Боротьба руських земель проти монголо – татарських завойовників

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Боротьба руських земель проти монголо – татарських завойовників
  • Количество скачиваний: 7
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 12
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-11-30 19:58:04
  • Размер файла: 38.33 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

6.Боротьба руських земель проти монголо – татарських завойовників.
1206 р. у Центральній Азії (територія від Байкалу на півночі до пів¬денних степів пустелі Гобі на півдні) утворилася монгольська держава на чолі з ханом Темучином (Чингісхан), котрий почав завойовницькі походи.
ПРИЧИНИ ВОЙОВНИЧОСТІ ТА ВІЙСЬКОВИХ УСПІХІВ МОНГОЛО-ТАТАР:
а) економіка монголо-татар розвивалася у формі кочового скотар¬ства, що постійно потребувало нових земель і пасовищ;
б) внутрішньополітична: монголо-татари в XIII ст. перебували на стадії ранньофеодальної державності, якій відповідає войовнича агресивність стосовно сусідів, що базується на прекрасній війсь¬ковій організації й найжорстокішій дисципліні (за втечу одного воїна страчували десяток, а при відступі десятка — страчували сотню);
в) зовнішньополітична: обєктом агресії монголо-татар стали, насам¬перед, землеробські народи, що перебували на стадії феодальної роздробленості, якій відповідає більш низький ступінь обороноз¬датності держави.
ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ РУСЬКИХ КНЯЗІВСТВ:
а) руські князівства, що перебували на стадії феодальної роздробле¬ності, так і не змогли обєднатися, поодинці оборонялися, поодин¬ці зазнавали поразок;
б) на відміну від руських князівств, що оборонялися малими сила¬ми по широкому фронту, монголо-татари концентрували свій удар по окремих князівствах, створюючи перевагу сил у десятки та сотні разів;
в) у монголо-татар був багатий досвід узяття штурмом міст і фортець, який вони набули в Китаї, Сер. Азії, Закавказзі (вони використо¬вували стінопробивні машини, каменемети, порох, посудини з пальною рідиною та ін.). Тому деревяні фортеці руських міст не являли для них серйозної перешкоди.
У результаті: дія цих причин указує на закономірність перемог монго¬ло-татар.
ЕТАПИ НАВАЛИ МОНГОЛО-ТАТАР
У1219-1223 рр. 150-200-тисячнамонголо-татарська армія завоювала Середню Азію, після чого Чингісхан послав 25-тисячний загін на чолі з полководцями Джебе і Субедеєм через Південне узбережжя Каспійсько¬го моря в Закавказзя. Після здобутих там перемог монголо-татари вторглись у причорноморські степи, де відбулася їхня перша битва з руськими дружинами на ріці Калці 31 травня 1223 р.
а) На р. Калці — величезне обєднане русько-половецьке військо (« небачена рать ») через неузгодженість дій (одні князі боролися — інші, як Мстислав Київський, спостерігали) було повністю розгро¬млене. Загинуло 6 князів і 9/10 руських воїнів. «Такої поразки не бувало ніколи ж». За давньоруською билиною тут загинули й троє руських воїнів-богатирів: Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Микитич. Полонених князів монголо-татари поклали під колоди, на яких кілька днів бенкетували;
б) Після битви монголо-татари розорили південні російські землі (Переяславське князівство — сучасна Полтавська обл.), але, за¬знавши великих утрат, відійшли назад, розгромили Волзьку Булгарію й повернулися в Монголію, де Джебе і Субедей доповіли про підсумки розвідки. Натхнений їх успіхами Чингісхан доручив сину Джучі готувати новий похід, але через смерть Чингісхана й Джучі організація походу затяглася, а його проводирем став хан Батий (онук Чингісхана);
в) 1236 р. — 140-тисячна армія Батия завойовує Волзьку Булгарію;
г) 1237-1238 рр. — розгром Північно-Східної Русі: спочатку Рязан¬ського князівства (приводом для вторгнення стало відхилення ультиматуму про надання десятої частини людей, князів, коней і т.п.; на заклик рязанського князя Юрія про допомогу інші князі відповіли мовчанням); потім — Володимиро-Суздальського, Смо¬ленського і східної частини Чернігівського князівства. У 1238 р. монголо-татари відійшли в половецькі степи, щоб за зимовий пе¬ріод відновити сили;
д) 1239—1240 рр. — Батий захоплює південно-західну Русь, Перея¬слав, Чернігів і оточує Київ. Уся (!) монголо-татарська армія шту¬рмувала столицю Київської Русі, і 74 дні кияни захищали своє мі-сто. Останні захисники сховалися в Десятинній церкві й загину¬ли під її уламками. Після взяття Києва монголо-татари розорили Галицько-Волинське князівство;
є) 1241—1942 рр. — похід війська Батия до Західної Європи (були розграбовані землі Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Мол¬давії, Сербії, Хорватії, Боснії), Батий дійшов до Адріатичного моря й повернув назад, бо 4-річний опір Русі послабив його сили, а в тилу постійно спалахували повстання русичів, поляків, чехів, угорців та ін.
