¬моги ззовні заснувати таку могутню державу, як Київська Русь.
2. Теорія природничоісторичного процесу утворення класів і держа¬ви у східних словян:
а) для цього існували всі необхідні економічні передумови: досить високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від сільського господарства та інше, що говорить про майнову диференціацію, від якої один крок до утворення класів і дер¬жави); численні успішні військові походи словян приносили здобич і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель свідчить про початок скла¬дання феодальних відносин і т. д.;
б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мала в порівнянні зі знайденими похо¬ваннями руських воїнів;
в) у літописах наступних століть нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їхня кількість була мала, і вони швидко злилися з корінним населенням — ословянилися;
г) порівняльний аналіз останків озброєння норманів і словян свідчить про приблизно однаковий рівень розвитку продукти¬вних сил;
ґ) у літописах прямо говориться, що ще до приходу варягів у Києві правив 1-й князь — словянин Кий (кін. УІ-поч. VII ст.); франкські «Бертинські аннали» вперше згадують про державу східних словян (поч. IX ст.), коли в 838 р. до візан¬тійського імператора прийшли посли, які стверджували, що «їхній народ звуть Росс і направлені вони царем, якого нази¬вають Хаканом, заради дружби».
Висновок: з норманами чи без норманів, східні словяни були спроможні зробити останній крок від розпаду первіснообщинного до феодального су¬спільства. Найбільшими центрами східного словянства в IX столітті були Київ і Новгород.
ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА (988 р.)
Причини:
а) необхідність зміцнення феодальних відносин у ранньофеодальній державі, оскільки язичество суперечило єднанню Русі;
б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало південні кордо¬ни Русі, бо Русь одержувала на півдні авторитетного й могутнього союзника;
в) прийняття християнства сприяло піднесенню міжнародного авто¬ритету Русі, адже до 988 р. Русь в очах Європи й Візантії була «дрі¬мучою, язичеською»;
г) прийняття християнства сприяло зближенню з високорозвиненою Візантією — спадкоємицею культури Стародавньої Греції (техно¬логії, література, мистецтво, архітектура тощо).
Розвиток подій:
а) для зміцнення великокнязівської влади Володимир проводить реформу язичества, створивши пантеон шести богів на чолі з Перуном;
б) переконавшись у неспроможності язичества, як пануючої релігії феодальної держави, Володимир вирішив прийняти християнст¬во візантійського обряду (православя). Щоб не потрапити при цьому у васальну залежність від Візантії, як інші, Володимир за¬хопив Візантійську фортецю Херсонес (988 р.), і звідти як перемо¬жець продиктував умови візантійському імператору: видати за нього сестру імператора, після чого він готовий прийняти христи¬янство. Водохрещення киян відбулося, ймовірно, на ріці Почайні 988 або 989 року (історик О. Раков називає іншу дату — 1 серпня 990 р.).
У творі київського митрополита С. Косова «Патерикон» (XVII ст.) го¬ворилося про пять хрещень Русі-України: святим апостолом Андрієм; за царя Михайла та патріарха Фотія зусиллями Кирила й Мефодія; за Васи¬ля Македонського в 886 році; княгинею Ольгою в 958 році; і останнє — Володимиром у 989 або 990 році.
Значення прийняття християнства:
а) сприяло зміцненню Київської Русі як ранньофеодальної держави, підняло її міжнародний авторитет, зміцнило її звязки з Візанті¬єю, сприяло поширенню писемності на Русі, дало імпульс розвит¬ку давньоруської культури (живопису, архітектури тощо);
б) християнство насаджувалося на Русі жорстокими методами, у результаті було знищено багато памяток язичеської культури; церква згодом перетворилася в найбільшого феодала, освячувала існуючий суспільно-політичний устрій Русі.




























4.Київська держава за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культура Київської Русі. Історичне значення Київської Русі.
Володимир (978-1015) — переміг у результаті братовбивчої боротьби за князівський престол у Києві. Його основним суперником був брат Ярополк, що відрізнявся повагою до духовного життя: відновив літописання, схилявся до розширення звязків із більш культурними країнами Захо¬ду, Болгарією, Візантією. Володимир узяв владу як лідер антихристиянської течії і, створюючи систему язичеського шестибожія, руйнував хра¬ми. Приєднав землі вятичів і радимичів, але винятково як колоніальні анклави. На південно-західній межі з печенігами побудував мережу міст-фортець. Для централізації влади в 988 р. хрестився сам, а в 989 р. охрес¬тив населення Київської Русі, причому не завжди добровільно жителі від¬мовлялися від язичества.
