s
Sesiya.ru

Антиукраїнська політика російського царизму

Информация о работе

Тема
Антиукраїнська політика російського царизму
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 8
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-12-18 15:00:35
Размер файла 30.05 кб
Количество скачиваний 21

Поможем подготовить работу любой сложности

Заполнение заявки не обязывает Вас к заказу


Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

17. Антиукраїнська політика російського царизму та початок відродження української свідомості, Кирило – Мефодіївське товариство.
ПОЯВА МАСОНСТВА В УКРАЇНІ.
Після війни 1812 р. і закордонних походів 1813-1814 рр. в Україні ви¬никає ряд масонських організацій. У1818-1819 рр. ложа «Любов до істи¬ни» існувала в Полтаві. Ініціатором її створення був І. Котляревський, и керівником князь М. Рєпнін. На її базі в 1821 р. масонську ложу «Мало-російське товариство» створив В. Лукашевич, який обстоював ідею об’єднання України з Польщею. Масонські принципи вселюдського братерства проповідувала «Попівська академія» А. Палицина в Харкові. Тяжіння до республіканської форми правління проявилося в період 1812 року, коли дворяни Полтавщини мріяли про перемогу Наполеона І над імперською структурою Росії.
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (1846-1847 рр.).
У 40-і роки 19 ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури обєднується передова громадськість. У січні 1846 р. в Києві виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (КМБ), назване на честь перших словянських просвітителів Кирила й Мефодія.
Організатори КМБ: Микола Костомаров — викладач Київського уні¬верситету, магістр історії, Микола Гулак — чиновник канцелярії гене¬рал-губернатора та Василь Білозерський — студент Київського універси¬тету. Тісний звязок із КМБ підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМБ
нараховувало 12 чоловік.
Програмні цілі КМБ: члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соці¬альної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею обєднання всіх словян у федеративній рес¬публіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті словянського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття україн¬ського народу». У них відбиті ідеї християнського соціалізму, природно¬го права, просвітительства, соборності українського народу. І якщо ро¬сійські словянофіли «хворіли» російським месіанізмом, то члени брат¬ства були впевнені в особливій, месіанській ролі України, під егідою якої повинен був функціонувати Словянський Собор.
Практична діяльність КМБ: поширювали революційні твори Т. Г. Шевчен¬ка та інших авторів; складали й поширювали революційні прокламації (« Бра¬ти українці», «Брати великороси та поляки»), в яких закликали словян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просві-тництвом народу (П. Кулішом був написаний перший підручник з історії України— «Повість про український народ» для дітей старшого шкільного віку, опублікований у 1846 р. в Петербурзі, та інші).
РЕПРЕСІЇ ЦАРИЗМУ ПРОТИ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА.
У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т. Г. Шевченко, яко¬го віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу із заборо¬ною писати й малювати.
ЗНАЧЕННЯ КМБ ТА ЙОГО РОЛЬ У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ УКРАЇНИ:
а) створення КМБ було першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за націо¬нальний розвиток України;
б) програма КМБ обєктивно спрямовувала Україну капіталістичним шляхом розвитку завдяки своїй антикріпосницькій і антицаристській спрямованості;
в) КМБ проголосило й зробило спробу втілити в життя ідею пансла¬візму — обєднання словян на демократичних принципах;
г) ліквідація КМБ стала початком тривалої боротьби української інтелігенції з російським царизмом.