НАСЛІДКИ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ. ОРДИНСЬКЕ ПОНЕВОЛЕННЯ
а) 3 погляду радянського вченого Л. Гумільова, письменника Б. Васильєва та ін. — золотоординського поневолення як такого не було, а був союз Русі з Ордою, тому що:
— населення не страждало від ординського поневолення. У літо¬писах ординський хан Джанібек названий «добрим царем»;
— руські князі використовують Золоту Орду в боротьбі за владу. Москва в союзі з золотоординцями розправляється з Тверю;
— кожний князь відносно незалежний, мав власну дружину й чеканив монету;
— золотоординські хани віддавали своїх дочок за синів бояр.
б) 3 погляду інших істориків — наслідки поневолення були винят¬ково важкими, тому що:
— різко скоротилося населення країни (убиті, віддані в рабство);
— знищено й пограбовано багато міст (Київ, Переяслав, Галич, Ростов, Рязань та ін.; всього 49 із 74). У 14 з них життя не від¬новилося;
— щорічна сплата данини ханським баскакам;
— занепад ремесла: утрачаються навички, зникають цілі реміс¬ничі спеціальності (виробництво емалі, зерні, черні, різьблен¬ня по каменю та ін.; на кілька десятиліть припинилося камя¬не будівництво; усіх міських ремісників забирали із собою в рабство);
— консервація феодальної роздробленості;
— утрата державної незалежності;
— ослаблення обороноздатності Русі, що спричинило зростання кількості набігів на Русь польських, угорських, німецьких, шведських та інших феодалів;
— почалося відставання Русі у своєму розвитку від країн Захід¬ної Європи.
Навала дуже загальмувала, але не зупинила розвиток словянських земель.


















7. Загарбання земель України іноземними державами в 14 – 16 ст.
У ХІІ - ХУ ст. ослаблені золотоординським поневоленням українські землі стали обєктом захоплення іноземними державами.
ЗАХОПЛЕННЯ БІЛЬШОЇ ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВЕЛИКИМ КНЯЗІВСТВОМ ЛИТОВСЬКИМ.
Ольгерд (1345-1377) захопив більшу частину українських і час¬тину російських земель (від сучасної Волині до Бєлгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської й Миколаївської на півдні; у 1363 р. Ольгердом був узятий Київ);
Вітовт (1392-1430) захопив південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення:
а) Русь була ослаблена золотоординським поневоленням;
б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаю¬чись союзом із нею убезпечити свої землі від натиску Тевтонсько¬го ордену й монголо-татарського поневолення.
Політика Литви на захоплених землях — українські та білоруські землі становили 9/10 території литовської держави:
а) це вносило специфіку в життя всього Великого князівства Литов¬ського: державна мова — давньоруська, закони складені на основі «Руської правди» та ін.; Велике князівство Литовське часто нази¬вали Литовсько-Руським князівством;
б) Велике князівство Литовське, незважаючи на тенденції до центра¬лізації, що проявилися при Вітовті, було схоже на федерацію чис¬ленних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої української та бі¬лоруської знаті, що одержала значну автономію в справах («Ста¬рого — не змінюємо, нового — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів).
Тому М. Грушевський вважав, що Велике князівство Литовське біль¬шою мірою, ніж Московія, зберегло традиції Київської Русі.
ЗАХОПЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ ПОЛЬЩЕЮ
Здійснено польським королем Казимиром III у 1349 р. У 1351-1352 рр. між Великим князівством Литовським і Польщею спалахнула війна за Галицько-Волинські землі.
У підсумку: Галичина залишилася за Польщею, Волинь — за Литвою.
ВКЛЮЧЕННЯ БУКОВИНИ ДО СКЛАДУ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
Буковина, що входила до складу Галицько-Волинського князівства, була в середині XIV ст. завойована Угорщиною, аз 1359р., коли зі складу Угорщини виділилося Молдавське князівство, Буковина ввійшла до його складу за назвою Шипинської землі (Шипинці — адміністративний центр Буковини), спочатку на правах автономії, а із середини XV ст. як звичай¬на адміністративна одиниця Молдавії (на її території утворилися Черні¬вецька й Хотинська області Молдавії). Із середини XV ст. стала зустріча¬тися назва «Буковина» (територія букового лісу). У 1-й половині XVI ст. Буковина разом із Молдавією потрапили під владу Туреччини.
ЗАХОПЛЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ УГОРЩИНОЮ
Було здійснено в 2-й половині XIII ст. На захопленій території зали¬шився колишній адміністративний розподіл — 4 жупи (згодом комітети, райони), на чолі яких стали великі угорські феодали, що проводили полі¬тику:
а) посилення феодального гніту; роздачі українських земель угор¬ським феодалам; уведення з 1351 р. кріпосного права, безконтроль¬ного панування феодалів над селянами (суд, покарання та ін.);
б) із XIV ст. — настання католицизму: роздача землі, стягування податі — десятини, будівництво костьолів і монастирів;
в) переселення до Закарпаття угорських селян і витіснення україн¬ців у гірські необжиті райони.
