s
Sesiya.ru

Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху

Информация о работе

Тема
Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху
Тип Экзаменационные билеты
Предмет Истоия
Количество страниц 7
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-09-19 17:20:40
Размер файла 26.13 кб
Количество скачиваний 49

Узнать стоимость работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу работы

Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

27.Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху в Галичині та Наддніпрянській Україні.

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мобілізовані до російської армії, а 250 тис. українців із Гали¬чини й Буковини — до австро-угорської. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось ма¬совими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство на прибічників і противників війни як серед українців воюю¬чих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто проавстрійську по¬зицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР), до складу якої входили радикальна, соціал-демократична, на¬ціонал-демократична партії. Вона закликала ук¬раїнців підтримати воєнні зусилля Австро-Угор¬щини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький.
З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях проти російської армії.
У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в Загаль¬ну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України, але задовольнили низку друго¬рядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополо¬нених українців, де засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно зай¬малися вихованням національної самосвідомості українців, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. Згодом із числа українських полонених у Німеччині та Австро-Угор¬щині було створено відповідно дві дивізії— «синьожупанну» і «сірожупанну» (названі за кольором форми).
5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утво¬рення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії (до нього з часом мала ввійти й Галичи¬на). На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження.
Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — А. Жук, В. Дорошенко, Д.Донцов і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) М. Малиневський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.
У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні.
СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, вони вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — біль¬шовиками й меншовиками. Але досягти згоди вдавалося не завжди.
1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регуляр¬не видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих ви¬дань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, ученого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четвертного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим се¬ред українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.
На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структу¬ри під час окупації Галичини.
Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль¬ність до російського уряду. У звязку з тим, що українці не мали свого пред¬ставництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно викону¬вати свій обовязок перед російською державою. У питаннях зовнішньої полі¬тики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.
Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу С. Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь¬ких діячів до російського самодержавства не помякшувала його упередженос¬ті до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розвязати українське питання.
Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо¬налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.
Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українсько¬го національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол у його ряди.
















28.Українські землі в 1915 – 1917рр.
Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на напо-легливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян ста¬ла облога фортеці Перемишль, яка капітулюва¬ла 22 березня 1915р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гар¬мат. На завойованій території Східної Галичини і Північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської ад-міністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні органі¬зації. Почалось навернення греко-католиків у православя. Майже всіх пред¬ставників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено в глиб Росії. Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейш¬ло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з міс¬тами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне поста-чання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де¬портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода¬лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».
Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Камянець-Подільський—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).
Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росія¬ни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Лу¬цьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін¬ною протягом року. Тим часом у березні 1917р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіс¬нувала аж до укладення Берестейського миру.
Висновок. Протягом 1915—1917 рр. українські землі продовжували залиша¬тися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У ре¬зультаті західноукраїнські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-Угорська і Російська імперії.




