Соціально – економічне і політичне становище України

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Соціально – економічне і політичне становище України
  • Количество скачиваний: 1
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 8
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-09-18 18:15:05
  • Размер файла: 29.18 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

12. Соціально – економічне і політичне становище України в другій половині 17ст.
Входження України під протекцію Росії не відповідало інтересам сусі¬дніх держав (особливо Польщі, Туреччини, Кримського ханства).
ВІЙНА РОСІЇ З ПОЛЬЩЕЮ
Король Речі Посполитої направив посольство до Москви з вимогою ро¬зірвати Переяславську угоду, а 23 лютого 1654 р. звернувся до українсь¬кого народу із закликом повернутися в підданство Польщі. Однак усі ці дії залишалися безрезультатними.
Навесні 1654 р. почалася нова війна. На захист України виступила Ро¬сія. До кінця 1654 р. уся Смоленщина й частина Білорусії були звільнені від шляхетських військ. Їм допомагало козацьке військо (20 тисяч) на чолі з Василем Золотаренком.
В Україні спільне україно-російське військо під керівництвом Б. Хмель¬ницького в 1654 р. завдало поразки польським військам під Острогом, Уман¬ню, Охматовим, Городком і звільнило українські землі від польського панування до західних кордонів Галичини та Холмщини. Однак закріпи¬ти перемогу не вдалося.
Напад татар змусив відвести війська на Наддніпрянщину.
ЗВЯЗКИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ
Постійні порушення Москвою своїх зобовязань перед Україною, без¬церемонне поводження царських військ на козацькій території, укладен¬ня за спиною гетьмана миру з Польщею змусили Б. Хмельницького вжи¬ти заходів до пошуку інших союзників. Колишні васали Польщі — марк-графство Бранденбург і королівство Пруссія, що одержали незалежність завдяки ослабленню Польщі у війні з Україною, погодилися вступити в союз з гетьманською державою. Крім того, підтримали Б. Хмельниць¬кого Швеція, Семигородщина, Молдавія, Валахія, частково — Литва. їхня коаліція не встигла скластися в тісний політичний блок, а після смерті Б. Хмельницького в липні 1657 року розпалась. Усе ж таки гетьман перед своєю смертю заявив представникам Олексія Михайловича, що його спад¬коємець — син Юрій — вільний від присяги, даної батьком у Переяславі в 1654 році.
ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Сучасники порівнювали його з О. Кромвелем в Англії, козацькі літо¬писці вважали його «Мойсеєм, що вивів український народ з єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав Б. Хмельницького «героєм і батьком вольності».
Д. Дорошенко головним у його діяльності вважає те, що він звязав пе¬рервану в середні віки нитку української державності і створив українсь¬ку козацьку державу, що знову ввело Україну в коло самостійних дер¬жав.
БОРОТЬБА СТАРШИНСЬКИХ УГРУПОВАНЬ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ
Після смерті Б. Хмельницького почалася боротьба старшинських угру¬повань за владу. Одне з них на чолі з І. Виговським орієнтувалося на Поль¬щу й розірвання відносин з Росією, інше (М. Пушкар і запорізький кошо¬вий отаман Я. Барабаш) — на збереження союзу з Москвою.
У серпні 1657 р. козацька старшина обирає гетьманом опікуна Юрія Хмельницького (ще на початку року він був проголошений спадкоємцем батька на цій посаді) — Івана Виговського — одного з найбільш освічених і талановитих керівників. У вересні 1658 р. у Гадячі він підписав з Поль¬щею договір, в якому проголошувалась унія Польської, Литовської та Руської (так назвали Україну в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств) держав, обєднаних лише спільно обраним королем.