У результаті: загострення класової боротьби, виступи населення за на¬ціональну мову й традиції, неприйняття католицизму (прийняття селя¬нами та міською біднотою кальвінізму) та ін.
ЕТАПИ ОБЄДНАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ Й ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ
Кревська унія (1385):
а) причини — прагнення обєднанням посилити свої держави перед обличчям Тевтонського ордену (що зробив з території Східної Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 до 1410 р. більш як 100 великих походів на словянські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликовській битві 1380 р. виріс його авторитет серед українського та білоруського населення Великого князівства Ли-товського, а авторитет литовського князя Ягайла — союзника Мамая — упав);
б) зміст унії: Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою й проголошений був польським королем, до Польщі приєднува¬лися землі — Велике князівство Литовське (включаючи українські та білоруські), на яких запроваджувалося католицтво як держав¬на релігія; припинялися зіткнення між Польщею та Великим кня¬зівством Литовським, а їхні збройні сили обєднувалися для бо-ротьби з Тевтонським орденом; скарбниця Великого князівства Литовського переходила в користування Польщі;
в) значення унії двояке: з одного боку, позитивне (допомогла обєд¬наним силам у 1410 р. у Грюнвальдській битві розбити Тевтонсь¬кий орден); з іншого боку — негативне (роздача українських зе¬мель польським феодалам, передача скарбниці Великого князівс¬тва Литовського в користування Польщі, насильницьке поширен¬ня католицизму та ін.);
г) наслідки унії: Вітовт, ставши великим литовським князем, зумів на деякий час (1392-1430) відновити незалежність Великого кня¬зівства Литовського, але через 10 років після його смерті велико¬князівський престол у Литві знову посіли нащадки Ягайла (були одночасно польськими королями, що продовжували політику сво¬го предка).
Окремі спроби відродити колишню владу Києва, як центра, хоча й починались, але успіху не мали. Так, запрошені в 1433 р. князем Свидригайлом татари воювати з польсько-литовськими загонами розсудливо відмовились. А в 1470 р. після смерті київського князя Семена Олельковича ця посада залишалася незайнятою.
Однак, Кревська унія була лише особистим союзом, заснованим на шлюбі царюючих персон двох держав, що зберігав автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви). Скориставшись унією, польські магнати захопили Галицькі землі. Наступна, Люблінська, унія повністю обєднала ці держави (1569 р. — утворення Речі Посполитої).




















8.Українські землі під владою Речі Посполитої. Виникнення українського козацтва.
Люблінська унія (1569 р.) — утворення Речі Посполитої:
а) причини — повна поразка Литви від Росії на першому етапі Лівон¬ської війни (1558-1583 рр.);
б) зміст унії — Польща й Литва обєднувалися в єдину державу Річ Посполиту; на обєднаній території встановлювались: єдиний дер¬жавний устрій, спільна грошова система, єдиний сейм, суд, зако¬ни тощо за польським зразком; спільний польський король (який був одночасно великим князем литовським) обирався і польськи¬ми, і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські — у Польщі; католицтво, як державна релігія, та ін.;
в) значення унії — допомогла переможно завершити Лівонську вій¬ну, але різко посилила полонізацію українських, білоруських і литовських земель, класове й національно-колоніальне гноблен¬ня працюючого населення;
г) наслідки унії:
— захоплення українських земель місцевою, частково — поль¬ською шляхтою, що поступово перетворювалась на великих землеробських магнатів (Вишневецький, Острозький, Заславський, Калиновський та ін.), які з посиленою енергією експлуа¬тували українських селян;
— покріпачення селян — остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., за яким встановлювався 20-річний термін піймання збіглих селян, шляхтичам давалося право самим встановлювати всі повинності селян, розпоряджатися селян¬ським життям і майном;
— полонізація української знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі.
Утративши смак до політики, українські магнати перетворились на невідомих раніше польському суспільству олігархів, що мали більше збройних сил і грошових ресурсів, ніж вища влада Речі Посполитої (ба¬гатства Я. Острозького дорівнювали двом річним бюджетам держави в мирний час).
Брестська унія (1596 р.)
а) причини — прагнення Ватикану підкорити католицтву східну православну церкву, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання окре¬мих православних священиків зрівнятися в правах із привілейо¬ваним у Польщі католицьким духівництвом, прагнення захисти¬ти себе від впливу Московського патріарха, який підтримував українські братства, що намагалися обирати священиків, утруча¬тися в церковні справи і т. п.;
б) зміст унії — українська церква визнавала основні догмати като¬лицької церкви й переходила під владу Ватикану, визнавши своєю главою — Папу Римського. Богослужіння залишалося сло-вянською мовою;
в) наслідки унії — перехід у лоно католицизму; фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишили¬ся вірними православю, поділ українців на 2 конфесії, що поклав початок відмінностям, які пізніше розвинулися між західними і східними українцями. Проти унії виступили народні маси (козаць¬ке повстання 1594-1596 рр., повстання городян Луцька в 1620р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Проти унії вели боротьбу: частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острозьким (1527-1608), а також українські братства. Це змусило Річ Посполиту в1633р. знову дозволити легальне існування православної церкви, хоча всі пільги, як і раніше, поширювалися лише на уніатів.
