Соучастие с распределением ролей как форма соучастия

Курсовая работа по предмету «Уголовное право»
Информация о работе
  • Тема: Соучастие с распределением ролей как форма соучастия
  • Количество скачиваний: 5
  • Тип: Курсовая работа
  • Предмет: Уголовное право
  • Количество страниц: 30
  • Язык работы: українська мова (Украинский)
  • Дата загрузки: 2014-04-26 19:53:18
  • Размер файла: 33.5 кб
Помогла работа? Поделись ссылкой
Ссылка на страницу (выберите нужный вариант)
  • Соучастие с распределением ролей как форма соучастия [Электронный ресурс]. – URL: https://www.sesiya.ru/kursovaya-rabota/ugolovnoe-pravo/souchastie-s-raspredeleniem-roley-kak-forma-souchastiya/ (дата обращения: 23.06.2021).
  • Соучастие с распределением ролей как форма соучастия // https://www.sesiya.ru/kursovaya-rabota/ugolovnoe-pravo/souchastie-s-raspredeleniem-roley-kak-forma-souchastiya/.
Есть ненужная работа?

Добавь её на сайт, помоги студентам и школьникам выполнять работы самостоятельно

добавить работу
Обратиться за помощью в подготовке работы

Заполнение формы не обязывает Вас к заказу

Информация о документе

Документ предоставляется как есть, мы не несем ответственности, за правильность представленной в нём информации. Используя информацию для подготовки своей работы необходимо помнить, что текст работы может быть устаревшим, работа может не пройти проверку на заимствования.

Если Вы являетесь автором текста представленного на данной странице и не хотите чтобы он был размешён на нашем сайте напишите об этом перейдя по ссылке: «Правообладателям»

Можно ли скачать документ с работой

Да, скачать документ можно бесплатно, без регистрации перейдя по ссылке:


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ЛУГАНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е. О. ДІДОРЕНКА


Кафедра кримінального права та кримінології


Курсова робота з курсу

Кримінальне право України

 Співучасть з розподілом ролей як форма співучасті





Виконав:

курсант 204-го взводу

рядовий міліції

Перевірила:





м. Донецьк - 2011

П Л А Н


Вступ

1.  Співучасть у злочині

1.1. Поняття співучасті

1.2. Об’єктивні ознаки співучасті

1.3. Суб’єктивні ознаки співучасті

2. Форми співучасті

2.1. Поняття форм співучасті та їх значення у науці кримінального права

2.2. Співучасть з розподілом ролей як форма співучасті

3. Інститут співучасті у зарубіжних країнах

Висновок

Використана література






Вступ


Інститут співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений  спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку. Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції ХVІІІ ст. та кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи послужив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему) права.

Форма співучасті – це категорія виключно наукова. Можливо, саме цьому питання про форми співучасті являється дискусійним та неоднозначно вирішується у науковій літературі. У теперішній час існують форми співучасті та види співучасників. Вид співучасників як підстава класифікації спільної злочинної діяльності використовується законодавцем при оцінці діяльності кожного із суб’єктів групового злочину, а форма співучасті передбачає узагальнену оцінку злочинної діяльності.

Актуальність даного дослідження полягає у встановленні рівня суспільної небезпеки злочинів, які вчиняються спільно декількома особами, необхідності обґрунтувати кримінальну відповідальність не тільки осіб, які безпосередньо скоїли злочин (виконавців), а й осіб, які в тій чи іншій мірі брали участь у вчиненні злочину, і хоча не були його виконавцями, але були організаторами, підбурювачами чи пособниками вчинення злочину, а також правильному вирішенні  питання про кримінальну відповідальність цих співучасників злочину за допомогою норм інституту співучасті.

Дослідженням   даної   теми   займались  такі   вчені  як  А. Трайнін, Г. Колобков, І. Фойницький, І. Малахов, М. Шнайдер, І. Гришаєв,  Г. Крігер,      М. Шаргородський , Ф. Бурчак, М. Бажанов, П. Мотишевський та інші.

Основні поняття та терміни які використовуються при досліджені та розгляді даної теми: співучасть, співучасники, форми співучасті, об’єктивні ознаки співучасті, суб’єктивні ознаки співучасті, суб’єкт злочину, проста співучасть, складна співучасть, інститут співучасті, співучасть у злочині, суспільна небезпека злочинного діяння.

Мета цієї роботи полягає у чіткому визначенні об’єктивних та суб’єктивних ознак співучасті з розподілом ролей як форми співучасті, відмежуванні цієї форми від інших форм співучасті, визначенні кримінальної відповідальності за скоєння злочину у співучасті, встановленні ролі кожного із співучасників у вчиненні такого злочину.

Предметом дослідження є безпосередньо умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину, а також така форма співучасті як співучасть з розподілом ролей.

Як відомо, групова та організована злочинність належить до форм співучасті у злочині. Питання про форми співучасті відноситься до числа найбільш дискусійних в науці кримінального права. Водночас вона є і прикладним, оскільки тісно пов’язане з конструкцією норм Особливої частини КК, які передбачають ту чи іншу форму спільної злочинної діяльності як самостійне суспільно небезпечне діяння або кваліфікуюча ознака багатьох злочинів.

Співучасть має важливе значення в кримінальному праві. Інститут співучасті включений до КК України для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину не брали участі.










  1. Співучасть у злочині
  1. . Поняття співучасті


З давніх-давен відомо, що злочини вчинюються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше осіб, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. Вчинення злочину групою  осіб є одним із досить часто вчинюваних видів суспільно небезпечних діянь.

