s
Sesiya.ru

Ліна Костенко

Информация о работе

Тема
Ліна Костенко
Тип Реферат
Предмет Литература
Количество страниц 7
Язык работы українська мова (Украинский)
Дата загрузки 2014-07-01 02:29:38
Размер файла 21.09 кб
Количество скачиваний 1
Скидка 15%

Поможем подготовить работу любой сложности

Заполнение заявки не обязывает Вас к заказу


Скачать файл с работой

Помогла работа? Поделись ссылкой

Ліна Костенко – поет ліричний і філософський водночас. У кожному образі, кожній картині вона намагається виявити філософію епохи. І в цьому поетесі допомагають синонімічні засоби. Синонімічні ряди Ліни Костенко багаті на мовносистемні та контекстуальні синоніми, які взаємодіють, відтворюючи модель світу поетеси.
Для композиційно-динамічної структури художнього тексту важливим параметром виступає простір, що в Ліни Костенко найповніше виявлено в образах землі, неба, поля, колористиці. Деякі питання лексичного дослідження просторових величин поетичної мови Ліни Костенко розглянуто в дисертації І.Дишлюк. Предметом дослідження стали поетичні образи, що в сукупності частково реалізовують концепт „природа”, який, на думку науковця, є одним із визначальних у філософії поетеси [3]. Але багатство поетичної мови Ліни Костенко зумовлює актуальність подальших наукових розвідок. Тому метою цієї наукової статті є функціонально-прагматичний аналіз синонімічних рядів, що допомагають виявити особливості художнього простору в поетичних творах Ліни Костенко. Через те що художній простір – явище складне і багатогранне, ми обрали для дослідження семантичне поле земля, синонімічні ряди якого свідчать про пошук Ліни Костенко таких засобів художнього вираження, що сприяли б створенню її моделі світу.
На основі функціонально-прагматичного аналізу виявлено, що в мовній картині світу поетеси лексема земля виражає такі основні значення:
1) земна куля з усім, що на ній є: „Дивлюсь на шпиль мечеті. Відчуваю спокійний рух землі навколо сонця. Земля уміла вибрати світило” [9, 90];
2) верхній шар земної кори: „Летять на землю груші, як з рогаток” [9, 164];
3) держава, країна, край: „Співають гори і ліси шотлянської землі” [9, 196];
4) батьківщина, рідний край: „Ба, може, часом гетьману потрібно пройтися пішки по своїй землі?” [4, 23].
Чотири значення слова відповідно вступають у чотири синонімічні ряди: 1) світ – земля – планета – блакитна зірка;
2) земля – ґрунт;
3) держава – країна – край – царство – земля – невір-земля – сторона;
4) батьківщина – вітчизна – ойчизна – рідний край – рідна земля, де виділені напівжирним шрифтом лексеми є ядерними словами рядів.
Лексичні одиниці світ, земля, планета, блакитна зірка, що виступають синонімами першого синонімічного ряду, не однорідні за своєю семантикою. У межах їх значень виявлено певні відтінки.
Своєрідною є авторська інтерпретація названих образів у таких прикладах: „Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву, мій білий світ, міцні твої тенета, – страждаю, мучусь, гину, а живу!” [5, 33]; „Вмирає Дніпро і Арал не воскрес. А може, Земля вже й не зірка? Уже у шагреневій шкірі небес прорвалась озонова зірка” [7, 1]; „Якою людство зробило планету! – бо щось майструє на світі кожний. Значить, Люди – великі поети. Значить, Людина – великий художник [9, 325].
У наведених контекстах синоніми світ, земля, планета, блакитна зірка виходять за межі реальних смислів і трансформуються у філософські поняття. У першому прикладі для вираження категорії людина – буття – світ – людина Ліна Костенко створює градаційний образ. Пронизуючи текст лексичними одиницями одного синонімічного ряду, посилюючи його нагромадженням дієслів стану, поетеса досягає емоційно-експресивного ефекту у сприйнятті філософської картини.
Синонімічна палітра Ліни Костенко тяжіє до неповторювальної перифрастичності. Яскравим прикладом цього є перифрастичне називання землі блакитною зіркою. Блакитна зірка стає синонімом аналізованого ряду через сему „небесне тіло”. Образи виникають на основі подібності реалій, на основі асоціацій. Саме блакитною зіркою бачить Ліна Костенко планету Земля.
Дещо іншого забарвлення набуває лексема земля в другому прикладі. Поетесу хвилює не тільки доля людини чи людства, а й усієї планети під назвою Земля. Трагедії ХХ ст. свідчать про приреченість людини та можливість глобального катаклізму. Тому й Ліна Костенко намагається знайти відповідь на масштабні „гамлетівські” питання: бути чи не бути людській цивілізації та й усьому людству? Але на фоні цього масштабного трагізму виразно виявляється віра поетеси в самоцінність людського існування.