РОЛЬ БРАТСТВ В УКРАЇНІ.
Братства — організації православного українського населення, вини¬кли після прийняття Люблінської унії 1569 р. Спочатку, організовані православною магнатсько-шляхетською опозицією на чолі з князем Ост¬розьким, боролися за культурно-релігійну автономію України в складі Речі Посполитої, для чого подавали петиції королю і сейму, вели культур¬но-просвітницьку роботу, виступали за відновлення православної церкви після 1596 р. іт. п.
На межі ХУІ-ХУІІ стст. місце магнатів у братствах зайняли дрібні шляхтичі, заможні міщани, козацька старшина, які боролися за націо¬нально-культурно-релігійне відродження України проти засилля польсь¬ких магнатів з їх необмеженими правами, на підтримку православної це¬ркви, за збільшення реєстру, платні козакам і т. п. Використовували крім легальних форм боротьби й козацько-селянські виступи.
Найбільші братства були у Львові, Києві, Луцьку та інших містах. Ві¬діграли важливу роль у суспільно-політичному житті України. Протистоя¬ли наступу католицтва в Україні.
ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА.
Термін «козак» — тюркського походження; означає «степовий розбій¬ник», «вільна людина».
Причини виникнення — посилення феодального гніту привело до втечі селян і городян у незаселені степові райони середньої течії Дніпра, де була відсутня експлуатація й лежали неосвоєними величезні площі родючих земель.
Перші відомості про українських козаків — згадуються в дипломатич¬ному листуванні між Росією, Польщею, Туреччиною, Кримом, Молдовою та Валахією (1489,1492,1494 рр.).
Життя, побут і заняття козацтва — у XVI ст. кількість козацтва по¬стійно зростає, і вони розселяються частково в побудованих ними хуто¬рах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуні, Черкасах. Основними заняттями козаків були; полювання, рибальство, бджільництво, скотарство та землеробство, що поступово поширювалося. Життя було вкрай важке: кожному козакові доводилося починати, маючи лише незначні пожитки, прихоплені ним з дому. А життя в прикордонних з татарами районах змушувало кожного мати зброю, уміти майстерно ним володіти й бути готовим у будь-який час його застосувати.
Усе це загартовувало козацтво; змушувало його триматися разом; при¬скорювало майнову диференціацію в середовищі козацтва, тому що ново¬прибулі змушені були найматися до заможних козаків, з яких формува¬лася козацька старшина.
У результаті: на початок XVI ст. козаками були освоєні середнє Подніп¬ровя й Запоріжжя, де в середині XVI ст. проводир козацтва — староста Канівський і Черкаський Дмитро Вишневецький («Байда»)— обєднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр — Запорізьку Січ.
ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
Січ була заснована у вигляді укріплення спочатку на островах Хорти¬ця , Мала Хортиця (територія Каховського водоймища), потім на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганець Дніпропетровської обл.), а потім не¬одноразово переносилася. Згодом термін Запорізька Січ поширився на все обєднане навколо Січі українське козацтво.
Основні риси суспільного устрою Запорізької Січі й усього козацтва:
— відсутність кріпосництва;
— формальна рівність між усіма козаками (мали право користува¬тися землею та іншими угіддями, брати участь у радах, де вирі¬шувалися суспільні справи, обирати старшину і т. п.);
— Запорізька Січ була одночасно військовою організацією; кожен козак був зобовязаний за свій рахунок нести військову службу;
— як політична організація Запорізька Січ була козацькою респуб¬лікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошо¬вий отаман. В адміністративно-територіальному відношенні ЗС поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. У війсь¬ковому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курін¬ними отаманами. Усі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході.
Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини та Кримського хан¬ства:
а)Запорізька Січ була південно-східним прикордонним захисним форпостом українських земель, до проникнення в які турецькі й татарські війська змушені були спочатку зіткнутись із запорізь¬ким козацтвом;
б) козаки і самі завдавали ударів — спускаючись по Дніпру на своїх швидкохідних великих човнах — «чайках» (20 м завдовжки, 4 м завширшки; швидкість до 15 км/год.; 20козаків-веслярів, до 70 — бойовий екіпаж із 4-6 гарматами). У похід звичайно йшло 80-150 «чайок», вони в 1577 р. захопили на рік Молдавію, знищивши там турецькі гарнізони, неодноразово завдавали ударів по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери іт.п.
Роль козацтва в антифеодальних повстаннях — брали активну участь із 80-90-х рр. XVI ст., як правило, їх очолюючи (краще озброєні, навчені, організовані, ніж звичайні селяни).
У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті українських земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Річ Посполита йде на створення реєстрового козацт¬ва.
