Лк№1:
1:
Перші спроби зрозуміти сутність релігії та причини їївиникнення відносяться до античної старовини. Ще в середині I тисячоліттядо н. е.. грецькі філософи, одними з перших намагалися раціоналістичноосмислити світ, звернули увагу на те, що релігійні уявлення неіманентно властиві людині, що люди вигадали своїх богів. Навіщо і длячого вони це зробили. Відповідаючи на це питання, древні філософи вважали,що це було зроблено, щоб переконати людей страх, примусити їх виконуватизакони. Страх перед грізними явищами природи, як вважав Демокрит, лежитьв основі релігії.
Наївні, але не позбавлені сенсу концепції древніх про походження тасоціальних функціях релігії заклали фундамент наукового релігієзнавства.
Поширення християнства на довгі століття покінчило з практикою античноговільнодумства, направивши пошуки істини в русло богословя. І хочахристиянська теологія дала світові чимало непересічних мислителів, їх судженняпро релігію зазвичай обмежувалися строгими рамками церковної догми, замежами яких горіли багаття святої інквізиції для єретиків івільнодумців. Тому лише з епохи Відродження і особливо в епоху
Просвіти, коли всесилля церкви стало зникати під тиском новихявищ і процесів (виникнення капіталізму в сфері соціально -економічній, реформація в сфері церковної), традиція античноговільнодумства відродилася - цього разу на новому, більш високому рівні.
Одним з перших потряс сліпу віру в церковні догми на рубежі
XVII ст. Ф. Бекон, що порівняв розум людини з кривим дзеркалом, що спотворюютьреальність, і тим що дав поштовх до прямої критики релігії. Співвітчизник
Бекона англієць Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» заявив,що саме страх перед невидимою силою, уявної на підставі вигадок,допущених державою, називається релігією. Невігластво і страх, за
Гоббсом, породили релігію, а влада свідомо використовувала це у своїхінтересах. Так народилася теорія релігії як свідомого обману.
Ще різкіше обрушився на релігію голландський філософ Б. Спіноза,який стверджував, що все те, що коли-небудь шанувалося з помилковогоблагочестя, нічого, крім фантазій і марення пригніченою і невпевненою душі, неявляло. Витоки релігії Спіноза бачив в невпевненості людини у своїхсилах, в постійних коливаннях його між надією та страхом.
Ідеї XVII ст. підготували грунт для розквіту в XVIII ст., столітті знаменитихфілософів, просвітителів і енциклопедистів, ще більш викривальноїкритики релігії. П. Гольбах вважав релігію вигадкою, створеним людськимуявою. В якійсь мірі близький до цієї ідеї був і Вольтер з йогокласичним тезою: «Якби бога не було, його слід було б вигадати». П.
С. Марешаль порівняв релігію з наркотиком, з опіумом, звернувши при цьомуувагу на силу релігійної традиції.
Різкі, уїдливі, саркастичні нападки французьких філософів XVIII ст. на релігію і бог а не тільки відродили традиції античноговільнодумстві, але і стали фундаментом для розвитку в XIX ст науковогорелігієзнавства з усіма його школами, направленіямн, концепціями.
2:
Структура релігієзнавства
Сучасне релігієзнавство, в залежності від академічної та культурної традиції кожної окремої країни, має наступну дисциплінарну структуру:
Класичний поділ:
• Історія релігії
• Феноменологія релігії
• Соціологія релігії
• Психологія релігії
• Філософія релігії
Проте у європейському релігієзнавстві (окрім Великої Британії) філософію релігії не включають у дисциплінарну структуру релігієзнавства. В Україні і Росії більшість дослідників вважають філософію релігії необхідною складовою релігієзнавчого комплексу. Окрім перерахованих вище дисциплін існують і інші релігієзнавчі дисципліни:
• Антропологія релігії (Етнологія релігії)
• Географія релігії
• Екологія релігії
В українському релігієзнавстві також виділяють такі дисципліни:
• Політологія релігії
• Етнологія релігії
• Правологія релігії
• Економікологія релігії
• Культурологія релігії
• Конфесіологія релігії
• Етикологія релігії
• Лінгвістичне релігієзнавство
Традиція виділяти політологію релігії як окрему релігієзнавчу дисципліну інсує і в Польщі. Етнологія релігії в українському релігієзнавстві не тотожна західноєвропейській антропології релігії, оскільки її предметом дослідження є проблема «релігія і нація». Решта дисциплін в іноземених традиціях не зустрічаються, а в Україні не є загальновизнаними.