Однак старшина й частина козацтва не бажали визнавати її і з допомогою Москви підняли кілька повстань проти І. Виговського. Навесні 1659 р. майже 150-тисячна армія під командуванням Трубецького почала наступ на Україну. Однак у червні під Конотопом обєднані українсько-татарські загони розбили її, причому втрати російських стрільців склали близько 30—40 тис. чоловік, а козаки й татари втратили відповідно 4 і 6 тисяч. Але скористатися плодами перемоги гетьману не вдалося через триваючі інтри¬ги старшини запорожців І. Сірка і позиції царя, що підмовляли їх до бо¬ротьби з І. Виговським. У вересні 1659 р. гетьман відмовився від булави й виїхав у Польщу, де пізніше був звинувачений поляками в зрадництві й розстріляний у 1664 р.
Новий гетьман Юрій Хмельницький під тиском царських воєвод під¬писав 17 жовтня 1659 р. під Переяславом украй невигідний для України Переяславський договір. За цим договором обмежувалися права гетьма¬на. Він не мав права відносин з якою-небудь державою, приймати послів, вступати у війну без царського указу. Збільшувалася кількість царських військ, крім Києва, вони розміщалися ще в пятьох містах України і т.д. Але після розгрому російсько-українських військ Польщею ситуація знову змінилась.
У 1660 р. Ю. Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат, що підтвердив відрив України від Росії й відновлення панування шляхетської Польщі в українських землях. Польщі вдалося захопити Правобережну Україну (без Києва). Війна за Лівобережну Україну продо-вжувалася.
Після відмови Ю. Хмельницького від гетьманства в 1663 р. козацька Україна, яку розривали на шматки Росія та Польща, соціальні конфлік¬ти і сварки між політичними фракціями, розділилася на дві окремі час¬тини на чолі зі своїми гетьманами. На Правобережжі: Павло Тетеря(1663— 1665 рр.), Петро Дорошенко (1665-1676 рр.) і знову Юрій Хмельницький (1677-1681 рр.).
На Лівобережжі: Іван Брюховецький (1663—1668 рр.), Демян Много¬грішний (1668-1672 рр.), Іван Самойлович (1672-1687 рр.), Іван Мазепа (1687-1708 рр.).
МИР РОСІЇ З ПОЛЬЩЕЮ (АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР)
У 1667 р. завершилася російсько-польська війна за Україну. У с. Андрусове було підписане перемиря терміном на 13,5 років. За цим догово¬ром Росії поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Лівобережна Украї¬на з Києвом залишилася в складі Росії, а Правобережна — у складі Польщі. Запоріжжя переходило під спільне управління Росії й Польщі. Це був II поділ України.
ГЕТЬМАН П. ДОРОШЕНКО ТА СПРОБИ ОБЄДНАННЯ УКРАЇНИ. 30 січня в селі Андрусове під Смоленськом Польща й Московська дер¬жава підписали угоду, за якою Правобережжя, в тому числі на 2 роки — і Київ, залишалося за Польщею, а Лівобережжя відходило до царя. Після цього чергового порушення Переяславських домовленостей козацька рада під Корсунем у 1669 р. схвалила рішення гетьмана П. Дорошенка про пе¬рехід України під протекцію Туреччини. За допомогою турецької армії він розгромив поляків, і в 1672р.у м. Бучач Польща відреклася від По-ділля та інших регіонів Правобережжя.
Однак жодна із сторін не збиралася відмовлятися від контролю над україн¬ськими землями. Росія направила на Правобережжя війська гетьмана Лівобережжя І. Самойловича, щоб змусити П. Дорошенка зректися була¬ви. Воєнні дії, в які втяглися польські й турецькі війська, спопеляли Украї¬ну — почався період її історії, названий «Руїною». На початку 1676 р. П. Дорошенко здався під Чигирином армії, що складалася з московських військ і лівобережних полків, і відрікся від гетьманства на користь І. Са¬мойловича.














13. Становище Української держави в роки гетьманування І. Мазепи. Північна війна та Україна.
Наприкінці XVII ст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад і відсунула їх від участі в прийнятті рішень. Війни розоря¬ли господарство рядових козаків, у результаті зменшилася кількість вій¬ська до ЗО тис. чоловік. Старшина — ця новонароджена козацька еліта — хотіла домогтися для себе особливих соціально-економічних привілеїв за рахунок козацтва та селянства.