Реєстрове козацтво — список козаків (затверджений польським коро¬лем у 1572 р.), що користувалися особливими привілеями за службу (оде¬ржували плату грішми, мали своє самоврядування під керівництвом ко¬ронного гетьмана й були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збіль-шений до 1 тис. чоловік (2 полки), тоді як кількість нереєстрових козаків сягала кількох десятків тисяч.
Відповідно до реєстру 1581 року, з 532 козаків близько 400 були україн¬ці, 100 — білоруси, 20 — поляки, 16 — інші національності.
Козацька символіка — червоний (малиновий) прапор із зображенням на одному боці св. архангела Михаїла (білим кольором), а на другому — білого хреста; печатка — герб Запорізької Січі — зображення козака з ру¬шницею на плечі, із шаблею і списом, устромленим у землю поруч із коза¬ком; гетьманська булава — символ влади та ін.
ЗНАЧЕННЯ КОЗАЦТВА
Освоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальних виступах; поклало початок нової україн¬ської (козацької) державності; внесло головний вклад у звільнення України від влади Речі Посполитої під час війни середини XVII ст.




























9. Запорізька Січ – державно – політичне утворення українського народу. Роль українського козацтва у боротьбі українців проти агресії Польщі, Туреччини, Кримського ханства.
Термін «козак» — тюркського походження; означає «степовий розбій¬ник», «вільна людина».
Причини виникнення козацтва — посилення феодального гніту привело до втечі селян і городян у незаселені степові райони середньої течії Дніпра, де була відсутня експлуатація й лежали неосвоєними величезні площі родючих земель.
Перші відомості про українських козаків — згадуються в дипломатич¬ному листуванні між Росією, Польщею, Туреччиною, Кримом, Молдовою та Валахією (1489,1492,1494 рр.).
Життя, побут і заняття козацтва — у XVI ст. кількість козацтва по¬стійно зростає, і вони розселяються частково в побудованих ними хуто¬рах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуні, Черкасах. Основними заняттями козаків були; полювання, рибальство, бджільництво, скотарство та землеробство, що поступово поширювалося. Життя було вкрай важке: кожному козакові доводилося починати, маючи лише незначні пожитки, прихоплені ним з дому. А життя в прикордонних з татарами районах змушувало кожного мати зброю, уміти майстерно ним володіти й бути готовим у будь-який час його застосувати.
На початок XVI ст. козаками були освоєні середнє Подніп¬ровя й Запоріжжя, де в середині XVI ст. проводир козацтва — староста Канівський і Черкаський Дмитро Вишневецький («Байда»)— обєднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр — Запорізьку Січ.
ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
Січ була заснована у вигляді укріплення спочатку на островах Хорти¬ця , Мала Хортиця (територія Каховського водоймища), потім на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганець Дніпропетровської обл.), а потім не¬одноразово переносилася. Згодом термін Запорізька Січ поширився на все обєднане навколо Січі українське козацтво.
Основні риси суспільного устрою Запорізької Січі й усього козацтва:
— відсутність кріпосництва;
— формальна рівність між усіма козаками (мали право користува¬тися землею та іншими угіддями, брати участь у радах, де вирі¬шувалися суспільні справи, обирати старшину і т. п.);
— Запорізька Січ була одночасно військовою організацією; кожен козак був зобовязаний за свій рахунок нести військову службу;
— як політична організація Запорізька Січ була козацькою респуб¬лікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошо¬вий отаман. В адміністративно-територіальному відношенні ЗС поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. У війсь¬ковому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курін¬ними отаманами. Усі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході.
Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини та Кримського хан¬ства:
а)Запорізька Січ була південно-східним прикордонним захисним форпостом українських земель, до проникнення в які турецькі й татарські війська змушені були спочатку зіткнутись із запорізь¬ким козацтвом;
б) козаки і самі завдавали ударів — спускаючись по Дніпру на своїх швидкохідних великих човнах — «чайках» (20 м завдовжки, 4 м завширшки; швидкість до 15 км/год.; 20козаків-веслярів, до 70 — бойовий екіпаж із 4-6 гарматами). У похід звичайно йшло 80-150 «чайок», вони в 1577 р. захопили на рік Молдавію, знищивши там турецькі гарнізони, неодноразово завдавали ударів по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери іт.п.
Роль козацтва в антифеодальних повстаннях — брали активну участь із 80-90-х рр. XVI ст., як правило, їх очолюючи (краще озброєні, навчені, організовані, ніж звичайні селяни).
У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті українських земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Річ Посполита йде на створення реєстрового козацт¬ва.
Реєстрове козацтво — список козаків (затверджений польським коро¬лем у 1572 р.), що користувалися особливими привілеями за службу (оде¬ржували плату грішми, мали своє самоврядування під керівництвом ко¬ронного гетьмана й були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збіль-шений до 1 тис. чоловік (2 полки), тоді як кількість нереєстрових козаків сягала кількох десятків тисяч.
Відповідно до реєстру 1581 року, з 532 козаків близько 400 були україн¬ці, 100 — білоруси, 20 — поляки, 16 — інші національності.
Козацька символіка — червоний (малиновий) прапор із зображенням на одному боці св. архангела Михаїла (білим кольором), а на другому — білого хреста; печатка — герб Запорізької Січі — зображення козака з ру¬шницею на плечі, із шаблею і списом, устромленим у землю поруч із коза¬ком; гетьманська булава — символ влади та ін.
ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVI - У ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XVII СТОЛІТЬ
ПРИЧИНИ ПІДНЕСЕННЯ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ:
Наприкінці XVI ст. загострилася класова боротьба в Україні, виклика¬на посиленням польського кріпосництва, національного та релігійного гніту (1569 р. — Люблінська унія, за якою українські землі потрапили під владу Польщі; 1588 р. — запровадження кріпосного права в Україні (20-річного терміну розшуку збіглих); 1596 р. — Брестська унія та насиль¬ницьке переведення українців під владу католицтва та ін.).
НАЙБІЛЬШІ КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ XVI СТОЛІТТЯ.
Повстання 1591—1593 рр. під керівництвом Криштофа Косинського —
охопило райони Київщини, Волині, Житомира. Приводом послужило на¬сильницьке вилучення князем Острозьким володінь Косинського, одер¬жаних ним у числі інших козаків за заслуги в боротьбі з татарами. У відповідь Косинський захопив Білу Церкву (резиденцію Острозького), Переяслав та інші міста. Крім козаків його підтримали селяни та городя¬ни, які почали громити маєтки польських магнатів і запроваджувати козацькі порядки на своїх землях. Налякана шляхта зібрала величезне військо, яке після тижневої битви з Косинським, не зумівши його розгро¬мити, підписала з ним угоду про те, що Косинський позбувався гетьман¬ства, повстанці повертали захоплену зброю, припиняли розбій і виклю¬чали з війська всіх, хто вступив до нього в ході повстання, за що уникали кари. Після угоди Косинський пішов до Запоріжжя, попросив допомоги в російського царя (Росія воювала зі Швецією, тому змогла надіслати лише гроші і сукно, пообіцявши також допомогу донських козаків) і організував новий похід, у ході якого він був заманений магнатом Вишневецьким на переговори, де й був по-зрадницькому вбитий (замурова¬ний у стіну монастиря). Повстання закінчилося поразкою, але підготува¬ло ґрунт для наступних виступів, у першу чергу повстання під керівницт¬вом С. Наливайка.
Повстання 1594—1596 рр. під проводом Северина Наливайка — набу¬ло ще більшого розмаху, охопивши майже всі землі України і Східної Бі¬лорусії. Очолив його С. Наливайко, що, будучи сотником надвірних коза¬ків у князя Острозького, запропонував останньому сформувати доброво-льче військо для відбиття турецького нападу. Зібравши кілька десятків тисяч чоловік (озброєних Острозьким), Наливайко відігнав турків, узяв багаті трофеї і, повернувшись додому, підняв повстання, в ході якого роз¬громив шляхтичів, що приїхали на судовий зїзд, захопив замок і зброю, що зберігалася в ньому. Підтриманий селянами, городянами та запорож¬цями, Наливайко взяв Вінницю, Бар, Кременець, Луцьк, а потім, напра¬вивши козаків у Південне Подніпровя для боротьби з місцевою шляхтою, повернув на північ — у Білорусію, взяв Пінськ, Бобруйськ, Могильов, чим розширив територію повстання, і продовжував потім маневрувати непо¬далік від кордону з Росією, щоб у будь-який момент за ним укритися. Об¬єднана польсько-литовсько-українсько-білоруська каральна експедиція під командуванням польського гетьмана Жолкевського завдала кілька по¬разок військам Наливайка в Білорусії, потім в Україні й остаточно роз¬громила повстанців у 1596 р. у 2-тижневому бою біля міста Лубни, всього за 100 верст від кордону з Росією. Наливайко в результаті зрадництва вер-
хівки реєстрового козацтва був схоплений, відправлений до Варшави, де і) 1597 р., відрубавши голову, його четвертували.
ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО.