18. Західноукраїнські землі в першій половині 19ст. «Руська трійця». Революція 1848р. в Австро – Угорщині та скасування кріпосного права.
Піонерами національно-визвольного руху в Галичині були: Іван Могильницький — священик м. Перемишля, який у 1816 р. за підтримкою єпископаМ. Левицького організував «Клерикальне товарис¬тво» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою; написав першу в Галичині «Граматику» української мови й наукову працю «Відомості про російську мову», в якій довів помил¬ковість розповсюджуваних тверджень про українську мову як діалект російської або польської мов, стверджуючи, що українська мова є рівно¬правною східнословянською мовою.
У1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне обєднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили бороть¬бу проти соціального, політичного та духовного гноблення Української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворен¬ня побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу; видрукували написані в дусі романтиз-му альманах «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністровая», де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, українські пісні, народні перекази І т.п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т. Г. Шевченко та І. Франко,
а австрійський уряд конфіскував увесь тираж, крім одного примірника, переданого до бібліотеки Львівського університету. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцизі та ін.), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Га-личині.
Діяльність «Руської трійці» припала на той період, коли значна части¬на інтелігенції Червоної й Галицької Русі була полонізованою, онімече¬ною, мадяризованою. Серед багатьох місцевих діячів тоді панувала ідея про відродження народної мови лише на основі латинської абетки. Для Австрійської імперії діяльність членів «Руської трійці» загрожувала не тільки «вторгненням словянізму», але й зростанням симпатії до право¬славної частини східної Європи.
У березні 1848 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні й Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи), що стала поштовхом для національ¬но-визвольного руху в західноукраїнських землях.
ОСНОВНІ ПОДІЇ ТА РЕЗУЛЬТАТИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ 1848-1849 рр. У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ.
Квітень 1848 р. — почалися заворушення селян, які могли спричи¬нити велике селянське повстання. Щоб запобігти йому, Австро-Угорщи¬на скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінці¬ях).
У травні 1848 р. українська ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — «Головну руську раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем (мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», увела герб: золотий лев на блакитному тлі та жовто-блакитний прапор). Рада домага¬лася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Але уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.
У листопаді 1848 р. — відбулося збройне повстання у Львові з вимо¬гою запровадження української автономії в Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелі¬генції. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене ка¬ральними військами після артилерійського обстрілу міста.
У Північній Буковині — протягом 1848 р. селяни відмовлялися ви¬конувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасови¬ща й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.
КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСТВА БУКОВИНИ Й ЗАКАРПАТТЯ Улітку 1848 р. регіоном могутнього селянського руху стала Буковина, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасу¬вання панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, під якою стояло 17 тис. підписів. У ній селяни вимагали не тільки адміністратив¬но-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лукяна Коби¬лиці та інших селянських депутатів рейхстагу 1 листопада 1848 р. у Чер-нівцях відбувся зїзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники зїзду виступили проти намірів австрійського уряду адмініст¬ративно відокремити Буковину від Галичини.
16 листопада 1848 р. у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав бага¬тотисячні збори й у своїй промові переконував у тім, що рейхстаг не може та й не хоче поліпшити долю українського селянства, тому слід самим добиватися справедливості. Так почалося повстання під проводом Л. Ко¬билиці.
Звістка про селянський рух у Галичині та Буковині дійшла й до Закар¬паття. Селяни відмовлялися виконувати панщину й натуральні повин¬ності. Ніякі каральні заходи й вязниці не могли примусити селян пра¬цювати на поміщиків. Вони вже знали те, що галицькі й буковинські по-братими не ходять на панщину. Крім того, у Закарпатті знову поширився рух опришків. Загони опришків під керівництвом Йосифа Кокоша та Івана Паляничі нападали на поміщицькі садиби, знищували документи про кріпосну залежність. У березні 1853 р. австрійський імператор змуше-ний був проголосити скасування панщини на Закарпатті, але зобовязав селян виплатити викуп поміщикам.

