Мажорно-піднесений тон Ліна Костенко виражає в третьому прикладі. Вона впевнено твердить, що Людина-поет, Людина-художник здатна не тільки просто жити на планеті, але й відроджувати її, оновлювати, робити кращою, бо „немає вище – людського духу!” [9, 325].
На особливу увагу заслуговує реалізація синонімів земля, світ, планета у вірші „Огортають землю замети”. Функція урізноманітнення вживання синонімів в одному контексті посилюється в Ліни Костенко філософським узагальненням. Подаємо синоніми в такому порядкові, у якому поетеса їх використовує: „Огортають землю замети і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті, випромінює тепле сяйво... А буває, ідеш по світу, і проходить повз тебе людина так, неначе проносить квіти і тобі віддає половину... Озирнешся на неї здаля і збагнеш – на промінь багатша стала раптом твоя земля” [9, 12]. Ліна Костенко малює масштабний пейзаж, у якому картина світу представлена у двох вимірах: земля – планета (звичайний об’єкт Всесвіту) і земля – світ як символи життя, родючості та сили.
Поетеса розширює синонімічний ряд, додавши до нього лексему кругосвіт, яка не тільки підкреслює емоційно-експресивний стан ліричного героя, а й надає віршеві особливого ліризму, наближає його до народної пісні: „І я один на всенький кругосвіт...” [4, 31].
Поетика Ліни Костенко вирізняється семантичною грою лексем, що сприяє гармонійній єдності форми й змісту. Наші спостереження над специфікою використання одиниць аналізованого синонімічного ряду в романі „Маруся Чурай” показали, що всі лексеми, зафіксовані у творі, позначені холодно-похмурими барвами, оскільки відтворюють напружену емоційну атмосферу дії. Художній світ роману є складним, тому і складними є внутрішньо-, зовнішньопросторові відношення. У творі дуже мало ідилічних картин української природи, як і мало ідилічних картин українського життя. Лише наприкінці роману, де змальовані останні дні життя Марусі Чурай, природа розцвітає по-весняному, а не „плаче” над смертю героїні: „Цвіте земля, задивлена в свободу” [8, 133]; „Спасибі, земле, за твої щедроти! За білий цвіт, за те, що довші дні” [8, 133]; „І знов земля кипить у боротьбі” [8, 134]. Ліна Костенко вдається до складного за смисловим вирішенням художнього прийому. Маруся Чурай помирає не стільки від сухот, скільки від душевних мук. Але життя на землі продовжує свій плин у піснях, що залишає майбутньому безсмертна поетеса.
Ліна Костенко часто використовує лексему земля в значенні „верхній шар земної кори”. Як і в попередньому синонімічному ряді, це слово із синонімічним йому ґрунт набувають низки додаткових семантико-стилістичних відтінків. Так, наприклад, у реченні „Розметавши ріки, наче руки, спить земля в м’якому просторі” [9, 106] метафоризований образ землі сприймається не просто як поверхня планети, а як щось рідне серцю ліричної героїні.
Близькою за експресивним забарвленням є метафора „Чвяхкотіла земля у старих постолах, похилилися верби в осінньому шматті” [8, 83]. За допомогою розмовного дієслова чвяхкотіла та словосполучення у старих постолах поетеса створює образ землі як істоти, здатної до дії та переживань.
Людина в Ліни Костенко не просто працює на землі, вона вростає в неї, зливається з нею, вони стають одним цілим, вічним і нерозривним. Це ілюструємо такими прикладами: „Ми працею вкладалися в ґрунти, ставком себе примноживши і садом” [8, 54]; „Що я ж тебе не тільки виглядала, я ж у землі сиділа тут, мов кріт” [8, 54]; „Вона ж його як в землю закопала, і він притих, заборсався в землі” [8, 52].
Своєрідно використала поетеса лексему земля в образному порівнянні „І ти побачиш матір яснооку, ласкаву й щедру, як сама земля” [9, 300]. Авторка досягає тут найвищого ступеня експресивності у виявленні любові до рідної землі. Немає нічого найдорожчого в житті за землю, з якої ти черпаєш силу, наснагу та добропорядність. Для Ліни Костенко мати і земля – святі слова, які об’єднуються в образ матері-землі.
Активним у поетичній творчості Ліни Костенко є образ землі, який позначають синоніми ряду з ядерним словом держава.
Найчастіше стрижневе слово ряду вживано у формі множини, що надає йому узагальненого значення: „Держави, уряди, вожді... Вожді, міністри, генерали... Не розраховуй на життя, вони уже його забрали” [7, 2]; „Держави, не махайте кулаком!” [5, 551]; „В держави очі кров’ю вже наллялися”