П. Сагайдачний — видатний гетьман України, що боровся за націона¬льне відродження української державності й культури. Прославився вій¬ськовими походами на турецькі фортеці Ізмаїл, Кафу, Синоп, Цареград. В умовах заборони православної церкви боровся за її відродження (у 1620-1621 рр. приймав єрусалимського патріарха Феофана, який поновив ке¬рівництво православної церкви в Україні: увів у сан київського митропо¬лита і 5 українських та білоруських єпископів, що викликало невдово¬лення Речі Посполитої). Разом із Запорізьким військом Сагайдачний всту¬пив у Київське братство, що означало підпорядкування Запоріжжя ідеї служіння інтересам України. (Братства — організації православного укра¬їнського населення, що боролися проти наступу католицтва та уніатст¬ва). Прагнучи домогтися більшої самостійності Запоріжжя, загравав то ;і Москвою (що дарувала йому й війську гроші та тканини), то з Річчю По¬сполитою (що збільшила кількість реєстрового козацтва з 1 до 3 тис). Обєктивно виражав інтереси заможних верств козацтва, що підтверджу¬ється його протиріччями з «народним» гетьманом Бородавкою (який сто¬яв на чолі нереєстрового козацтва та закликав до народного повстання й поширення козацьких прав на все населення України). Під час Хотин¬ської війни 1621 р. в умовах, коли Річ Посполита залишилася беззахис¬ною перед турецькою агресією (після розгрому турками польської армії іі Молдавії), Сагайдачний і Бородавка обєднують свої загони (всього 40 тис. козаків) і в місячній битві під Хотином разом із 16-тисячною поль¬ською армією зупиняють турецьку агресію. За мирним договором Туреч¬чина зобовязалася припинити набіги на Україну, Річ Посполита обіцяла заборонити козакам нападати на Туреччину. (Поразка Туреччини викли-кала повстання в Стамбулі, в ході якого був скинутий і вбитий турецький султан Осман II — керівник походу на Україну). Під час битви Сагайдач¬ний показав себе вмілим полководцем. Наполіг на арешті Бородавки й відправив його в кайданах до Варшави. Сам Сагайдачний під Хотином був смертельно поранений і помер від ран.
Висновок: особистість Сагайдачного була суперечливою, але, незважаю¬чи на деякі помилки, він боровся за відродження української державності та культури, підняв славу запорізького козацтва й захистив український народ від установлення турецького поневолення.
ПОСИЛЕННЯ НАРОДНИХ РУХІВ У 20-30 рр. XVII СТОЛІТТЯ. Було викликано посиленням польського національного, феодального та релігійного гніту після закінчення Хотинської війни. Замість обіцяних під час війни послаблень, Річ Посполита розправлялася із селами, що за-проваджували козацькі порядки, заборонила козакам приймати втікачів, підтримувати звязки з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати православну церкву і т. п.
1630 р. — повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козац¬тва Тараса Федоровича (Трясили). Зібравши 10-тисячний загін козаків, Трясило захопив Корсунь, розправився зі шляхтою, поповнив свою ар¬мію селянами й городянами, довівши її кількість до 37 тис. чоловік. Піс¬ля прибуття карального загону польського гетьмана та 3-тижневої битви завдав йому великих втрат (до 10 тис. убитих), майже розгромив, але під тиском козацької старшини пішов на підписання договору, за яким реєстр збільшувався з 3 до 8 тис, козаки визнавали свою провину, за що прощалися, селяни поверталися в свої маєтки; після чого Трясило повер¬нувся в Запоріжжя, а розрізнені загони незадоволених селян ще якийсь час вели боротьбу, громлячи польські маєтки в Україні.
1635 р. — повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козац¬тва Івана Михайловича Сулими.
Приводом стало будівництво фортеці Кодак на Дніпрі, призначеної для піймання втікачів у Запоріжжя (фортеця знаходилася на правому березі Дніпра в місці його звуження й охоронялася 200 німецькими найманця¬ми, що спостерігали за Дніпром і з допомогою кінних розїздів — за при¬лягаючою округою. Судима, зібравши загін з 3-тис. чоловік, непомітно підійшов до фортеці, провів розвідку й уночі за кілька годин захопив її, знищив захоплених зненацька найманців. Боячись, що захоплення фор¬теці стане поштовхом до народного повстання, польський уряд послав за¬гін 1реєстрових козаків, які схопили Сулиму та його помічників і відпра¬вили їх до Варшави на страту. Повстання було придушено.
Причини поразки повстань — були погано підготовлені; селяни та го¬родяни погано озброєні (вилами, косами, палицями); не завжди козаки виступали єдиною силою з іншим населенням; Значення повстань — стримували посилення польського національно¬го, феодального й колоніального гніту (тому що польський уряд і магнати памятали, чим це могло закінчитися); домоглися відновлення православ¬ної церкви в Україні; зросли козацькі привілеї (зростання реєстру, платні та ін.); народні маси накопичували досвід національної й антифеодальної боротьби.
10. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни українського народу середини 17 ст. під керівництвом Б. Хмельницького.
У першій половині XVII ст. Річ Посполита перетворилася в найбільшу європейську державу. На українських землях, що входили до її складу, панували свавілля та анархія польських магнатів та шляхти.
Причини визвольної війни формувалися з кінця 30-х і протягом 40-х рр. XVII ст. Серед них можна виділити такі.
1. Соціально-економічні.
1) Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та гротові податки.
2) Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різну роботу на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміністрації.
3) Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення
козацько-селянських повстань 30-х рр. та видання польським урядом у 1638р. «Ординації Війська Запорозького реєстрового». Даний документ скорочував козацький реєстр до 6 тис. чол., перетворював не записаних в реєстр козаків у кріпосних селян, забороняв козакам обирати гетьмана, зменшував територію мешкання та пересування реєстрового козацтва.
2. Політичні -відсутність в Україні власної держави вела до масового ополячення української правлячої верхівки (магнати, шляхтичі). Це ставило українців на межу зникнення.