Вирішальний момент у відносинах між Гетьманщиною й Москвою при¬пав на гетьманство І. Мазепи. Він народився в 1639 р. Здобув освіту в Київ¬ській і Варшавській колегіях. Служив у польського короля. У 1669 р. повернувся в Україну, вступив на службу до П. Дорошенка. Виконуючи його завдання, потрапляє в полон до запорожців, ті передають його геть¬ману Самойловичу. Стає найближчим його соратником, генеральним осавулом. У 1687 р. обирається гетьманом. Найбільший землевласник (100 тис. кріпаків). Заступник православя, на свої гроші збудував багато церков. Надавав грошову допомогу Києво-Могилянській академії, побу¬дував багато шкіл і друкарень. Зумів стати близьким другом царя Пет¬ра І, надавши йому допомогу в Азовських походах. Одержав звання ро¬сійського генерала, дійсного таємного радника, князя, був нагороджений орденом Андрія Первозванного.
ПІВНІЧНА ВІЙНА Й УКРАЇНА
Північна війна поставила під загрозу становище гетьмана.
Зростаюча централізація управління при царюванні Петра І та автоно¬мія Гетьманщини були несумісні. Крім того, участь козаків у битвах Пів¬нічної війни виявила, що вони не можуть рівнятися з регулярними війсь¬ками. Козацькі загони внаслідок поганої підготовки зазнавали великих втрат (50-70% складу). Коли поповзли чутки про намір Петра І реоргані¬зувати козацтво, то занепокоїлася старшина. Похитнулось і становище Мазепи, бо він довідався про намір замінити його російським вельможею.
Навряд чи гетьману і старшині був відомий план Петра 1 1703 року про знищення козацтва як стану або переселення його на східні кордони імперії. Територію, що звільнилася таким чином, цар мав намір колоні¬зувати уродженцями центральної Росії і частково — німцями, щоб зни¬щити в цих регіонах ідеали республіканських концепцій, властивих ко¬зацтву. До того ж козаки Миргородського, Прилуцького та інших полків досить відверто демонстрували своє небажання воювати у складі царських військ за чужі їм завойовницькі цілі, що не могло не позначитися на пси¬хології регулярної армії.
НЕВДАЧА ЗАДУМІВ МАЗЕПИ
Мазепа, якого підштовхувала старшина, починає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і його польським ставлеником С. Лещинським. Мазепа обіцяє Карлові зимові квартири в Україні для шведської армії, продовольство і фураж, допомогу 50-тисячної армії в обмін на зві-льнення України від впливу Москви.
24 жовтня 1708 р. з 5 тисячами козаків і старшини Мазепа перейшов на сторону шведів у найгостріший момент Північної війни. Довідавшись про перехід Мазепи й прагнучи не допустити захоплення запасів продовольства та спорядження шведами, Петро І наказав Меншикову знищити столицю гетьмана — місто Батурин. Меншиков спалив мі¬сто й перебив близько 15 тис. його жителів. Почалися арешти «мазепинців».
Основна маса козацтва, старшини та селянства відмовилася підтрима¬ти Мазепу. За наказом Петра І на раді старшин новим гетьманом був обраний І.Скоропадський (1708—1722 рр.). Під його керівництвом козаки роз¬горнули боротьбу проти шведської армії.
Підтримали Мазепу тільки запорожці на чолі з кошовим П. Гордієн¬ком. У відповідь у травні 1709 р. царські війська захопили й зруйнували Запорізьку Січ, а цінності та документи вивезли до Росії, частину — зни¬щили.
ПОЛТАВСЬКА БИТВА
У Полтавській битві 27 червня 1709 р. шведи були наголову розбиті. Росія стала перетворюватись на могутню європейську державу. Був по¬кладений кінець усім прагненням української еліти відокремитися від Росії.
Рятуючись від переслідування російських військ, Карл XII і Мазепа втікають до Туреччини, і тут у Варниці — передмісті м. Бендери (Молдо¬ва) 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.