Ярослав Мудрий (1019-1054) — син Володимира, будучи Новгородсь¬ким князем, після смерті батька вийшов переможцем із міжусобної боро¬тьби з братами за київський престол. Юридично закріпив феодальні від¬носини на Русі введенням збірника законів «Руська правда». Замість за-прошення митрополита з Візантії — сам призначив його в 1151 р., праг¬нучи захистити себе від візантійського впливу. Розширив права церкви та її земельні володіння. Заснував Києво-Печерську лавру, першу бібліо¬теку на Русі при Софійському соборі. Побудував південну оборонну лінію вздовж р. Рось для захисту від набігів кочівників. У зовнішній політиці, як і батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. У традиціях того часу, поріднився з королівськими дворами Франції, Німеччини, Ві¬зантії, Норвегії і т. п. (дочка Анна — королева Франції). При Ярославі Київська Русь досягла вищої могутності.
Водночас при ньому діяла така правова норма, як кровава помста. У країну вливається сильний монахо-аскетичний струмінь із Візантії, що уповільнило процес Реформації й ренесансних явищ.
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.
Писемність — було дві словянські абетки — глаголиця й кирилиця. Остання одержала більше поширення через свою простоту й прямий звя¬зок із грецьким алфавітом (24 літери — грецькі, 19 — словянські для точної передачі фонетичних особливостей словянської мови). Навчання велося в початкових школах (при великих монастирях) або приватно й було дуже поширене (на новгородських берестяних грамотах писали госпдоговори, особисті щоденники та любовні листи й т. п.).
Бібліотеки — першу створив при Софійському соборі в Києві Я. Муд¬рий (1037 р.). Інші великі бібліотеки існували при монастирях і церквах, де книги не тільки зберігалися, але й переписувались і перекладалися з іноземних мов.
Література — історична (літописи) — писалася за роками: найбільш відомий — «Повість минулих літ», написаний батьком руської історії, ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на поч. XII століття; вершиною всієї давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), суть поеми — заклик до єдності руських князів (автор невідо¬мий, але на думку Б. Рибакова — ним був київський боярин Петро Бориславич); першою давньоруською енциклопедією став «Ізборник» митро¬полита Іларіона (1073 р.).
Усна народна творчість — епічні пісні й билини зображували в підне¬сеному дусі історичні події та прославляли героїзм у боротьбі із загарбни¬ками (найбільш відомий виконавець — Боян, співак XI ст.); на святах і торгах — скоморохи виконували частівки (що висміювали людські по¬роки), були танцюристами, фокусниками, акторами — водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах і т. д. Багато хто з них постійно жив при дворах князів і великих феодалів.
Архітектура — шедеврами стали: Софійський собор у Києві (1037 р., що став зразком для будівництва подібних соборів у Новгороді та Полоць¬ку), Успенський собор і Десятинна церква в Києві, Храм Святого Спаса в Чернігові та ін. Не менш цінна мозаїка і фрески в середині храмів, при-свячені біблійній тематиці.
Прикладне мистецтво — ювелірні вироби із золота та срібла, прикраси з різнобарвними емалями (діадеми, кулони), різьблення по кістці, каме¬ню й дереву (скриньки, ґудзики, ложки, шахово-шашкові фігурки), лит¬тя (бронзові куполи церков) і т. п.
Культура Київської Русі посіла помітне місце в скарбниці світової культури, увібравши в себе культуру стародавніх словянських племен і Візантії (спадкоємиці культури Стародавньої Греції).
Історичне значення Київської Русі.
Київська Русь посідає особливе місце в історії України. Історія Русі є невідємною частиною історії України та Європи. У IX-середині ХІІст. Русь (Київська Русь або Київська держава) стала першою державою східних словян. Вона була найбільшою державою в тогочасній Європі — її територія становила 800 кв. км. З них майже половина знаходилася в межах сучасної України. Київська Русь виникла як військово-політичне обєднання східнословянських союзів племен. Поступово Русь відмовилася від сутичок із сусідніми країнами та перейшла до рівної дипломатичної участі в політичному житті Європи та Ближнього Сходу. Завдяки укладанню мирних і союзницьких угод із Візантією, Німецькою імперією, Польським та Угорським королівствами, династичним шлюбам та родинним звязкам правителі Київської Русі зав’язали широкі політичні, економічні та культурні стосунки з народами та державами Заходу та Сходу, Півночі та Півдня. Князь Володимир Великий був одружений з Ганною, візантійською принцесою, сестрою імператорів Василя та Костянтина.
Ярослава Мудрого називали «тестем Європи». Сини Ярослава перебували в шлюбі з дочками польського князя, саксонського графа, візантійського імператора. Русько-французькі, русько-норвезькі, русько-угорські звязки було встановлено завдяки шлюбам дочок Ярослава Ганни, Єлизавети, Анастасії відповідно з французьким королем Генріхом І, норвезьким — Гарольдом, угорським — Андрієм.