Групове вчинення злочину являє собою особливу форму злочинної діяльності і, як правило, полегшує вчинення, а також приховування злочину і тому підвищує суспільну небезпеку діяння. Ось чому важливо визначити у законі коло осіб, які несуть відповідальність за спільно вчинений злочин, встановити підстави і межі їх відповідальності, а також міру вини та покарання кожної особи. У всіх цих випадках постає питання про співучасть у злочині. Норми Кримінального кодексу України, що регулюють питання співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві. Інститут співучасті включений до КК України для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину не брали участі. [5, с. 30]

Як відомо, групова та організована злочинність належить до форм співучасті у злочині. Питання про форми співучасті відноситься до числа найбільш дискусійних в науці кримінального права. Водночас вона є і прикладним, оскільки тісно пов’язане з конструкцією норм Особливої частини КК, які передбачають ту чи іншу форму спільної злочинної діяльності як самостійне суспільно небезпечне діяння або кваліфікуюча ознака багатьох злочинів. [1, с. 113]

Інститут співучасті допомагає обґрунтувати кримінальну відповідальність не тільки осіб, які безпосередньо скоїли злочин (виконавців), а й осіб, які в тій чи іншій мірі брали участь у вчиненні злочину, і хоча не були його виконавцями, але були організаторами, підбурювачами чи пособниками вчинення злочину. Саме за допомогою норм даного інституту і вирішуються питання про кримінальну відповідальність цих співучасників злочину. Причому в такому випадку застосовуються як норми Особливої частини КК, так і норми, передбачені статтями 26-31 КК. За допомогою цього інституту вирішуються також питання і про відповідальність (підстави, межі та ступінь) осіб, які беруть участь у вчиненні злочинів організованими злочинними групами або злочинними організаціями. Отже, норми розділу VІ Загальної частини КК є правовою базою боротьби з організованою злочинністю, що останнім часом набрала значного поширення. [6, с. 201]

Аналіз законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної діяльності дозволяє виділити такі основні її риси:

а) участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину;

б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину;

в) умисна участь у здійсненні умисного злочину. Усі вони можуть бути згруповані й віднесені до ознак більш загального порядку – до ознак об’єктивного й суб’єктивного характеру співучасті у злочині. [14, с. 228].

Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції ХVІІІ ст. та кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи послужив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему) права. Проте у англо-американській системі права інститут співучасті розвивався на власній основі.

У подальшому розглядуваний інститут розробляли російські криміналісти Г. Колобков (1881 р.), І. Фойницький (1891 р.). А перше визначення поняття та організаційних форм співучасті у радянському законодавстві буремних часів (1919 р.) зазвучало погрозливо і категорично (мовою джерела: «… За деяние, совершенное сообща группой лиц (шайкой, бандой, толпой), наказываются как исполнители, так и подстрекатели и пособники». [1, с. 114].

Раніше українське кримінальне законодавство по-різному підходило до регламентації інституту співучасті в Загальній частині КК. Так, Кримінальний кодекс УРСР 1922 р. взагалі не містив визначення співучасті, вказуючи лише, що поряд з виконавцем злочину відповідальності підлягають підбурювач та пособник. Така неконкретність правової норми породжувала розбіжності у визначенні кола співучасників, сприяла розширенню меж відповідальності за співучасть.

Дореволюційне кримінальне законодавство Російської імперії приділяло інституту співучасті значно більше уваги. Так, Уложення про покарання кримінальні та виправні містило детальну характеристику різновидів співучасті і конкретних співучасників (головних виконавців, учасників, зачинщиків, співучасників, підмовників та пособників), хоча і не включало визначення співучасті. На противагу цьому, Уголовне уложення 1903 р. не тільки містило посилання на караність виконавця, підмовника і пособника, а й чітко визначало співучасть як «діяння, скоєне декількома особами, які погодилися на його вчинення або діяли завідома спільно». Крім того, в Уложенні спеціально обумовлювались межі відповідальності підбурювача і пособника, а також членів злочинного співтовариства. [3, с. 333]

Поняття співучасті, застосовані у «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР», тлумачив видатний вчений А. Трайнін. Наводимо також мовою оригіналу: «… Шайка – это сплоченный коллектив, некоторое организационное единство со своим центром, со своими правилами внутреннего распорядка, с планомерным распределением ролей и функций. Шайка, таким образом, есть длительное сплоченное соучастие».

Пізніше А. Трайнін видає монографію під назвою «Учение о соучастии» (1941 р.), у якій наважився вказати на недосконалість наведеного визначення співучасті. Над темою співучасті працювали також І. Малахов (1957 р.), М. Шнайдер (1958 р.), І. Гришаєв та Г. Крігер (1959 р.), М. Шаргородський (1960 р.), інші вчені. Вагомий внесок у розроблення вчення про співучасть у кримінальному праві належить Ф. Бурчаку. Вчений ґрунтовно аналізує розвиток норм про співучасть у радянському праві, розкриває об’єм вказаного поняття, його об’єктивні і суб’єктивні ознаки, форми співучасті, підстави та питання причинного зв’язку в обґрунтуванні кримінальної відповідальності співучасників. Пізніше роз’яснення з проблем застосування ст. 19 КК (1960 р.) викладені М. Бажановим. [1, с. 114].

Розгорнуте визначення співучасті вперше було внесено до Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Відповідно до ч. 1 ст. 19 цього кодексу співучастю визнавалася умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. Це формулювання мало універсальне значення і розповсюджувалося на всі випадки вчинення злочинів кількома особами, включаючи і склади групових злочинів, передбачених в Особливій частині КК України.