[7, 1]. Мовотворчість поетеси – це не просто вживання загальновідомих лексем. Часто враження від сприйняття змальованих образів підсилюється завдяки естетичному перетворенню слова через метафоризацію звичних понять, що підпорядковано глибинному смислові твору.
Ліна Костенко вміє точно та емоційно передати те, що їй „болить”. Вона не приховує свої погляди, не завуальовує думок, усі її почуття як на долоні. Образ держави в останньому прикладі – то її Україна, її народ, за який вона болить, страждає та про який пише, нагнітаючи малюнок експресивно насиченим образом „кривавих очей”.
Привертає увагу вживання синонімів край, країна, земля, царство, невір-земля, сторона, лексем, що відіграють художньо-естетичну роль у розкритті означеного образу: „Тут, може, ідеться про долю країни! – а я про чиєсь там одненьке життя!” [8, 71]; „Він був з далеких десь країн” [9, 231]; „Войовники і товстосуми, і зайшлий люд з чужих країн...”
[9, 190]; „Чому той край так дивно звався – Герри?” [5, 440]; „Такий був грек могутній, здоровило, і в цих краях не раз уже бував” [5, 448]; „А цій землі нічого не забракло – ні рік, ні моря, ні озер, ні трав. Найперший скіф, молодший син Геракла, собі роздольне царство вибирав” [5, 424]; „Що як прийшли із хмарами наопашки у кіммерійське царство степове, то так і йшли тисячоліття попаски, життя вели номадне, кочове”
[5, 425]; „Хтозна, яке тут царство межове?” [5, 458]; „В тюрмі варшавській був я кілька діб, жував у Празі семидальній хліб, в Молдові їв солодкий виноград, ночами зміряв всенький Семиград, – та у якій не був я стороні, щось наче завжди плакало в мені: іди туди і віку там дожий, у землю рідну, де ти всім чужий [8, 109-110]; „Хоч би в невір-землі, а то у тебе ж дома тобі ще й руки скручує чужак!” [4, 11]; „Співають гори і ліси шотлянської землі” [9, 196].
Поєднуючись з прикметниками-епітетами рідний, дорогий, займенниками свій, мій, твій, наш, лексеми земля, край виступають членами нового синонімічного ряду з ядерним словом батьківщина.
Лексеми батьківщина, вітчизна, ойчизна, рідний край рідна земля – домінантні слова в мовній картині світу Ліни Костенко. Найчастіше вони фігурують у громадянській ліриці без яскравих епітетів та порівнянь, але в переплетенні з емоціями, оцінками поетеси: „Я ще раз у твоєму промінні озирнусь на свою батьківщину” [9, 156]; „В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина”
[7, 1]; „Ми – сталкери на власній Батьківщині” [7, 2]; „Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду немає, не було і не повинно буть” [5, 403]; „Хто славен був, хто, може, і забутий. Земля Вітчизни, квітни і живи!” [5, 391]; „Я прощаюся з рідним краєм у мовчанні, в побожній тиші...” [9, 156]; „А в дальніх мандрівках ввижається в млі коріння дерев у рідній землі” [9, 61]; „Я на руки тебе візьму, донесу до рідного краю” [9, 326].
Образ Батьківщини є експресивно насиченим центром багатьох творів Ліни Костенко. Особливо це стосується романної творчості поетеси, де створено ряд образів персонажів, прекрасних завдяки своїм лицарським прагненням здобути волю Батьківщині: „А ще любив закинуть про ойчизну” [4, 57]; „Оце уже і є його вітчизна” [8, 97]; „Оце мій Київ, це моя вітчизна” [8, 102]; „Є ж лицарі у нашому краю” [8, 40]; „З гори тієї, що стоїть, висока, в кільці річок і копаних канав, лубенський родич краківського Смока у нашу землю кігті увігнав” [8, 88]; „Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми ж пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем” [8, 94].
Отже, спостереження та аналіз синонімічних рядів семантичного поля земля показали, що серед синонімічних одиниць переважають мовносистемні лексеми. Це спричинено необхідністю передавати складні оцінні моменти за допомогою звичних слів. У деяких випадках використано перифрази, що здатні краще виражати оцінність, передавати образні уявлення поетеси.
Характерною ознакою ідіостилю Ліни Костенко є наповнення просторових образів метафоричним смислом. Опредметнення підкреслює емоційну забарвленість понять, посилює виразність.
Мовний світ Ліни Костенко оригінальний і самобутній. Вона вміло використовує синонімічні можливості української мови та вводить їх у тканину поетичного твору, змальовуючи неперевершені образи та яскраві картини.
У перспективі дослідження – психоментальні процеси і лексичні синоніми, що виступають засобом їх вираження в мовнопоетичному просторі Ліни Костенко.

© Copyright 2012-2020, Все права защищены.