29.Початок Української революції, утворення Центральної Ради.
До причин і передумов революції належать:
— залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панів¬них кіл як Росії, так і Австро-Угорщини;
— важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання та соціального захисту робітництва;
— піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення;
— Перша світова війна, що загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.
Перемога Лютневої демократичної революції в Росії 27лютого 1917 р. і по¬валення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.
2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма те¬риторіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимча¬совий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.
Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.
Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України ста¬ла Українська Центральна Рада (УЦР).
Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства ук¬раїнських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не припинялася кілька днів. З березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою ство¬рення УЦР. УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, обєднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, куль¬турно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незнач¬ну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 особи.
Керівником (головою) УЦР було обрано М. Грушевського. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали також відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, В. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.
На початку своєї діяльності УЦР виконувала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спо¬чатку вона закликала український народ добиватися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», проте обмеживши їх публічним ви¬користанням української мови в державних, судових та освітніх установах.
Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М. Грушевський. У його брошурах головною метою проголошувалося здобуття національно-те¬риторіальної автономії для України і перебудови Російської держави на феде¬ративну, демократичну республіку. Національно-територіальна автономія України, за Грушевським —це територіальне обєднання всіх етнічних україн¬ських земель, організоване на засадах широкого демократичного громадського самоврядування. Автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. У федерації М. Грушевський бачив обєднання в одній союзній (федератив¬ній) державі кількох національних. Він розумів федералізм не як основне за¬перечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч.
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934 рр.). Видатний діяч націо¬нально-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший пре¬зидент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М. Грушевський поєднував із великою ти¬танічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).
Завершивши навчання в Київському університеті, М. Грушевський бере активну участь у діяльності Київської гро¬мади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А. Антонович.М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Чубинський та ін.
Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається го¬ловою наукової секції (історико-філософської) Наукового товариства ім. Шев¬ченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. 1899 р. він став од¬ним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП). У період першої російської революції Грушевський розробив власний консти¬туційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.
Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в лідери українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада.
Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана . М. Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залиша¬ючи «поміщикам» і «багачам» рівні права з усіма іншими верствами населен¬ня, М. Грушевский все ж віддає перевагу владі «всього трудящого народу». Запропонована ним модель майбутньої Української держави носила соціал-демократичний характер.
Певний час М. Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не було кінцевою метою.
Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворен¬ня на Європейську федерацію.
29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Ук¬раїнської Народної Республіки. Однак після гетьманського перевороту П. Ско¬ропадського, що відбувся того ж дня, він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920—1922 рр. редагував орган українських есерів «Боріте¬ся — поборете», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні, Парижі. У березні 1924 р. після довгих переговорів із радянським урядом повернувся до України. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. — академіком Академії Наук СРСР. Але вже на по¬чатку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.
25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М. Грушевський помер при загадкових обставинах. Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951 рр.) народився в с. Григорівці Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сімї чабана. У 1900 р., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київсь¬кого університету. Там він звязався з гуртками Революційної української партії (РУП) і у 1902 р. був заарештований. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину, де вів пропаганду серед селян. У 1905 р. повернувся до Києва і на вісім місяців потрапив до вязниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.
До 1914 р. жив в Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала Перша світова вій¬на. Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП «Робітничу газету». Напри¬кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р. Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Українська революція стала визначною подією в житті українсь¬кого народу, зумовивши утворення УЦР в 1917 р. Важливу роль у її діяльності відіграли М. Грушевський і В. Винниченко, які очолили національно-визволь¬ний рух в Україні.