З Мазепою пішли 50 відомих старшин, 5 000 козаків з Гетьманщини й близько 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх називали раніше істо¬рики, були першими українськими політичними емігрантами.
ПИЛИП ОРЛИК І ЙОГО «КОНСТИТУЦІЯ»
У квітні 1710 р. у Бендерах козацька рада обрала гетьманом П. Орлика (1710—1742 рр.), який був при Мазепі генеральним писарем. Прагнучи забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект конституції. У ній він зобовязується скоротити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і бороти¬ся за політичне та церковне відєднання України від Росії, в разі якщо він прийде до влади в Україні. Орлик вступає в союз із Туреччиною й Кри¬мом, на початку 1711р. організує спільний похід запорожців із татарами проти російських військ в Україні. Похід провалився. Потім він переїж¬джає з однієї європейської столиці до іншої з метою знайти підтримку своїй справі. Однак після укладення Туреччиною 3 квітня 1712 року переми¬ря з Росією терміном на 25 років усякі надії на досягнення незалежності України стали ілюзорними, бо Захід не був схильний порушувати сфор¬мований статус-кво в Європі.




























14. Посилення колоніальної політики Російської імперії щодо України у першій половині 18 ст. Соціально – економічний розвиток Правобережжя.
Наступ на українську автономію у першій половині XVIII ст.
Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна, російська Політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.
І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію.
У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І, Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольносгі, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина та ін.). Ре-зюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так чають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Харак¬терними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею; експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р, під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5ІЗЗ особи); культурні обмеження. (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їхні влас¬ники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом. Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу {Генеральний суд став колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.
Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без відома Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури— адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Увязнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширило поле діяльності Малоросійської колегії.
II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав і вольностей.
Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та , певне помякшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).
У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительньіе пункти», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю гетьманськими фінансами вводилися посади не одного, а зразу дві підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території, скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) було нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміни політичної конюнктури,
ІІІ етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь 0. Шаховський.
ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДНИХ МАС УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТОЛІТТЯ.
КОЛІЇВЩИНА 1768 р.
Посилення панщини, феодального та національно-релігійного гноблен¬ня викликало хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби — гайдамацький рух. Серед гайдамаків були ко¬зацька біднота, селяни, городяни. Загони гайдамаків діяли на всій тери¬торії Правобережжя й користувалися широкою підтримкою населення. У другій половині XVIII ст. гайдамацький рух переріс у найбільше на¬родно-визвольне повстання, що одержало назву коліївщина(від слів «кіл», «колоти»). Навесні 1768 р. його очолив Максим Залізняк — запорізький козак, син селянина-кріпака із села Медведівка на Черкащині.
За кілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділ¬ля. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, ліквідували панщину та інші феодальні повинності, захоплювали та спалювали панські маєтки й замки, всюди створювали органи селянсько-козацького само-врядування.
У середині червня 1768 р. повстанці оточили місто Умань — один із центрів польського панування на Правобережній Україні. На їхній бік перейшов уманський сотник Іван Гонта з козаками, і місто впало. Усього в червні—серпні 1768 р. діяло близько ЗО гайдамацьких загонів.
Наляканий розмахом коліївщини царський уряд наказав російським військам надати допомогу польській армії в ліквідації повстання. Табір повстанців під Уманню був оточений, і вони здалися. Ґонту й 800 його козаків передали полякам, і ті стратили їх. Залізняк та інші повстанці були заслані до Сибіру.
Коліївщина потрясла польсько-шляхетський режим на Правобереж¬ній Україні, вона надовго залишилася в народній памяті й зіграла вели¬ку роль у формуванні визвольних тенденцій українського народу. Вели¬кий Кобзар присвятив цим подіям один з кращих своїх творів — поему «Гайдамаки».
РУХ ОПРИШКІВ. ОЛЕКСА ДОВБУШ
На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі, фізично роз¬правлялися з гнобителями. Цей народний рух одержав назву «опришків ». В очах народу ці розбійники (за визначенням Д. Дорошенка) наділялись ореолом месників за народні утиски. Маси їм співчували і підтримували
їх.