19.СТАН І РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ.
ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ:
1. Більша частина України в першій половині XIX ст. розвивалася в рамках Російської імперії, що проводила антинародну політику русифі¬кації (заборона використання української мови в школах, створення пе¬решкод на шляху розвитку української культури і т. п.).
2. Капіталістичні відносини, що розвиваються в надрах феодалізму, дали поштовх зростанню національної самосвідомості народу, що позначилось і на культурі: усе чіткіше почали проступати національні риси в літературі, театрі, музиці, архітектурі тощо.
3. Завдяки розвитку капіталізму зростала потреба суспільства в освіті (техніка вимагала від робітників знань), науці (нові розробки, що могли принести прибуток) і т. п.
РОЗВИТОК ОСВІТИ
На початку XIX ст. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802-1804 рр.), за якою:
1. Навчальні заклади поділялися на 4 розряди:
— парафіяльні школи — створювалися при церкві й за півроку в селах або за рік у містах навчали дітей читанню, письму, ариф¬метиці та «Закону Божому»;
— повітові училища — світські початкові школи в містах — за З роки навчали російській мові, арифметиці, історії, географії, фізиці, геометрії, природознавству, «Закону Божому»;
— гімназії — за 7 років навчання давали середню освіту. Вивчалися латинська, німецька, французька мови, філософія, статистика, юриспруденція, політекономія, фізика тощо. Випускники одер¬жували право вступати до університетів або ж ставати викладача¬ми початкових шкіл;
— ліцеї та університети — давали вищу освіту. Три ліцеї (у Кремінці на Волині, Одесі, Ніжині) за 9 або 10 років давали обєднаний гім¬назичний та університетський курси. В Україні було відкрито 2 університети: у Харкові (відкритий у 1805 р.; спочатку мав 2 факультети — філософський і юридичний, потім відкрився тре¬тій — медичний) і в Києві (відкритий у 1834 р. на базі ліквідовано-го Кременецького ліцею). До університетів приймали осіб, що за¬кінчили гімназії, і за 4 роки давали вищу освіту. За дореформений час університети випустили більш як 4 тис. чоловік.
2. Особливості розвитку освіти:
— освіта мала класовий характер, бо в середні й вищі навчальні заклади заборонявся доступ дітям робітників і селян;
— більшість населення залишалося неписьменним, оскільки навіть початкові школи охоплювали меншу частину дітей і насамперед селян;
— русифікаторська політика заборони в Україні викладання в навчаль¬них закладах українською мовою.
РОЗВИТОК НАУКИ .
Незважаючи на слабку матеріальну базу й прагнення царизму перетво¬рити університети на оплот офіційної науки, вони ставали центрами роз¬витку природничих, гуманітарних наук. Найбільшими вченими першої половини XIX ст. в Україні були:
— Микола Костомаров — видатний український історик, автор чис¬ленних історичних праць («Богдан Хмельницький», «Мазепа й мазепинці», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло По¬луботок» та ін.) і великий громадський діяч буржуазно-лібераль¬ного напрямку. Він був одним з організаторів Кирило-Мефодіївського братства, після розгрому якого був засланий на 9 років до Саратова. Після повернення із заслання став професором Петер¬бурзького університету;
— Михайло Максимович — учений-енциклопедист, який написав понад 100 наукових праць з історії, археології, етнографії, філо¬логії, ботаніки. Перший ректор Київського університету;
— Ізмаїл Срезневський — вихованець Харківського університету, учений-славіст, засновник вітчизняного словянознавства,підтри¬мував звязки з членами «Руської трійці»;
— Тимофій Осиповський — професор математики Харківського уні¬верситету, автор тритомного «Курсу математики», що кілька де¬сятиліть поспіль був основним підручником із математики у ву-зах. Ректор Харківського університету;
— Михайло Остроградський — учений-математик, засновник Київ¬ської математичної школи.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
