Розбіжності конфуціанства та даосизму

13. Характерні риси давньокитайської філософії. Розбіжності конфуціанства та даосизму.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китай-ської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традицій ні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.
Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для пере-ходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія. В цю эпоху жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема конфуцій і Лоао-дзи(6ст.до н.е.). Але цей період був нетривалим. Уже наприкінці 3ст. до н.е. стабілізувалась централізована держава з деспотичною владою, де не могло бути й мови про інтелектуальну свободу.
Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній и гносеонолічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займались переважно соціально-політичною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.
Конфуціанство - філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».
Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом.
Основою конфуціанської моралі є вчення про жень - людинолюбство. Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, що повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чинов-никами. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма інши-ми людьми. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.
Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу.
Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.
У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Унаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною керувало чиновництво. Звідси уявлення про тотожність сім’ї та дер-жави, батька й імператора.
Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної моральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.
Даосизм-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людини підпорядковано загальному божественному законові дао. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в ос новному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбав-лене форми, перебуває в безперервному русі.
Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має при страсть, бачить його тільки в конечній формі».
Сутність дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.
Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. “Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...” Всі істоти містять у собі протилежні час-точки — «ян» та «інь».
За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей без діяння,безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріар-хальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства.