Проголошення незалежності УНР: передумови та значення

Экзаменационные билеты по предмету «Истоия»
Информация о работе
  • Тема: Проголошення незалежності УНР: передумови та значення
  • Количество скачиваний: 1
  • Тип: Экзаменационные билеты
  • Предмет: Истоия
  • Количество страниц: 7
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-09-19 17:32:21
  • Размер файла: 24.39 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Ссылка на страницу (выберите нужный вариант)
  • Проголошення незалежності УНР: передумови та значення [Электронный ресурс]. – URL: https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/999-progoloshennya-nezalejnost%D1%96-unr-peredumovi-ta-znachennya/ (дата обращения: 03.08.2021).
  • Проголошення незалежності УНР: передумови та значення // https://www.sesiya.ru/ekzamenacionnye-bilety/istoiya/999-progoloshennya-nezalejnost%D1%96-unr-peredumovi-ta-znachennya/.
Есть ненужная работа?

Добавь её на сайт, помоги студентам и школьникам выполнять работы самостоятельно

добавить работу
Обратиться за помощью в подготовке работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу

Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:

32. Проголошення незалежності УНР: передумови та значення.

Надзвичайних труднощів на початку XX ст. зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських ра¬дянських військ та місцевих більшовиків пос¬тавили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнюва¬ло існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд із «вій¬ною декретів» між ними точилася силова боротьба. Ініціатива у спробах роз¬зброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась.
Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, покладалися надії на російську демок¬ратію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбу¬тися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республі¬ку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити само-стійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала.
У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею оприлюднив IV Універсал.
Основні положення IV Універсалу УЦР:
— проголошувалися незалежність і суверенітет УНР;
— декларувалося прагнення до дружніх відносин із сусідніми державами, без взаємного втручання у внутрішні справи;
— проголошувалося також, що влада в Україні належатиме тільки її на¬родові, від імені якого виступатимуть Всеукраїнські установчі збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів;
— проголошувалось прагнення розпочати негайні переговори з країнами Четвертного союзу;
— необхідність рішучих дій з більшовиками;
— пропонувалося реорганізувати армію в народну міліцію;
— проголошувалися соціально-економічні перетворення: націоналізація всіх природних ресурсів, ліквідація права приватної власності на землю, пе¬редача всієї землі трудящим без викупу, переведення підприємств на випуск мирної продукції, соціальна допомога безробітним і тим, що постраждали від війни, проголошення монополії на торгівлю деякими видами товарів, встанов¬лення державного контролю над банками;
— підтверджувалися всі проголошені демократичні свободи і права націо¬нальних меншин. Одним із найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччи¬ною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.
У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болга¬ри могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.
Мир із Центральними державами та організація з їхньою допомогою оборо¬ни України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної між¬народної політики.
Прийняття IV Універсалу стало визначною подією в житті ук¬раїнського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результа¬том: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти са¬мостійну українську державу і добра нагода відродження й закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Уні¬версалу Центральної Ради.

33.Внутрішня та зовнішня політика Української Держави. П. Скоропадський.
У ніч на 30 квітні прихильники П. Скоропадського оволоділи державними і установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції й обрання М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки. — П. Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до всього українського наро¬ду» , у якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комі-тетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон «Про тимчасовий державний устрій України». За цим законом назва УНР була замінена на назву «Українська держава». Тимчасово, до скликання пар¬ламенту, повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана П. Скоропадського,
П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Фе¬дору Лизогубу. Особливістю уряду гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а у своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, лікві¬дація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на замолені верстви суспільства: помі¬щиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб.
У липні 1918 р. було прийнято закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Він передбачав примусове використання в поміщи¬цьких маєтках реманенту селян проголошувалось, що в майбутньому буде встановлено максимум землеволодіння в 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю Державному банку. У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, установлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запровадження гривні), налагоджувалась сис¬тема транспорту і звязку. Завдяки жорстоким заходам удалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал еконо¬міки.
Така соціально-економічна політика викликала опір у. значної частини населення. У зовнішньополітичній діяльності гетьман мав значні обмеження. Союзни¬цькі відносини з державами Четвертного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етніч¬ного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Го¬мельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель.
Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана різко змінилася. У результаті поразки Четвертного союзу гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив грамоту про І федеративні звязки з небільшовицькою Росією. Але це не врятувало режим гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був зректися влади.









34. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР. С. Петлюра.
Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьмансько¬го режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна вия¬вилася дуже слабкою.
14 листопада 1918 р. на підпільному засі¬данні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобовязувалася допомогти їм евакуюватися разом із майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.
Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його «кін¬цевою метою буде відновлення Великої Росії». Україна оголошувалася «театром воєнних дій». Гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Дирек¬торії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.
14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся вла¬ди і разом із німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально вїхала Ди¬ректорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікува¬ла свій програмний документ-Декларацію, у якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних поло¬жень Декларації була обіцянка експропрію¬вати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу між се¬лянами. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудо¬ву владу», провести вибори до Трудового кон¬гресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість із цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Вин¬ниченком і Петлюрою, між різними фракція¬ми, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України. Усе це утруднювало практич¬ну роботу нового уряду.
В основу розбудови влади було покладе¬но трудовий принцип, у відповідності з яким влада на місцях повинна була належати тру¬довим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Цент¬ральним органом управління повинен був ста¬ти трудовий конгрес - тимчасовий парламент із робітників, селян і трудової інтелігенції.
Через складність військово-політичної ситу¬ації місцеві органи влади (трудові Ради, міськ-думи, сільські сходи) діяли не всюди і не за¬вжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад.
Реальна влада на місцях належала коман¬дирам військових частин-отаманам: Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. У підсумку це приз¬вело до фактичної диктатури головного отама¬на Симона Петлюри.
У цей період на політичному полі України діяли різновекторні політичні сили, що відби¬вали позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп:
- українська інтелігенція і частина селянс¬тва підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтеліген¬ція, більшість селян-більшовицьку радянську Росію;
- буржуазія, заможне селянство, російсько¬мовна інтелігенція виступали за «єдину і не¬подільну Росію».
Не менш строкатою була й етнополітична си¬туація. Росіяни виступали за єдність із Росією, причому російськомовний пролетаріат-за ра¬дянську Росію, а представники заможних прошарків-за єдину Росію, побудовану за єв¬ропейським зразком. Але і серед них не було єдності. Поляки, яких багато проживало на Правобережжі і Західній Україні, бажали воззєднання із Польщею. Таким чином, поля¬ризація політичних сил була дуже значною, їх взаємодія і протистояння - складними і заплу¬таними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і усередині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потрібно додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовнішніх чинників-різноманітних за силою і напрямком, часом впливу.
Становище Директорії, якій спочатку співчу¬вало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. У законі декларувалася ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недотор¬канною, її долю мав вирішити спеціальний за¬кон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалося відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення селянства Директорією.
Фактично одночасно із падінням гетьмана¬ту розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками й українськими на¬ціонально-демократичними силами в особі Ди¬ректорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 р., З січня 1919 р. вони увійшли в Харків, а 5 лютого 1919 р. взяли Київ. Радянсь¬ка влада була встановлена в Україні вдруге. Директорія не змогла знайти підтримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів армія Директорії зменшилася із 100 тис. до 25 тис. осіб. Ставка лише на національні гасла знову нічого не дала. Під час посилення бойо¬вих дій Директорія намагалася провести ряд політичних заходів, прагнучи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 р.), проголошення Акта соборності України (22 січня), проведення Тру¬дового Конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Директорії. Навесні 1919 р., після де¬кількох військових поразок, вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Камянця-Подільського. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її зєднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав до Східної Галичини.


























35. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Злука УНР і ЗУНР.
Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину на Західній Україні На Східну Галичину претендувала як Польща так і українці, які намагалися збудувати свою державу. У цьому полягала особливість західноукраїнських землях, де головними були питання державотворення і національні, що вирішувалися в боротьбі з іншою державою, а не соціально-економічні, як на сході України. По суті, це було змагання між 3,5 млн українців та 18 млн поляків.
18-19 жовтня 1918 р. парламентарі, керів¬ники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську національну раду, яка мала діяти як представницький орган. 1 листопада Львів перейшов під контроль Національної ради. Але сили були нерівні, до того ж, поляків підтримали представники Антанти. 21 листопада 1918 р. Львів було залишено. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу-Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР). У звязку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено до Станіслава.
Уряд монополізував продаж основних про¬ектів, а також сірників, цигарок, спирту. Із квітня 1919 р. була введена в обіг власна валюта - гривні і карбованці.
22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто обєднання, соборності України, згідно з яким ЗУНР гарантувалася автоном¬ність. Обєднання УНР і ЗУНР багато в чому мало формально-політичний, а не державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально тільки 9 місяців-до 16 листопада 1919 р. Між урядами українських республік виникли певні розбіжності, повязані з різни¬ми зовнішньополітичними пріоритетами. Ди¬ректорія УНР переважно боролася з Радянсь¬кою Росією, а ЗУНР-із Польщею, і тут вони не могли допомогти один одному. Ускладнюва¬ли взаємовідносини й ідеологічні розбіжності. У Директорії переважали соціалістичні партії, а в уряді ЗУНР-помірно-ліберальні.
Керівництву республіки вдалося створи¬ти майже стотисячну Галицьку армію, яка в січні-липні 1919 р. вела боротьбу з польською армією. У підсумку, Галицька армія зазнала поразки і змушена була перейти на Східну Ук¬раїну, де взяла участь у громадянській війні. Закарпаття після проголошення незалежності Угорщини (16 листопада 1918 р.) увійшло до її складу. Проте на початку 1919 р. Чехословаччина захоплює західну частину краю, а Румунія - південно-західну.
21 січня 1919 р. у м. Хуст, окупованому чесь¬кими військами, було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 пред¬ставників від 175 міських і сільських громад. Обговорювалися 4 пропозиції щодо перспектив приналежності краю: залишити у складі За-карпаття; передати Чехословаччині; передати ЗУНР; приєднати до Радянської України.
Після встановлення в березні 1919 р. ра¬дянської влади в Угорщині на Закарпатті по¬чалося формування Русинської червоної дивізії (6 тис. бійців), яка воювала з чеськими та ру¬мунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краю територіальну автоно¬мію і не заперечував проти приєднання його у майбутньому до УСРР.
Проте інші політичні сили виступили про¬ти цього, і Центральна руська народна рада в Ужгороді 8 травня 1919 р. схвалила таке обєднання, як Чесько-Словецько-Руська фе¬дерація. У листопаді 1919 р. Чехословацький уряд видав Генеральний статут Підкарпаття і створив управлінський орган краю-Дирек¬торію. Згідно з Сен-Жерменським мирним до¬говором 1919 р., Закарпаття перейшло до Чехословаччини.