Відповідно до вимог ст. 26 КК України 2001 р. співучастю у злочині є умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Якщо користуватися законами формальної логіки то визнати це законодавче поняття за висновок, то відповідно у посиланнях повинна зберігатися чітка логіка використання термінів і понять.

Але аналіз ст. 28 КК свідчить, на нашу думку, про протилежне і, крім того, про підміну понять. Так, у всіх формах співучасті (вчинення злочину групою осіб; за попередньою змовою групою осіб; організованою групою; злочинною організацією) замість терміна суб’єкт злочину законодавець вжив термін «особа», що не є тотожним першому. [7, с. 117]

Таким чином, вказане положення суттєво відрізняється від норм про співучасть у КК 1960 р., який, як ми вже говорили, визначав співучасть як «умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину», що унеможливило визнавати співучасниками будь-яких осіб, які не належали до суб’єкта злочину.

Безперечно, такий правовий «вульгаризм» не може не відбитися не тільки на правозастосовній та судовій практиці, а й на навчальному процесі, пов’язаному з підготовкою юристів різних спеціальностей, у зв’язку з цим, через неоднозначність підходів до даного поняття постає багато спірних питань та непорозумінь.

Найбільш вдалим і правильним критерієм розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, є позиція М. Мельника та М. Хавронюка, які вважають, що участь у вчиненні одного і того самого умисного злочину двох чи більше осіб, які відповідно до закону не є суб’єктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме стосується і випадків, коли лише один із учасників вчинення такого злочину є суб’єктом злочину, а інші – ні.

Поряд з тим цей підхід не підтримується окремими науковцями. Так, М. Коржанський переконаний, що «при вчиненні злочину, при використанні допомоги неповнолітнього, який ще не досяг віку кримінальної відповідальності, може виникнути співучасть, якщо ця особа уже спроможна надати значну допомогу».

П. Мотишевський, навівши законодавче визначення співучасті, в посиланні зазначив таке: «Аналогічне поняття співучасті, дано, зокрема у КК Російської Федерації 1996 р.  За статтею 32 Кодексу, співучастю у злочині визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину».













1.2. Об’єктивні ознаки співучасті


Об’єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що декілька суб’єктів злочину спільно вчиняють умисний злочин. Із цього визначення випливає, що:

а) співучасть у злочині – це вчинення групою осіб конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином. Цей злочин може бути простим або ускладненим: триваючим, продовжуваним або складеним. При цьому злочин завжди повинен мати конкретний характер і містити всі необхідні об’єктивні й суб’єктивні ознаки певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК і відповідати вимогам злочину, які сформульовані у ст. 11 КК. Не може розглядатися як співучасть у злочині сприяння з різних мотивів особам, які ведуть антигромадський спосіб життя, наприклад наркоманам, алкоголікам (у застосуванні алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин) і навіть тим, хто має нахил до злочинної діяльності, але дії яких не проявлялися у формі конкретного діяння, яке містило б у собі ознаки складу конкретного злочину. Не є співучастю у злочині також і причетність у вчиненні діянь, що підпадають під ч. 2 ст. 11, оскільки злочину (ч. 1 ст. 11) через малозначність діяння тут немає і тому не може бути й співучасті у ньому;

б) за співучасті у вчиненні злочину беруть безпосередню участь декілька осіб (дві чи більше), які задовольняють вимогам, що пред’являються до суб’єкта злочину – «кількісна ознака співучасті». Тобто кожний із них повинен бути особою фізичною, осудною, яка досягла віку кримінальної відповідальності (статті 18, 19, 22 КК). Це означає, що вчинення злочину особою (суб’єктом злочину) з участю неосудного або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (шістнадцяти років, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22, - чотирнадцяти), не утворює співучасті у злочині. Не утворює співучасті у злочині також і залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб’єкта злочину, але вчиняє суспільно небезпечне діяння внаслідок фізичного або психічного примусу, виконання наказу чи розпорядження за наявності підстав, що виключають злочинність діяння (статті 40, 41 КК), а також обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії;  

в) за співучасть всі співучасники злочину повинні діяти спільно – «якісна ознака співучасті». Спільність дій співучасників означає, що злочин учиняється їхніми загальними й об’єднаними зусиллями. Кожен із них робить свій внесок (докладає відповідних зусиль) у здійсненні злочину, при цьому спирається на допомогу та сприяння іншого (інших) співучасників або розраховує на це. Таким чином, спільність діяльності співучасників полягає у тому, що вона має взаємодоповнюючий і взаємообумовлюючий характер – діяльність кожного із співучасників взаємопов’язана з діяльністю виконавця чи інших співучасників (організатора, підбурювача, пособника) і спрямована на вчинення одного й того ж злочину, досягнення єдиного злочинного результату. Причому роль і функції кожного із співучасників можуть бути однаковими (наприклад, у процесі вчинення групових хуліганських дій – ч. 2 ст. 296 КК – винні завдають ударів потерпілому кулаками по голові й грудях, чим причиняють тілесні ушкодження) або можуть істотно різнитися між собою (приміром, при заволодінні чужим майном шляхом зловживання посадовою особою своїм службовим становищем – ст. 366 – посадова особа вчиняє службову підробку, що виступає засобом заволодіння чужим майном, а бухгалтер і касир за змовою з цією посадовою особою незаконно заволодівають цим майном і привласнюють його – ст. 191). Ще більше відрізняються функції співучасників у таких формах співучасті, як «організована група» і «злочинна організація». Однак головне для співучасті інше – злочин повинен бути результатом спільної діяльності всіх співучасників і при цьому кожен із них докладає (більшою чи меншою мірою) свої зусилля, тобто робить свій внесок у вчинення злочину виконавцем. [14, с. 230]

Ознака «спільність» за співучасті передбачає також, що і злочин, і суспільно небезпечні наслідки ( у злочинах з матеріальним складом) є єдиними і неподільними для всіх співучасників. Виходячи з цього всі співучасники, незалежно від ролі, яку кожен із них виконував, мають відповідати за вчинений злочин в цілому. Так, при вбивстві на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК) відповідати за заподіяння смерті потерпілому буде і виконавець, і замовник вбивства – організатор або підбурювач, і особи, які сприяли виконавцеві в інший спосіб (наприклад, наданням знаряддя вбивства, збиранням і наданням інформації про потерпілого: маршрути пересування, місце проживання, роботи, наявність охорони тощо). У кінцевому підсумку, всі співучасники відповідатимуть за злочин, який скоїв виконавець. [10, с. 290]

Спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і злочином, вчинюваним виконавцем, є причинний зв'язок. Це означає, що:

  1. дії кожного із співучасників у часі повинні передувати злочину, який учиняє виконавець;
  2. даний причинний зв'язок має генетичний характер (зв'язок породження), оскільки кожен із співучасників (незалежно від ролі та ступеня участі) докладає відповідних зусиль, робить свій внесок у злочин, створює для нього необхідні умови, чим сприяє вчиненню його виконавцем;
  3. причинний зв'язок за співучасті має опосередкований характер, оскільки свідома діяльність виконавця, який учиняє злочин, перебуває у залежності від попередньої діяльності інших співучасників. Останні своїми діями (активними або пасивними) створюють реальну можливість учинення злочину виконавцем, який перетворює цю можливість на дійсність виконанням складу злочину. Своєю чергою діяльність співучасників (організатора, підбурювача, пособника) набуває злочинного характеру й перетворюється на співучасть у злочині шляхом учинення злочину виконавцем. Відсутність причинного зв’язку свідчитиме про відсутність ознаки спільності в участі кількох суб’єктів у вчиненні злочину і про відсутність співучасті у злочині в цілому;

г)  співучасть можлива на стадії незакінченого злочину – при підготовці до злочину й замаху на злочин (ст. 14 КК). Неможлива співучасть при закінченому злочині, коли умисел доведений до кінця і у вчиненому є всі ознаки складу злочину. За цією ознакою слід відрізняти співучасть від причетності до злочину, зокрема таких його видів, як заздалегідь не обіцяне приховування злочину, знарядь і засобів учинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання або збування таких предметів (статті 198 і 396 КК). [14, с. 231].























1.3. Суб’єктивні ознаки співучасті


Суб’єктивні ознаки співучасті полягають в умисній спільній участі у вчиненні умисного злочину. Вони зводяться до такого: співучасть можлива тільки в умисному злочині; всі співучасники злочину діють умисно. Це означає:

а) співучасть можлива тільки в умисному злочині, тобто тільки тоді, коли виконавець діє умисно. Умисел при цьому може бути як прямим, так і непрямим. Можливі також інші різновиди умислу: визначений і невизначений; заздалегідь обміркований і раптово виниклий. З урахуванням ст. 26 КК співучасть у необережних злочинах, тобто злочинах, учинених виконавцем внаслідок злочинної самовпевненості або злочинної недбалості (ст. 25), неможлива;

б) за співучасті не тільки виконавець, а й організатор, підбурювач, пособник, тобто всі співучасники, повинні діяти умисно. Це означає, що всі співучасники, безвідносно до їх ролі (виконавець, організатор, підбурювач, пособник) і ступеня участі в злочині, що скоює виконавець, діють умисно, їх групова суспільно небезпечна поведінка характеризується єдністю намірів (єдність умислу). [14, с. 234]

Інтелектуальна ознака умисної вини за співучасті полягає в тому, що співучасники (організатор, підбурювач, пособник) усвідомлюють суспільно небезпечний характер дій, що вчиняються ними особисто, а також суспільно небезпечний і злочинний характер дій виконавця. Водночас виконавець повинен розуміти, що він діє разом і сумісно з іншими співучасниками, спирається на їх активні або пасивні дії, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому у вчиненні злочину, тобто усвідомлює, що діє з ними спільно. Отже, умисна форма вини за співучасті передбачає наявність взаємної поінформованості співучасників про спільний характер своїх дій і про роль кожного з них у вчиненому злочині. Спільність умислу за співучасті найчастіше (але не обов’язково завжди, наприклад, при співучасті без попередньої змови) дістає об’єктивне вираження в угоді (змові) між співучасниками на спільне скоєння злочину. Така домовленість може бути словесною (вербальною) усною чи письмовою, висловлена за допомогою технічних систем (по телефону, телетайпу, Інтернету та ін.), а також конклюдентними діями (мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсне волевиявлення особи: це жести, міміка, змістовні рухи, внаслідок яких співучасники досягають узгодженості думок і дій). За співучасті співучасники розуміють, що вони ставлять у причинний зв'язок свої дії із злочинними діями виконавця, передбачають, що внаслідок їх активних чи пасивних дій виконавець учинить злочин.