Особисто Ярослав перебував у шлюбі з дочкою шведського короля Інгигердою.
За часів правління Володимира Мономаха було поновлено русько-німецькі, русько-угорські та русько-англійські звязки.
Військова могутність Київської Русі сприяла захисту європейської християнської цивілізації від кочових племен — печенігів, половців. Руські воїни неодноразово рятували Візантійську імперію від половецьких орд.
Історичне значення Київської Русі полягало в тому, що її народ створив міцний господарський комплекс: високопродуктивне землеробство, скотарство, ремесло, промисли. Руські купці вели прибуткову торгівлю з країнами Європи та Ближнього Сходу. Через територію Русі пролягав найдовший та найприбутковіший торговий шлях «з варяг у греки».
Столиця Київської Русі — Київ — за кількістю жителів перевершувала такі міста середньовічної Європи, як Лондон і Париж. На території Київської держави існували великі політичні та культурні центри — Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир. Територія Київської Русі стала прабатьківщиною українського, російського, білоруського народів, а Київська земля — територіальним, етнічним та політичним центром майбутньої української народності. У межах Київської Русі розвивалися та залучалися до суспільно-політичного та державного життя десятки несловянських народів (балти, мордва, угро-фінські племена).
Народ Київської Русі створив унікальну духовну та матеріальну культуру: билини, пісні, легенди, літописи («Повість минулих літ»), твори церковної та світської літератури, правові памятники («Руська правда»), величні собори, церкви у Києві (Св. Софії; Десятинна церква), Чернігові, Новгороді, Смоленську, Галичі, мозаїки та фрески храмів. У Київській Русі творили видатні діячі медицини (Агапіт), церкви (Іларіон), літератури (Нестор).










5.Феодальна роздробленість Київської Русі. Галицько – Волинське князівство 13 – 14 ст.
ПРИЧИНИ ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ.
Феодальна роздробленість не була випадковістю, і всі країни Європи пройшли через неї.
1. У результаті подальшого розвитку феодальних відносин на поч. 12 ст. настає криза зростання, коли стара форма обєднання зе¬мель (Київська Русь) уже не відповідає прогресу й перестає бути необхідною, тому що:
а) внаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феода¬лів не був зацікавлений прагнути до обєднання з іншими фео¬далами, до того ж між ними постійними були заздрість, нена¬висть, ворожнеча (тобто не було ніякої економічної причини триматися колишнього обєднання — Київської Русі);
б) феодали у своїх вотчинах із допомогою особистої дружини мо¬гли одержати все необхідне із селян і без допомоги великого київського князя, через що влада останнього на якийсь час виявилася зайвою (до цього феодали годувалися з князівської данини та військових походів);
в) місцеві феодали в себе у вотчинах уже обзавелися чималими штатами правління й дружинами, що давало їм можливість самостійно господарювати, а з іншого боку — позмагатися за владу з великим київським князем (як правило, їхнім роди¬чем);
г) зростання та зміцнення міст — перетворило їх в економічні, політичні центри великих феодальних вотчин і відносно убез¬печило від нападу великого київського князя або кочівників.
2. Величезні географічні розміри Київської Русі обєктивно сприя¬ли зростанню сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби великий київський князь змушений був сам їх підсилювати, тому що був не спроможний надати їм, у разі се¬лянського повстання, швидку й дієву допомогу за тисячі кіломет¬рів від Києва.
СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ.
По суті своїй вона була перехідним періодом від ранньофеодальної дер¬жави Київської Русі (механічного обєднання земель) до зрілого феодаль¬ного суспільства (централізованої держави).
У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис та інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основ¬них прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елемен¬тів феодального апарату і т. п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств.
Тобто феодальна роздробленість була закономірним і вищим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, оскі¬льки сприяла зростанню продуктивних сил і більш гнучко захищала інте¬реси пануючого класу (одна з основних функцій держави).
Разом з тим, феодальна роздробленість знизила обороноздатність краї¬ни, що в умовах посилення монголо-татар привело до трагедії руських зе¬мель. Спочатку, у 12 ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхня кількість постійно змінювалася), найбільшими з яких були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республі¬ка та ін. Потім їхнє число на початку 12 ст. дійшло до 50, а в 14 сто¬літті — навіть 250.
РОЗВИТОК ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.
Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. Територія простягалася від Карпат на півдні до литовської землі на пів¬ночі, від Угорщини й Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході.
ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ:
а) розвиток у рамках Київської Русі (до 1097 р. — Галицької землі, до сер. 12 ст. — Волинського князівства);
б) самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.