3. Національно-релігійні - перебування українців у масовому релігійному та національному пригнобленні. Через католицьку та уніатську(греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити вживання рідної мови.
За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами .Слабкість королівської влади та зміцнення влади великих землевласників (магнатів) зумовили можливість початку Визвольної війни. У січні 1648р, почався виступ козаків проти каральних загонів польської шляхти. Гетьман заручився підтримкою кримського хана та виступив на Черкаси. До козацького війська почали приєднуватися селяни-втікачі, міщани духовенство, дрібна українська шляхта. Повстання досягло великого розмаху та перетворилося на Визвольну війну.
Вже на початку війни серед козаків зявляються полководці, сподвижники Б. Хмельницького, що здобули славу українському народові, Іван та Данило Виговські, Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, Максим Кривоніс, Павло Тетеря.
Влітку 1648р. завдяки всенародному повстанню та полководницькому таланту Б. Хмельницькому Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства та частина Подільського були звільнені від польської влади, після чого ліквідувалося велике польське землеволодіння, кріпосництво, вводилося полкове правління.
Внаслідок битви під Жовтими Водами (квітень-1648 р.) польські війська коронного гетьмана Потоцького були розгромлені, а сам Потоцький потрапив у полон до козаків. У битві під Корсунем (травень 1648 р.) поляки були повністю розгромлені. Б. Хмельницький почав організацію регулярного війська та здійснення жорсткіших заходів для встановлення порядку в Україні.
Нова битва відбулася 1З вересня 1648р. під Пилявцями. В ній козаки з татарами розгромили війська польської армії. Враховуючи настрої народних мас та думку кримського хана, Б.Хмельницький продовжив похід через територію Галичини на Львів. У Галичині спалахнули повстання проти поляків, що допомогло козацькому війську. Вони взяли в облогу Львів, але погодилися на викуп та укладення перемиря з поляками під Замостям. У грудні 1648 р. гетьман тріумфально в"їхав до Києва. Після цього, на початку 1649 р., Б. Хмельницький офіційно заявив про ціль визвольної війни — «вибити з лядської неволі весь народ» України.

11. Переяславська угода 1654р. та її наслідки для України.
Після численних прохань України про союз Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття України під протекцію Російської держави. Для проголошення цього акта до України було від¬ряджене повноважне посольство, яке очолив В. Бутурлін.
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА
8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники багатьох полків і станів (старшина, козаки, міщани, селяни, духівництво). На ній одностайно було прийняте рішен¬ня про союз з Російською державою. Після промови Б. Хмельницького ті, що зібралися, одностайно проголосили: «...Боже, затвердь, Боже, зміц¬ни, щоб усі ми повік єдино були». Відкрилася нова сторінка в історії України.
Рішення Переяславської Ради були по-різному сприйняті в Україні. Конфлікт виник уже в самому Переяславі: коли козацька старшина при¬сягала царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули й від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобовя¬зань щодо України. У цьому було відмовлено: посли заявили, що цар, як самодержець, не присягає своїм підданим. Конфлікт завершився поступ¬кою Б. Хмельницького російським послам.
Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Бо-гун та Іван Сірко й полки Уманський і Брацлавський. Виникли завору¬шення в Полтавському та Кропивянському полках.
Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно.
«БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ»
21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затверди¬ли «Статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі статті»), що визначили становище України в союзі з Росією:
— гетьмана обирає військо і тільки сповіщає про це царський уряд;
— гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем царської влади;
— реєстр визначався в 60 тис. чоловік;
— про збір коштів на утримання козацького війська та оплату стар¬шині;
— про збереження прав станів, світських і духовних;
— про збереження в містах виборного управління і т. д.
Богдан Хмельницький фактично зберіг становище незалежного глави держави.
ПОРУШЕННЯ ЦАРАТОМ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ. Сторони по-різному оцінювали положення Переяславської угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина намагалися розширити й зміцнити українську автономію, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, перетворюючи її поступово на зви¬чайну провінцію Московської держави.
Так, уже в 1654 р. він поставив у Києві сильний гарнізон, почавши бу¬дівництво для нього окремої фортеці та посадивши воєводу, що й став без¬посереднім представником царської влади в Україні.
Таких же воєвод московський уряд мав намір поставити і в усіх знач¬них містах України, щоб передати їм адміністрацію й збір податків.
НАУКОВІ ОЦІНКИ ДОГОВОРУ 1654 р. Історики по-різному оцінюють суть цієї угоди:
а) «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха);
б) «васальна залежність» України від Росії;
в) «автономія» України в складі Росії;
г) «воззєднання» українського та російського народів; ґ) «військовий союз» між Україною й Росією.
Хоч би як було, укладаючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст: московська розглядала його як крок до оволодіння Україною, українська — сподівалася зміцнити власну державність.
При всій його невизначеності Переяславський договір 1654 р. мав да¬лекосяжні наслідки:
— на міжнародному рівні він свідчив про відділення й незалежність козацької України від Речі Посполитої;
— підтвердив визнання Москвою внутрішньополітичного суверені¬тету Української держави, недоторканність існуючих державних інститутів.