Особливості інтелектуальної ознаки за співучасті:

а) виконавець не обов’язково повинен усвідомлювати злочинну діяльність усіх і окремо кожного із співучасників у повному обсязі. Це в низці випадків об’єктивно неможливе, особливо за таких форм співучасті, як учинення злочину організованою групою чи злочинною організацією, де діяльність співучасників може мати досить таємний і законспірований характер. Однак він повинен усвідомлювати хоча б найближчу «ланку» діяльності співучасників, які йому сприяють у скоєнні злочину;

б) для співучасті не потрібно обов’язкового усвідомлення співучасниками всіх (у повному обсязі) індивідуально визначених рис злочину, вчинюваного виконавцем (місце, час, обстановка, засоби вчинення тощо). Досить того, щоб вони усвідомлювали хоча б у загальних (родових) рисах властивості злочину, вчинюваного виконавцем, і розуміли, що сприяють йому в цьому. Своєю чергою, виконавець має хоча б у загальних рисах усвідомлювати діяльність інших співучасників – організатора, підбурювача, пособника й розуміти, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому у вчиненні злочину. [18, с. 114]

Вольова ознака умисної вини за співучасті характеризується наявністю бажання у всіх співучасників учинення злочину виконавцем чи свідомим допущенням цього. За загальним правилом співучасть у злочині характеризується прямим умислом, коли спільна злочинна діяльність співучасників об’єднана єдиним умислом, спрямованим на досягнення єдиного для всіх них злочинного результату. Разом з тим за співучасті може бути й непрямий умисел (наприклад, при злочинній діяльності організатора й пособника, коли вони, свідомо сприяючи виконавцеві вчинення злочину з матеріальним складом, можуть не бажати, але свідомо допускати настання суспільно небезпечних наслідків злочинного діяння (дії чи бездіяльності виконавця). Отже з непрямим умислом може бути співучасть у злочині шляхом пособництва чи організаторства, коли вказані співучасники не бажали, але свідомо допускали вчинення виконавцем внаслідок їх діяльності злочину з матеріальним складом. У злочинах же з формальним складом умисел може бути тільки прямим, оскільки всі співучасники, докладаючи зусиль до вчинення злочину виконавцем, не можуть не бажати вчинення ним діяння, яке є обов’язковою ознакою цього складу злочину. [14, с. 237]

Таким чином, для наявності співучасті з огляду на її суб’єктивні ознаки необхідно:

а) усвідомлення кожним із співучасників факту спільного з іншими співучасниками вчинення злочину;

б) передбачення, що в результаті їх спільних зусиль виконавцем буде скоєно злочин;

в) бажання чи свідоме припущення настання єдиного і неподільного для всіх співучасників злочинного результату. Мотив і мета діяльності для всіх співучасників (виконавця, організатора, підбурювача, пособника) можуть збігатися або не збігатися, що для вирішення питання про наявність чи відсутність співучасті у злочині значення не має (хоча впливає на кваліфікацію).

Враховуючи викладена та зміст ст. 26 КК, слід констатувати, що «необережна співучасть» в умисному злочині так само, як і «умисна співучасть» у необережному злочині неможливі.

Виходячи з цього має вирішуватися й питання про відповідальність за необережне спільне спричинення злочинних наслідків двома або більше особами – співвиконавцями, особливо у сфері відносин «людина – техніка». Якщо вони, об’єктивно діючи, спільно заподіюють суспільно небезпечні наслідки з необережності, то в такому випадку немає ні об’єднання злочинної волі цих осіб, ні єдності умислу, ні співучасті у вчиненні злочину. Кожен із заподіювачів шкоди з необережності повинен відповідати за свої дії окремо і самостійно.










2. Форми співучасті

2.1. Поняття форм співучасті та їх значення у науці кримінального права.


      Для більш поглибленого аналізу співучасті у злочині в науці кримінального права, судовій практиці і у чинному КК виділяють форми співучасників у злочині. [14, с. 226]

      Форма співучасті – це категорія виключно наукова. Можливо, саме цьому питання про форми співучасті являється дискусійним та неоднозначно вирішується у науковій літературі. У теперішній час існують форми співучасті та види співучасників. Вид співучасників як підстава класифікації спільної злочинної діяльності використовується законодавцем при оцінці діяльності кожного із суб’єктів групового злочину, а форма співучасті передбачає узагальнену оцінку злочинної діяльності. Мета такої класифікації у першому випадку – визначення підстав відповідальності співучасників та індивідуалізація їх відповідальності, у другому – визначення характеру та ступеня, а також суспільної небезпеки групового злочину в цілому. [2, с. 168]

      Форма співучасті передбачає специфіку об’єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об’єктивних і суб’єктивних ознак спільної участі кількох суб’єктів у вчиненні злочину. Такими ознаками є спосіб взаємодії співучасників і наявність та характер змови між ними.

      Виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки:

      А) дозволяє обґрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину;

      Б) впливає на кваліфікацію дій співучасників. [15, с. 154].