30. Перший Універсал Центральної Ради та його історичне значення.
Навесні 1917 р. продовжувалася активізація суспільно-політичного життя в Україні. Це було зумовлено оголошенням Центральною Радою про скликання Всеукраїнського національного конг¬ресу. Таким чином, із київської міської органі¬зації Рада перетворювалась на всеукраїнський політичний центр.
Від різних українських політичних, громадсь¬ких, культурно-освітніх і професійних організа¬цій на конгрес прибуло близько 900 делегатів. Це було небачене досі зібрання українців. У перший же день роботи конгресу вони виступили за національно-територіальну авто¬номію України. Делегати конгресу обрали 118 членів Української Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. У повному складі УЦР збиралася на загальні збори (Велику Раду), а основна робота велася у Малій Раді.
У цей час провідні діячі УЦР вбачали стратегію революції у досягненні національно-територіальної автономії у складі федерації — держави, яка б обєднувала кілька національних держав. У цьому напрямку і розвивався на¬ціонально-демократичний рух в Україні весною і влітку 1917 р.
Про силу рішень конгресу свідчать резолюції Всеукраїнського військового зїзду (травень 1917 р.). Зїзд у категоричній формі зажадав від Тимчасового уряду надати Україні національно-територіальну автономію. Делегати зїзду оголосили боротьбу за українізацію військових частин і обрали Український військовий комітет, який у повному складі ввійшов до УЦР.
Підтримка військових надала рішучості Раді. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда було направлено делегацію на чолі із заступниками голо¬ви УЦР. Мета цієї місії — переконати Тимчасовий уряд у доцільності надання Україні автономії. Але в умовах двовладдя в російській столиці не вдалося досяг¬ти порозуміння ні з Тимчасовим урядом, ні з Петроградською радою робітничих депутатів. Такий результат переговорів переконав діячів УЦР у необхідності по¬глиблення української революції. Ідея встановлення автономії без згоди у Петро¬граді набула надзвичайної популярності. Загальні збори Української Центральної Ради (3 червня 1917р.) постановили негайно приступити до закладання підвалин автономного ладу в Україні. Через тиждень, 10 червня, УЦР оприлюднила свій І Універсал. Його зачитав на Всеукраїнському військовому зїзді В. Винниченко. Віднині, було сказано в Універсалі, «не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».
Основні положення І Універсалу УЦР:
— «Однині самі будемо творити наше життя». Розбудова України «не одділяючись від усієї Росії»;
— УЦР — найвищий державний орган України;
— заклик до переобрання місцевої адміністрації, заміна її на представни¬ків, прихильних до української справи;
— запросити до спільної праці національні меншини, визначивши їхні пра¬ва, визнати їх вільний розвиток на території України. Висловлювалась надія, що у самостійній побудові нового життя візьмуть участь і неукраїнські народи, що проживають в Україні;
— скликання Всеукраїнських Установчих Зборів;
— тільки Всеукраїнські Установчі Збори (Сейм), що будуть обрані загаль¬ним, рівним, прямим і таємним голосуванням, мають право приймати закони України;
— запровадження особливого податку на власну справу;
— визнано необхідність розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель, згідно з яким право по¬рядкувати українськими землями, право користуватися ними належало тіль¬ки народові України.
Проголошення революційного за формою і змістом Універсалу викликало нове національне піднесення.
Було створено перший український уряд. До першого складу Генерального Секретаріату увійшли представники від трьох партій УСДРП, УПСР, УПСФ. Склад Генерального Секретаріату: П. Христюк (генеральний писар), X. Барановський (фінанси), С. Єфремов (міжнаціональні справи), М. Стасюк (продо¬вольчі справи), Б. Мартос (земельні справи), С. Петлюра (військові справи), В. Садовський (юстиція), І. Стешенко (освіта).
Такий розвиток української революції змусив російських революційних демократів і Тимчасовий уряд переглянути своє ставлення до УЦР. Відтепер у Росії змушені були рахуватися з діями УЦР.
31. Проголошення Української Народної Республіки. Третій Універсал Центральної Ради.
25 жовтня 1917р більшовики у Петрограді захопили владу. Другий Всеросійський зїзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Зїзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Діставши перемогу в Петрограді, більшовики нама¬гаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.
Дізнавшись про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет з охо¬рони революції в Україні. 27 жовтня 1917р. Генеральний Секретаріат про¬голосив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшо¬вицького перевороту на місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Це загострило відносини між УЦР та більшовиками.
Таким чином, у листопаді 1917р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори. 10 тис. озброєних прихильників Тимчасового уряду згру¬пувалися навколо штабу Київського військового округу (КВО). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних осіб. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прибічників.
Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917р. вони розпочали збройне повстання в Києві. Бої тривали три дні. Жодна зі сторін не мала вирішальної перемоги. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася війсь¬кам Центральної Ради.
Після перемоги повстання в місті склалося своєрідне двовладдя: місто од¬ночасно контролювалося військами УЦР і більшовиками. 11 листопада біль¬шовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на яко¬му було схвалено ідею «реконструювати» УЦР на Всеукраїнському зїзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Реконструкція» передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Всеукраїнських установчих зборів, які мали б конста¬тувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України.
Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило І Універсал.
Він проголошував широку програму перетворень:
— уся влада належить УЦР і Генеральному Секретаріату України;
— скасовувалося право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу;
— Центральна Рада зобовязувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
— проголошувалися свобода слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;
— скасовувалася смертна кара;
— упроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробниц¬твом;
— підтверджувалося право національно-територіальної автономії.
Однак накреслена в III Універсалі соціально-економічна програма не задо¬вольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негай¬ного переділу поміщицької землі. Також недоречними були й пункти, що проголошували Україну скла¬довою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобовязувалась допомогти створити, та положення, що УЦР стане на сторожі «прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії». Це було непосильне й непотрібне для України завдання.
III Універсал УЦР зумовив проголошення Української Народної Республі¬ки, що стало подією великої історичної ваги: український народ після трива¬лого поневолення заявив про відродження власної держави.

© Copyright 2012-2019, Все права защищены.