36. Україна в 1919 – 1920рр. «Воєнний комунізм».
6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робіт¬ничо-селянського уряду України Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необ¬хідність обєднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації.
До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Усе це дало змогу більшовикам закріпити свою вла¬ду прийняттям першої радянської Конституції України.
III Всеукраїнський зїзд Рад (березень 1919 р.) схвалив Конституцію УСРР, обрав ЦВК Рад України (89 комуністів і 10 українсь¬ких есерів, голова ЦВК-Г.І. Петровський), сформував уряд-Раду народних комісарів.
У Конституції відзначалося, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату, основ¬ним завданням якої є перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Вищим органом державної влади був зїзд Рад, а між зїздами ВУЦВК Раднарком міг видавати закони. Місцевими органами влади були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні зїзди Рад та їх виконкоми.
Як і у Росії, в Україні почала провадитися політика так званого «воєнного комунізму». Це була певна система політичних та еконо¬мічних заходів, спрямованих на впровадження нового ладу, зміцнення радянської влади. При цьому слід відзначити, що впровадження де¬яких заходів було повязане з тим, що тривало гостре протиборство у війні й економіка була зруйнованою. Політика «воєнного комунізму» включала в себе:
• націоналізацію не тільки великої, але й се¬редньої і дрібної промисловості, тобто прак¬тичну ліквідацію приватної власності на засоби виробництва. Це робилося для того, щоб позбавити суперників більшовиків еко¬номічних важелів впливу, зосередивши їх у себе. На практиці це часто призводило до мілітаризації виробництва і ліквідації ма¬теріальних стимулів до праці;
• введення продовольчої розкладки. У пе¬ріод війни продовольче питання стало центральним-треба було годувати величезну армії. Більшовики вирішували це за допо¬могою фактично безкоштовної (гроші знеці¬нилися) реквізиції сільськогосподарських продуктів, насамперед зерна. Селянам зали¬шали лише по 30 фунтів на місяць-на їжу і на посів. Приватна торгівля хлібом суворо заборонялася і каралася;
• в організації сільського господарства більшо¬вики перейшли до спроб замінити приватне одноосібне господарство усуспільненим (рад¬госпи, комуни). У 1919 р. в Україні було створено 1256 радгоспів і понад 500 комун.В цих господарствах панувала зрівнялів¬ка, праця була погано організована, і біль¬шість з них скоро розпалися;
• вводилася загальна трудова повинність. Усі громадяни від 15 до 50 років повинні були працювати. Фактично, це була мілітариза¬ція праці (створювались «трудові армії») , яка давала змогу більшовикам за допомого репресивних методів вирішувати значні виробничі завдання;
• карткова система розподілу продуктів у містах.
У політичній сфері «воєнний комунізм» виявився у запровадженні «диктатури пролетаріату», яка на ділі була диктатурою комуністичної партії із застосуванням масових репресій проти «класових ворогів». Така політика не могла не викликати невдоволення у більшості населення України! До літа майже все українське село охопило повстання проти більшовиків. Від них відійшли війська, очолювані Махном і Григорєвим. Не допомагали і жорстокі репресії.
У цей час (червень 1919 р.) в наступ на Україну рушили війська генерала Денікіна. Вони прагнули відновити дореволюційні порядки, «єдіную і нєдєлімую Россію», Режим Денікіна викликав впертий опір з боку українського населення. У повстанському партизанському русі взяло участь понад 100 тис. осіб. Армія Денікіна змушена була відступати. 6 листопада 1919 р. радянські війська взяли Чернігів, 16 грудня-Київ, 7 лютого1920 р.-Одесу. Таким чином, радянська влада повернулася на Україну втретє.
6 травня 1920 р. польсько-петлюрівські вій¬ська чисельністю 65 тис. чол. поляків і 15 тис. українців оволоділи Києвом. Повернення поль¬ських панів, до яких традиційно неприязно ста¬вились українські селяни, остаточно підірвало авторитет Петлюри. Знову ситуація різко змі¬нилася. У червні 1920 р. радянські війська пе¬рейшли у контрнаступ. 12 червня Київ було звільнено, 9 липня взято Проскурів (Хмельни¬цький). У серпні-вересні Червона армія зробила спробу взяти Варшаву, але невдало, оскільки на цей раз на захист своєї столиці і незалежності піднявся значний загал польського населення. У березні 1921 р. було укладено мирний договір між РСФРР і Польщею, згідно з яким до Поль¬щі відійшли західноукраїнські землі.
У більшовиків в Україні залишався, фактич¬но, лише один суперник—генерал Врангель, який отаборився в Криму. У листопаді 1920 р. Червона армія прорвалася у Крим, розбивши врангелівські війська. У тому ж листопаді 1920 р. вона роз¬громила війська УНР на Поділлі, які перейшли кордон Польщі, погодившись на інтернування. Так закінчилася громадянська війна в Україні, війна за її незалежність і державність, змагання революції і контрреволюції.
Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.) вдалося створити свою державність, а 30-мільйонному українському народу-не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їх керівники припускалися прикрих по¬милок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національ¬на ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор-пряме втручан¬ня в українські справи Радянської Росії. Національно-демократичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців. Негативну роль відіг¬рала міжпартійна і внутрішньопартійна бороть¬ба, особисте суперництво серед керівників УНР. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, рішучіше й організовано здійснювати свою політику. Унаслідок дій певних чинників само¬стійна Україна опинилася, фактично, без під¬тримки демократичних держав Західної Європи.