      Форма співучасті – це зовнішня сторона співучасті як виду злочинної діяльності, що відображає рівень суспільної небезпеки скоєного у співучасті злочину. Чим більше ступінь узгодженості, спільності, активності, цілеспрямованості діянь співучасників, тим небезпечніше дана спільна злочинна діяльність. Саме сукупність вказаних критеріїв визначає злочинну ефективність діяльності співучасників (більша спричинена шкода, найменша втрата часу, більша «рентабельність» та «ефект» злочину і т.д.). Ступінь же суспільної небезпеки співучасті залежить від, перш за все, змови та її змісту, проте змова не являється обов’язковим елементом всіх форм співучасті. У зв’язку з цим визначається, що в основу класифікації форм співучасті покладений такий об’єктивно-суб’єктивний критерій як ступінь суспільної небезпеки співучасті. При цьому для визначення ступеня суспільної небезпеки співучасті необхідно враховувати саме: наявність змови, згуртованість групи, її стійкість, активність членів групи. Виявляється, що саме цей критерій – суспільна небезпека спільної злочинної діяльності – найбільш точно та логічно завершено показує особливості конкретної злочинної групи. [2, с. 164]

Таким чином, не всі групові злочини повинні визначатися співучастю, а лише ті, котрі, крім формальних ознак співучасті, мають ще й достатню сукупністю ознак підвищеної суспільної небезпеки, яка визначає злочинну групу як групу співучасників.

Форми співучасті – це об’єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ними ролей (перший критерій класифікації) і за ступенем стійкості  суб’єктивних зв’язків між ними (другий критерій класифікації). Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 27, яка визначає, що співучасниками є виконавець, організатор, підбурювач, пособник, а в ч. 2 цієї статті названий і співвиконавець, можна зробити висновок, що співучасть з точки зору ролей, які виконують співучасники можна поділити на дві форми: на просту – без розподілу ролей і складну – з розподілом ролей. [14, с. 227].







2.2. Співучасть з розподілом ролей як форма співучасті


За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину, співучасть поділяють на просту (без розподілу ролей) і складну (з розподілом ролей).

Просту і складну форми співучасті наводять вчені Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. До простої відносять співвиконавство без попереднього порозуміння та з попереднім порозумінням. До складної – співучасть у так званому вузькому розумінні, коли кожен співучасник виконує роль у злочині та злочинне угруповання (банда, організована група, незаконне воєнізоване формування). [1, с. 115].

 У той же час колектив авторів Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого за об’єктивними ознаками визначає теж дві форми – просту, як вчинення злочину співвиконавцями, і складну, коли у злочині наявні виконавці та інші співучасники, і за суб’єктивними – наводяться визначені у КК України види організованих об’єднань співучасників злочину, а саме: вчинення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою; організованою групою та злочинною організацією.

Спираючись на викладене, беручи до уваги, що наведені у навчальній літературі форми співучасті не збігаються з об’єктивними і суб’єктивними ознаками визначених у КК України організованих об’єднань злочинної діяльності. Тому постає необхідність подальших досліджень форм співучасті у кримінальному праві. Водночас необхідно зазначити, що форми співучасті діють можливість з’ясувати сутність спільної злочинної діяльності, об’єднаної у певний рівень організації за ступенем її суспільної небезпеки. Власне, форма, як констатували древні римляни, є способом відбиття змісту предметів і явищ.[1, с. 114].

Проста співучасть (в літературі цю форму співучасті називають «співвиконавство» чи «співвинність») передбачає таке об’єднання зусиль співучасників, за якого кожен із них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. Різновидами такої форми співучасті є група осіб без попередньої змови і група осіб з попередньою змовою. Ця форма співучасті характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо беруть участь у виконанні об’єктивної сторони злочину. При цьому можливі такі ситуації:

  1. кожен із співучасників виконує всю об’єктивну сторону злочину;
  2. окремі співучасники, діючи за розподілом ролей, виконують лише частину об’єктивної сторони складу злочину, описаного в диспозиції статті Особливої частини КК. [15, с. 155].

Як у першому, так і у другому випадках злочинні наслідки настають в результаті сукупної діяльності співвиконавців і є спільними для них. Так, співвиконавцями умисного вбивства судова практика визнає і тих осіб, котрі хоча і не здійснювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу.

За ознакою вчинення злочину групою осіб КК України передбачає відповідальність за: заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 121); побої і мордування (ч. 2 ст. 126); зґвалтування (ч. 3 ст. 152) і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 153); групове порушення громадського порядку (ст. 293) і вчинення хуліганства групою  осіб (ч.  2  ст.  296) та  за  публічне  вживання  наркотичних  засобів (ст. 316). Так, Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що за зґвалтування, вчинене групою осіб, відповідальність може настати у разі, коли група діяла погоджено з метою скоєння насильницького акту з потерпілою особою, і попередньої змови між учасниками злочину в таких випадках не вимагається. Практика свідчить, що мотивація вчинення злочину групою осіб без попередньою змови у більшості випадків обумовлена обставинами ситуаційного характеру, коли має місце так зване спонтанне погодження, з приєднанням одного співучасника до іншого або до групи безпосередньо до початку чи у процесі вчинення злочину (групове порушення громадського порядку, хуліганство). Прикладами групового скоєння злочинів кількома особами з посяганням на один об’єкт, коли кожен учасник виконує всі дії, що складають об’єктивну сторону злочину, можуть бути також крадіжки врожаю з поля; вугілля чи інших матеріалів з вагону; незаконна порубка лісу, незаконне полювання тощо. У таких випадках всі співучасники вчиняють злочин в одному місці, одночасно або почергово, але без попередньої змови і кожен самостійно. [1, с. 116].

Складна співучасть передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, пособник, але не обов’язково, щоб співучасники при вчиненні певного злочину виконували всі перелічені ролі – достатньо наявності виконавця і ще хоча б одного з названих інших видів співучасників.(3). Причому така складна форма співучасті може мати різні комбінації і охоплює дії виконавця і організатора, виконавця і пособника тощо. Однак у будь-якому випадку тут завжди є виконавець та інший співучасник: чи організатор, чи підбурювач, чи пособник (розподіл ролей). Складна співучасть охоплює також такі форми спільної злочинної діяльності, як організована група і злочинна організація.