31738 до 1745 рр. гриміло на Закарпатті та Галичині імя Олекси Довбуша. Грабуючи гнобителів, Довбуш усе захоплене добро роздавав селя¬нам і тим заслужив славу й повагу народу. 24 серпня 1745 р. Олекса Дов¬буш загинув від кулі польського найманця. Незважаючи на смерть вож¬дя, рух опришків продовжувався. Загони опришків очолили його сорат¬ники В. Багорак, І. Бойчук та ін. У 1747 р. опришки стратили вбивцю отамана — С. Дзвінчука.








15.Українські землі в складі Російської імперії у другій половині 18ст. ліквідація Гетьманату та Запорізької Січі, запровадження кріпацтва.
У 1750 р. останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час зявилася низка нових; 1754 р, лікві¬довується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К, Розумовський йде назустріч старшині і у 1760—1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати зїзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війсь¬ка: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу, К, Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до впади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.
Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та руси¬фікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з памяті їх та їхню добу».
Після того, як у 1764 р. остаточно було скасоване гетьманство, останнім оплотом української державності лишалась Запорозька Січ. Демократичний устрій Запорожжя та відсутність кріпацтва суперечили всьому ладу феодальної монархічної держави. Але до того часу, поки існувала загроза кримської агресії, Запорозька Січ лишалась міцним військовим форпостом на південних кордонах, а українське козацтво було реальною силою, здатною зупинити ворога. Після переможної війни з Туреччиною і підписання Кючук-Кайнарджійського миру загроза від південних рубежів відступила. В цей час у Північному Причорноморї знаходилася велика російська армія, яка разом з українськими козаками громила ворога. Використовуючи нагоду, імператриця Катерина II прийняла рішення назавжди лікві¬дувати Запорізьку Січ. За її наказом війська під командуванням гене¬рала Текелі в червні 1775 р. оточили укріплення Нової Січі. Частина козаків не хотіла здаватися, але козацька старшина і кошовий отаман П. Калнишевський, розуміючи безперспективність опору, вирішили не чинити спротив, сподіваючись на царську милість. Генерал Текелі наказав зруйнувати Січ і заарештував козацьких старшин і П. Калнишевського. Пізніше Катерина II заслала останнього кошового отамана до Соловецького монастиря, де він пробув у неволі 27 років.
З серпня 1775 р. зявився маніфест Катерини II, в якому вона, виправдовуючи знищення Запорізької Січі, голослівно звинувачувала козаків в розбійницьких діях і бунтах. Це було неправдою, бо останній кошовий отаман П. Калнишевський проводив відносно Росії лояльну політику. Після ліквідації Запорожжя, Україна попала в повну владу до російського самодержавства. У 1783 р. козацькі полки були реор¬ганізовані на зразок російської армії і стали її складовою частиною. Згодом козаки перестали бути окремим станом, втратили свої права і привілеї і фактично перетворилися в залежних селян. Що стосується козацької старшини, то більшість з них одержали в царській армії офіцерські звання і земельні володіння. Таким чином, завершився процес поступової еволюції верхівки козацтва в напрямку перетво¬рення в поміщиків.
Деяка частина козаків, не бажаючи скоритися, переселилась на територію Туреччини і в гирлі Дунаю заснувала Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Але й там їх життя було важким. Тому у 1828 р. вони повернулися на Батьківщину.
У 1783 р. в Україні було введено кріпосне право, під яке попала і значна частина колишніх козаків з їх сімями. Ці акції царизму означа¬ли остаточне знищення всіх державних інститутів України, яка повністю перетворилась у безправну провінцію Російської імперії.
16. Занепад феодально – кріпосницької системи в Україні та зародження товарно – грошових відносин в першій половині 19ст.
У1796 р. царський уряд, ліквідувавши залишки автономії, розділив територію колишньої Гетьманщини на губернії, як це було в Росії, і навіть згадувати про недавнє минуле заборонялось.