У цей період ішов процес формування нової української літератури з яскраво вираженими національними рисами, про що свідчили твори Пе¬тра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основяненка, Івана Котля¬ревського, Тараса Шевченко та ін.:
— українська література розвивалася в тісному звязку з російською літературою, і більшість українських авторів писали як україн¬ською, так і російською мовами. Це робилося не тільки через пе¬реслідування української мови царським урядом, але й для того, щоб познайомити російського читача з українською історією, куль¬турою, традиціями і т.п.;
— антифеодальна спрямованість творів багатьох українських авто¬рів (Шевченко — «Кобзар», поема «Єретик», «Заповіт», «Сон» та ін.; Котляревський — поема «Енеїда», пєси «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник» та ін.), в яких вони описували важку працю та побут селян, проголошували ідеї антикріпосництва, україн¬ського патріотизму й людського гуманізму.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
1. Українськими співаками (кобзарями, бандуристами, лірниками) виконувались історичні пісні та думи, в яких відбивалися: важке жит¬тя селян, зловживання царської адміністрації, національний гніт та ін. Найбільш відомими кобзарями в Україні були Андрій Шут та Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний) та ін. Особливо виділявся кобзар із Прилуччини Остап Вересай.
2. Почалося збирання й публікація фольклорних збірників, випуще¬них М. Максимовичем і М. Цертелєвим, виданих у збірнику «Русалка Дністрова».
МИСТЕЦТВО
1. Музика — професійне музичне мистецтво знайшло широке відо¬браження в Україні: в університетах і ліцеях Києва, Харкова, Ніжина й Одеси викладалися музичне мистецтво та танці; в Одесі виходив фран¬цузький музичний журнал «Одеський трубадур»; неодноразово гаст-ролювали трупи італійської опери, що мали велику популярність.
Зароджується українська опера — її родоначальником став П.П. Гулак-Артемовський, вихованець М. І. Глінки, що написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
2. Театр — поряд з існуючим кріпосним театром в Україні зароджу¬ється професійний український театр, спочатку в Харкові (де працював письменник Г. Квітка-Основяненко), потім у Полтаві (на чолі з пись¬менником І. Котляревським і актором М. Щепкіним). Театри ставили як твори російської й зарубіжної класики (Пушкіна, Грибоєдова, Шекспіра, Шіллера, Гюго та ін. авторів), так і українські пєси: Котлярев¬ського «Наталку-Полтавку», Квітки-Основяненка «Шельменко-денщик», Гоголя «Ревізор» та ін. Найбільш відомим актором став М. Щепкін, викуплений із кріпацької неволі Котляревським, Новиковим і Во¬лконським.
3. Архітектура — за царськими указами 1797 і 1817 рр. почалася планова забудова міст і сіл, у центрі яких обовязково повинна була роз¬ташовуватися площа з розміщеними на ній церквами, навчальними й державними установами. Поступово в містах стали мостити вулиці й площі каменем або деревом, запроваджувати гасове освітлення, на окраїнах міст почали виростати фабрики й заводи з прилягаючими до них робітничими селищами. З освоєнням півдня України почалася бур¬хлива забудова Херсона, Катеринослава, Кременчука, Маріуполя та інших міст. У селах все більше зводилося будинків із димоходами й за¬скленими вікнами, поступово відокремлювалися господарські будівлі від житлових приміщень. Найбільш відомими памятниками архітек¬тури стали: Одеський оперний театр, побудований в античному стилі архітектором Томазе Томоно; Потьомкінські сходи до Чорного моря в Одесі (архітектор Боффо), Успенський собор у Харкові (архітектори Тон і Васильєв)та ін.
ПРЕСА
У січні 1816 р. в Харкові почали публікуватися журнали «Україн¬ський вісник» і «Харківський Демокріт». Зусиллями І. Срезневського, Г. Квітки-Основяненка вони протягом декількох років пропагували ідеї гуманізму, освіти, республіканських ідеалів. Характерно, що на всій те¬риторії Російської імперії тоді функціонувало лише 7 журналів.