На практиці форми й види співучасті можуть переплітатися між собою. Наприклад, в рамках вчинення злочину організованою групою за наявності організатора, підбурювача й пособника можливе виконання об’єктивної сторони злочину (повністю чи частково) двома або більше учасниками, які діють як співвиконавці. У таких випадках з’ясування форми і виду співучасті, ролі кожного із співучасників злочину має значення для визначення характеру й ступеня суспільної небезпеки вчиненого кожним із співучасників, для кваліфікації злочину та їх відповідальність. [15, с. 156].

З огляду на суспільну небезпеку злочинів, що за своїми правовими ознаками входять до неї, складну форму співучасті доцільно розмежувати на складну кваліфіковану і складну особливо кваліфіковану. До складної кваліфікованої відносимо вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою. У КК України ця ознака визначена як кваліфікуюча і, тим самим, обтяжуюча відповідальність. У 59 статтях 14 розділів із них у 24 випадках в наступній частині відповідної статті як кваліфікуюча ознака наводиться також вчинення злочину організованою групою. Найбільше таких поєднань у нормах, що встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти власності та вчинюваних у сфері обігу наркотичних засобів. Складна особливо кваліфікована форма – це організована група, а також банда, озброєне формування та інше злочинне угруповання, правові ознаки яких визначені у ч. 3 ст. 28 КК України. Такі злочинні об’єднання за своїм змістом є стійкими організаційними структурами, що створюються за взаємною згодою їх співучасників і спрямовані на тривалу злочинну діяльність. Кримінальний закон налічує 38 статей у 11 розділах, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів організованою групою (тобто така кваліфікуюча ознака наводиться у 14 статтях додатково). [21, с. 98]

Згідно з кримінальним законом України вчинення злочинів за попередньою змовою групою осіб (як співвиконавцями або співучасниками за їх функціональною роллю у злочині) та організованою групою становить підвищену суспільну небезпеку, що випливає також з роз’яснень Пленуму Верховного Суду України. Такі організаційні об’єднання за своїм змістом, на мою думку, не можуть бути віднесені до простої форми співучасті. [1, с. 115].

У науці кримінального права, на відміну від законодавчої класифікації об’єднань співучасників вчинення злочину, на грунті аналізу кримінального закону України у цілому і судової практики можна визначити форми співучасті: проста, складна і вища.

Враховуючи що проста і складна форми співучасті були розглянуті вище, залишається звернути увагу на вищу форму співучасті. Вища форма співучасті – діяльність злочинних організацій кримінального спрямування та злочинна політична система чи організація.

Наявність в Україні організованої злочинності (ОЗ) визнано. У науці кримінального права поняття «організована злочинність» - загальне для змісту як злочинних організацій, так і організованих груп, формувань, що її складають. Головна мета ОЗ – одержання неконтрольованих державою прибутків, незаконне збагачення, у тому числі шляхом привласнення надвеликих коштів. Сьогодні не таємниця, що ОЗ за минулі роки діяла настільки активно, що створила загрозу економічній незалежності держави. [1, с. 116].

Загальновідомо, що злочинні організації, як правило, це стійкі зорганізовані об’єднання осіб або їх підрозділів, внутрішня структура яких є усталеною ступеневою функціональною «пірамідою», що дає підстави визначити злочинні організації як вищу форму співучасті. Однак чинний КК України встановлює відповідальність лише за створення злочинної організації, керівництво нею та інші дії за ст. 255 КК ; сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК) та за створення терористичної групи чи організації (ч. 4 ст. 258 КК). Вчинення ж злочинною організацією інших злочинів, як кваліфікуючу ознаку, окрім наведених діянь, КК не передбачає. Тим більше, покарання за злочини, вчинювані злочинною організацією та організованою групою, мають бути встановлені за європейськими стандартами.




3. Інститут співучасті у зарубіжних країнах


У зарубіжних країнах по-різному даються оцінки інституту «співучасті». У Росії окремі вчені дають обмежене роз’яснення законодавчого визначення цього поняття, вважаючи, що співучасниками можуть бути лише особи, які підлягають кримінальній відповідальності. На нашу думку, таке «вільне» тлумачення закону теж не можна визнати істинним з тих самих причин, що і у вітчизняній науці – це підміна понять, відтак суб’єктивний, а не об’єктивний підхід до оцінки кримінально-правових явищ, що призводить до порушення принципу законності у кримінальному праві. [8, с. 147]

Аналогічно до російського подано визначення поняття співучасті в КК Республіки Узбекистан 1994 р. (ст. 30), Республіки Таджикистан 1998 р. (ст. 35). У КК Киргизької Республіки 1997 р. співучастю визначається «спільна участь двох і більше осіб у вчиненні навмисного злочину».

У сучасних КК європейських країн поняття співучасті, як правило, не визначається. Так, КК ФРН, Франції, США, Польщі лише визнають співучасників злочину (Р. 25-27 КК ФРН; ст. ст. 121-127 КК Франції; ст. 18 КК Республіки Польща 1997 р.). Як зазначено у ст. 29 КК Іспанії, співучасниками є особи, не вказані у попередній статті, що визначає виконавця, які, вчинюючи певні дії одночасно або у час, що передував злочину, тим самим беруть участь у вчиненні злочину. [3, с. 334].