Населення Східної України внаслідок швидкої колонізації півден¬них районів і природного приросту швидко зростало. Якщо у 17950р. на її території налічувалось 8,2 млн чол., то у 1858 р. стало 13,5 млн. Ще швидше збільшувалась кількість міського населення, частка якого за цей час зросла з 5 до 11 %. Але все ж основну масу населення України, як і всієї Російської імперії, складали селяни, що перебували в кріпацькій неволі. Сільське господарство було основою економіки і давало переважну частину національного доходу. Після запроваджен¬ня поміщицького землеволодіння і реставрації феодальних порядків, в цілому система ведення сільського господарства перетворилась у консервативну і відсталу. Вона базувалась на експлуатації залежних селян і рутинній техніці. Така система, коли власник землі був забез-печений дармовою робочою силою, не стимулювала впровадження передових методів обробітку землі і застосування машин, вела до за¬стою і низької продуктивності. Лише частина поміщиків, переважно на Півдні України, прагнула капіталізувати виробництво і використати механізми. У таких господарствах здебільшого сіяли технічні культури: цукрові буряки, льон, коноплі, тютюн. Починаючи з 30-х років значно збільшилось виробництво товарного хліба, особливо це стосувалось Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній. Крім товарного землеробства, помітних успіхів досягло товарне тваринництво, перш за все вівчарство. Російські та закордонні фаб¬рики, потребували великої кількості вовни, яку з успіхом постачали з Півдня України.
Таким чином, хоч і повільно, але невпинно відбувався процес зростання товарності сільського господарства, що свідчило про те. що феодально-кріпосницька система відходить у минуле.
Важливим показником занепаду феодально-кріпосницької системи у першій половині XIX ст. був подальший розвиток промисловості. У цій галузі починався промисловий переворот, тобто заміна ручної

праці машинною. Якщо у 1825 р. налічувалось приблизно 650 промислових підприємств, то у 1860 році їх стало 2330, тобто в 3,5 рази більше.
Особливо швидко розвивалась цукрова промисловість. У 20-т: роки XIX ст. а Україні виникли перші цукроварні, а з середині століття їх на¬раховувалось вже більше 20. Провідне місце у цукровій промисловості належало Київській губернії.
Крім легкої промисловості помітного прогресу досягла металургійна та камяновугільна галузі. До 60-х років видобуток вугілля на шахтах Донбасу набрав промислового характеру, досягнувши 6 млн пудів за рік.
Всього ж в цілому у першій половині XIX ст. фабрики і заводи складали лише 15 %. а переважали підприємства мануфактурного типу, тобто ті, на яких працювали вручну.
Важливу роль у розвитку торгово-економічних звязків відігравала ярмаркова торгівля і чумацькі промисли. На ярмарки України привози¬лось 40% загальної кількості товарів (згадайте відомий твір М, Гоголя «Сорочинський ярмарок»).
Про те, що в надрах відживаючої феодально-кріпосницької системи запроваджуються і успішно розвиваються капіталістичні відносини, пе¬реконливо свідчать зміни в класовій структурі населення. Зявляються нові класи і соціальні групи: це клас підприємців (буржуазії) і найманих робітників. З кінця XVIII ст. до 1861 року кількість промислових робітників в Україні зросла більш як у 10 разів і склала 115 тисяч, не рахуючи тих робітників, що працювали в ґуральнях. Крім них, до 25 тисяч робітників працювали в ремісничих майстернях, а 70тисяч — на водному транспорті. У 1861 році частка вільнонайманих робітників становила 54%, поповнюючись до скасування кріпацтва за рахунок міського населення,
Про поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи пере¬конливо свідчать приклади загострення класової боротьби. Найбільш поширеними формами протесту селян були скарги на поміщиків, відмо¬ва відробляти панщину і сплачувати оброк, підпали панських маєтків,втечі, збройні виступи. Лише за неповними даними в Україні в першій чверті XIX ст. відбулося більше 100 випадків бунту кріпаків.