20. Розвиток капіталізму в України в другій половині XIX ст.
Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імпе¬рії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.
На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4,5 тис, верст залізничної колії, і на кінець XIX століття загальне довжина залізниць досягла 17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона звязала місто Балту з Одесою ї мала протяжність у 219 верст.
До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кіль¬кості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх за¬гальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько половини сталі і прокату, понад 65% камяного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.
Характерною особливістю цього часу стало посилення довгостро¬кових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у про¬мисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де З 1888 по 1894- рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялися від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.
Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть 19 століття дворяни України про¬дали понад половину своїх земельних володінь, Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості се¬лян короткострокова оренда на один посів.
Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими націо¬нальними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Від¬повідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенків, Харитоненків, Бобринськоґо виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.
Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйоз¬ні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промисло¬вих центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами, були у 4—5 разів гірші. Робочий день на підприємствах тривав 10—12, а іноді 15 годин, техніки безпеки та медичного обслуговування майже не було. Нестерпні умови життя пролетарів перетворювали їх в потен¬ційно руйнівну силу, яка згодом виявила себе в політичних подіях XX ст. Але панівні класи Російської імперії, проявляючи егоїзм і невміння перспективно мислити, не змогли зробити відповідних висновків.
Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величез¬ними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України, Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і са¬модержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.
21. Національне гноблення українців в складі Російської та Австро – Угорської імперій. Заборона української мови. Активізація українського національного руху.
Австро-Угорщина й Росія, будучи унітарними державами, всіляко намагалися перешкодити формуванню української нації й розвитку української національної культури, прагнучи асимілювати українське населен¬ня.
В Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеного Австрійською Конституцією 1867 р. рівноправності всіх громадян в одержанні і освіти, у державних установах і судах, оскільки в західноукраїнських зем¬лях керівні посади в адміністрації та суді займали лише особи австрійсь¬кої, угорської й польської національностей. Усіляко обмежувалося викла¬дання в школах українською мовою й відкриття, нових шкіл. До початку XX століття у Львівському університеті було лише дві українських кафедри: історії України та української літератури.
У царській Росії в 1863 році циркуляром міністра внутрішніх справ 11. Валуєва заборонялося друкування книг українською мовою (крім художньої літератури). У значній мірі рішення приймалося за заявами обрусілих представників української інтелігенції, які доводили, що буцімто «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може». В Емському указі Олександра II (1876 р.) заборонялося ввезення и Україну будь-яких книг і брошур на «малоросійському наріччі», україн¬ських пєс і пісень, які потрібно було перекладати на російську мову.
Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах і державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Перейменову¬валися географічні назви: « Малоросійська » губернія була поділена на Че-рнігівську та Полтавську, а «Слобідсько-Українська» стала називатися
Харківською.
У результаті: зростання національного гніту вело до активізації україн¬ського національно-визвольного руху.
АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ.
У Західній Україні діяло 3 напрямки українського національно-визвольного руху;
1. Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка працювала в журналі «Друг», потім у журналі « Громадський друг», а згодом у газеті « Праця », на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до обєднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою
Однак із початку XX ст. І, Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною вязницею.
2. Народовці — ліберальний український національний рух, що поєд¬нував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняниним створила у Львові культ¬освітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. і торговельних шкіл.
3. Москвофіли — найбільш праве, консервативне крило в українському національному русі, що обєднувало українських поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви та ін., які розчарувалися в слабкій Австро-Угорській імперії, де вони постійно відчували зневажливе ставлення з боку польської шляхти й тому мріяли приєднатися до все міцніючої Російської імперії. У Східній Україні після розгрому Кирило-Мєфодіївського братства стали організовуватись напівлегальні, гуртки — «Громади», що виникли в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і обєднали представ¬ників широких верств населення (середню національну буржуазію, обуржуазнених поміщиків, викладачів, лікарів, письменників, студентів і т. п.). Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте, можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:
- їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (органі¬зація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, ви¬вчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчен¬ня історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);
— громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необ¬хідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпос¬ного права в Росії й Україні,
У 1861-1862 рр. у Петербурзі, куди зїхалися після заслання Костома¬ров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько звязаний із гро¬мадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв обєднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців та ін. Журнал знайомив російського читача з творами українських авторів і життям українського народу, його історією й традиціями. Популярності журналу сприяли організація ним публіч¬них читань і присутність на них Т. Шевченка, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, М. Чернишевського та ін. Політичною діяльністю журнал, як і громади, не займався.
У 1873р. у Львові було організовано Літературне товариство ім. Шевчен¬ка, що пізніше перетворилося в Наукове товариство ім, Шевченка. Відпо¬відно до статутів існуючих академій поділялося на секції: історико-філософську, філологічну, математико-природничо-медичну. Воно намагалося навіть створити Могилянсько-Мазепинську академію наук, але австро-угорська влада ігнорувала цю ідею й не підтримала її ініціаторів.
Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874-1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знай¬ти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національ¬но-визвольного руху.
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841-1895)
Народився в 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині в родині дрібного дво¬рянина, нащадка старшини Запорізької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив у Київську громаду, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. — викладач Київського університету.
Драгоманов ставив собі за мету перетворення Росії в демократичну фе¬дерацію, в якій Україна матиме широку автономію (право самостійно ви¬рішувати більшість проблем, що стоять перед нею,) і розвивалася б шляхом, прокладеним передовими капіталістичними країнами Західної Європи (капіталістичні відносини без феодальних пережитків, буржуазно-демократичні інститути та свободи: парламент, загальне виборче право, свобода слова, преси, зборів і т. п.).
Драгоманов пропонував такий механізм виконання поставлених за¬вдань: створення широкого національно-визвольного руху в Україні за, участю всіх верств населення, включаючи селянство, яке спроможне було б домогтися від царизму демократичних реформ у державі.
У 1875 р., у період репресій, відмовився зректися своїх поглядів і за особливим указом Олександра II був звільнений із Київського університету й висланий за кордон, де в 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада», на сторінках якого пропагував свої ідеї, друкував соціально-економічні, політичні, національно- культурні, історичні та ін. статті з життя України.

© Copyright 2012-2020, Все права защищены.