Згідно з вимогами розділу 18 Зводу законів США виконавці:

а) ті, хто вчиняє посягання проти Сполучених Штатів або допомагає його вчиненню, підбурює, дає поради, керує чи забезпечує його вчинення;

б) ті, хто навмисно викликає вчинення дії, яка може бути вчинена безпосередньо цією особою чи іншою особою, і це вважається посяганням проти США.

Отже, як бачимо, інститут співучасті є одним з найбільш складних та дискусійних у вченні про злочин і загалом в теорії кримінального права.

Цікавим на наш погляд, були пропозиції з цих питань, викладені у проектах КК України. Так, ст. ст. 25-27 проекту нового КК цілковито відповідають вимогам нині чинного КК. У ст. 32 проекту КК, підготовленого робочою групою Верховної Ради України, співучастю визначалася «спільна участь двох і більше осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності та діяли в осудному стані». В інших термінах і формах співучасті відмінностей з чинним нині КК України не було. [3, с. 335]





Висновок


  Отже, як бачимо, інститут співучасті є одним з найбільш складних та дискусійних у вченні про злочин і загалом в теорії кримінального права.

Підводячи підсумки розгляду теми даної роботи можна зробити наступні висновки:

1.) аналіз законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної діяльності дозволяє виділити такі основні її риси:

а) участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину;

б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину;

в) умисна участь у здійсненні умисного злочину. Усі вони можуть бути згруповані й віднесені до ознак більш загального порядку – до ознак об’єктивного й суб’єктивного характеру співучасті у злочині;

2) враховуючи викладене та зміст ст. 26 КК, слід констатувати, що «необережна співучасть» в умисному злочині так само, як і «умисна співучасть» у необережному злочині неможливі;

3) не всі групові злочини повинні визначатися співучастю, а лише ті, котрі, крім формальних ознак співучасті, мають ще й достатню сукупністю ознак підвищеної суспільної небезпеки, яка визначає злочинну групу як групу співучасників;

4) форма співучасті передбачає специфіку об’єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об’єктивних і суб’єктивних ознак спільної участі кількох суб’єктів у вчиненні злочину. Такими ознаками є спосіб взаємодії співучасників і наявність та характер змови між ними;

5) форма співучасті – це зовнішня сторона співучасті як виду злочинної діяльності, що відображає рівень суспільної небезпеки скоєного у співучасті злочину. Чим більше ступінь узгодженості, спільності, активності, цілеспрямованості діянь співучасників, тим небезпечніше дана спільна злочинна діяльність;

6) за характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину, співучасть поділяють на просту (без розподілу ролей) і складну (з розподілом ролей);

7) складна співучасть передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, пособник, але не обов’язково, щоб співучасники при вчиненні певного злочину виконували всі перелічені ролі – достатньо наявності виконавця і ще хоча б одного з названих інших видів співучасників;

8) На практиці форми й види співучасті можуть переплітатися між собою. У таких випадках з’ясування форми і виду співучасті, ролі кожного із співучасників злочину має значення для визначення характеру й ступеня суспільної небезпеки вчиненого кожним із співучасників, для кваліфікації злочину та їх відповідальність.








Використана література


1. // Право України. Я. Мочкош. Форми співучасті у кримінальному праві України: проблемні питання. – 2006. - № 3. – с. 113-116.

2. // Актуальные проблемы правоведения. С.В. Алексеев. Проблемы доктринального определения форм соучастия и его влияние на правоприменительную практику. – 2006. - № 3. – с. 163-168.

3. // Науковий вісник Національної академії ВС України. Проблемі визначення поняття «співучасть у злочині». – 2004. - № 6. – с. 333-338.

4. // Проблеми законності. Інститут співучасті в кримінальному законодавстві України: порівняльно-правовий аналіз. – 2003. – Вип. 59. – с. 115-121

5. // Прокуратура. Людина. Держава. Деякі проблеми співучасті України. – 2005. - № 9. – с. 29-32

6. // Часопис Київського університету права. О.О. Кваша. Характер причинного зв’язку при співучасті у злочині. – 2008. - № 4. – с. 200-204.

7. // Право України. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб як форма співучасті. – 2007. - № 6. – с. 115-118.

8. // Часопис Київського університету права. О.О. Кваша. Спільність участі як об’єктивно-суб’єктивна ознака співучасті у злочині. – 2007. - № 3. – с. 144-149

9. // Уголовное право. Соучастие в правоприменительной практике и доктрине уголовного права. – 2006. - № 6. – с. 29-32

10. // Вісник Львівського університету. Вчинення злочину групою осіб без попередньої змови як форма співучасті. – 2005. – Вип. 41. – с. 289-294

11.  А.В. Савченко, В.В. Кузнецов.  Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій – К.:Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 640 с.

12. Н.Г. Іванов, Ю.І. Ляпунов. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / під ред. Н.І. Ветрова. – М., 1989. – С. 122.

13. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. — М.: Зерцало-М, 2001. — С. 16.

14.Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М, Кривоченко та ін.; За ред. професора В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007.- 496с.

15.Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

16.Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

  1. Е.Л. Стрельцов. Кримінальне право України. Загальна та особлива    частини - Х.: ООО «Одисей», 2006. – 720с.
  2. Науково-практичний коментар КК України /під ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2004 – с. 353.

19. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /під ред. М.І. Бажанова, В.А. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2003. –  421с.

20. Науково-практичний коментар КК України / під ред. Н.І. Мельника, Н.І. Хавронова. – К.: Канон, 2001. – с. 359.

21. М.І. Мельник, В.А. Клименко.  Кримінальне право України. Особлива частина:Підручник. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.