Галицька земля, що відокремилася в 1097 р., являла собою кіль¬ка дрібних князівств, у 1141 р. обєднаних перемишльським кня¬зем Володимирком Володаревичем, котрий переніс свою столицю до Галича. Найвищої могутності князівство досягло при його сині Ярославі Осмомислі (1153-1187), що боровся за обєднання русь¬ких земель, за що автор «Слова о полку Ігоревім» присвятив йому найвищі слова, ставлячи його за приклад іншим руським князям. Однак після смерті Осмомисла в 1187 р. Галицьке князівство ста¬ло роздиратися міжусобною боротьбою між «великими» галиць¬кими боярами, багато з яких були в союзі з угорськими та польсь¬кими феодалами. Волинське князівство, на відміну від Галицько¬го, меншою мірою роздиралося міжусобицями, бо з початком фео¬дальної роздробленості дісталося прямому нащадку великого київського князя — Романові Мстиславовичу, чий авторитет під¬кріплювався і родовитістю, і талантом політика, а також твердим контролем над «великими» галицькими боярами, чиє землеволо¬діння росло в основному за рахунок князівських пожалувань за вірну службу. Забезпечена внаслідок цих причин внутрішня ста¬більність Волинського князівства дозволила почати йому напри¬кінці 12 ст. активну боротьбу за розширення своїх володінь. У результаті: у 1199 р. Романові Мстиславовичу вдалося вперше об¬єднати Волинську й Галицьку землі, тим самим відгородивши останню від розграбовування польськими й угорськими феодалами.
в) 1199-1205 рр. — розвиток обєднаного Галицько-Волинського князівства, якому після взяття Києва в 1240 р. вдалося обєднати всю південну й південно-західну Русь. Створення такого могутньо¬го князівства в умовах феодальної роздробленості, що панувала на Русі та в Європі, дозволило йому з успіхом вести боротьбу з по¬ловцями, угорськими й польськими феодалами, зі своїм непокір¬ливим боярством, сприяло піднесенню західноукраїнських міст, ремесел, торгівлі;
г) 1205-1238 рр. — тимчасовий розпад Галицько-Волинського кня¬зівства, викликаний загибеллю в 1205 р. Романа Мстиславовича в Польщі й посиленням боярського сепаратизму. Внаслідок чого почалася 30-літня війна, що привела до безпрецедентного на Русі випадку князювання в Галичі польського феодала Владислава Кормілічича. Він був скинутий у 1238 р. в результаті національ¬но-визвольної боротьби селян, городян і служивого дворянства, спираючись на яких син Романа Мстиславовича — Данило Рома¬нович утвердився спочатку на Волині, а потім (у 1238 р.) зайняв Галич. Данило Галицький, обєднавши Галицькі та Волинські землі, став першим українським королем. Він одержав корону від римського папи в 1253 році. Заснував на честь свого сина Лева мі¬сто Львів;
ґ) 1238-1240 рр. — відновлення єдності Галицько-Волинського кня¬зівства, а після взяття Києва в 1240 р. і всієї південно-західної Русі;
д) кінець 1240-1340 рр. — розвиток під владою монголо-татар, що наприкінці 1240 р. зруйнували міста Галицько-Волинського кня¬зівства, а жителів хан Батий «узяв списом і побив нещадно». У цей час Данило Галицький був в Угорщині й Польщі, безрезуль¬татно прагнучи укласти союз проти монголо-татар. Повернувшись після навали, він знову обєднав Галицько-Волинське князівство та лише в 1245 р. номінально визнав залежність від Золотої Орди. Це дозволило йому, сплачуючи данину, врятувати князівство від монголо-татарських набігів, збирати сили, відновлювати еконо-міку, торгівлю, ремесла, міста. Але в 1258-1259 рр. під загрозою нової монголо-татарської навали Данило був змушений знищити відновлені укріплення міст, що завершило підпорядкування кня-зівства Золотій Орді. Після смерті Данила Галицького в 1264 р. князівство фактично розпалося на 4 частини (Східну і Західну Галичину, Західну і Східну Волинь) і поступово втрачало колиш¬ню велич при формальному збереженні єдності;
є) з 1340 р. Волинь потрапила під владу Литви, з 1349 р. Польща захопила Галичину (у 1370-1386 рр. Галичиною тимчасово воло¬діла Угорщина).
РОЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.
Князівство стало спадкоємцем Київської Русі, боролося за воззєднання й консолідацію земель, сприяло розвитку господарства, міст, ремесла, торгівлі, культури; сприяло захисту населення південно-західних земель від фізичного знищення монголо-татарами; підняло авторитет українсь¬ких земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздроб¬леності.
Галицько-Волинське князівство після занепаду Києва продовжило на ціле століття існування державного утворення на словянських землях і стало головним політичним центром майбутньої України.