У релігієзнавстві виділяють два важливі напрями, або розділи, — теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство вивчає філософські, соціологічні та психологічні аспекти. Історичне — вивчає історію виникнення та еволюції окремих релігій та вірувань в їхньому взаємозвязку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.
Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні й історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає обєктивні процеси інтеграції та диференціаціїнаукових знань про соціальну сутність релігії та її функції.
3:
Релі́гія (від лат.religio — звязок) — віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини[1].
У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія — це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.
Всупереч розповсюдженій думці, що релігія обовязково передбачає віру у бога (особу-творця), поняття «атеїзм» не повинно протиставлятися поняттю «релігія»[Джерело?]. Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога.[2] Інколи такі релігії називають атеїстичними.
Існує таке поняття, як релігійна свідомість. Це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.
У вузькому розумінні релігія — віра в існування надприродних — персоніфікованих чи ні — сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу тощо) впливати на Всесвіт та на долюлюдей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в себе певний етичнийкодекс, виражається в певному способі поведінки та/або ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів. За визначенням теологаГанса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільнотувідношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, — до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана); на відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.
РЕЛІГІЙНИЙ КУЛЬТ –(лат. cultus - поклоніння, шанування) — система реліг. дій, предметів і символів, апробованих у реліг. практиці впродовж певного часу та змінюваних за потребою. Повязаний з реліг. уявленнями віруючих і спрямований на задоволення їхніх реліг. потреб.
Культова діяльність — це конкр. акти реліг. активності віруючих. Такими є молитви, таїнство, обряди, богослужіння, ритуальні заборони, жертвопринесення тощо. Засоби здійснення культової діяльності — храм, молитовний будинок, мист-во, культові предмети (хрест, свічки тощо). Особливе (символічне) значення серед засобів культу мають храми, собори, мечеті тощо та реліг. мист-во (арх-ра, живопис, скульптура, музика). Засоби та культова діяльність виражають зміст реліг. вірувань, погляди і почуття віруючих. Р. к. — явище конфесійно зорієнтоване. У православї та католицизмі, напр., велике значення надається семи таїнствам: хрещенню, причащанню, освяченню, покаянню (сповіді), миропомазанню, церк. шлюбу та маслосвяттю (соборуванню). Кожне з них має свій догмат, зміст і символічне значення (хрещення символізує прилучення до христ. релігії, причащання — акт символіч. перетворення хліба й вина на тіло і кров Господні, через які віруючий долучається до єства Божого, тощо). В англіканській церкві визнаються лише три таїнства — хрещення, причащання і шлюб, а у баптизмі та лютеранстві два — хрещення і причащання. Особливе місце в Р. к. належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючих з Богом.
Культова діяльність визначається і регулюється певною системою норм і правил. У дух.сфері культову діяльність регламентують церк. канони (правила), тому вона має каноніч. характер (див. Канонічне право). Безпосередню культову діяльність (культ), крім церк. канонів і статутів (церк. право), регламентують ще й відповідні нормат.-прав. акти. Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991) встановлено, що богослужіння, реліг. обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах реліг. орг-цій, на кладовищах, у місцях окр. поховань і крематоріях, квартирах і будинках гр-н, а також в установах, організаціях, на підприємствах за ініціативи їх труд, колективів та за згодою адміністрації. Богослужіння і реліг. обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях поперед, увязнення і відбування покарання проводяться на прохання осіб, які перебувають у них, або за ініціативою реліг. орг-цій. В ін. випадках публічні богослужіння, реліг. обряди, церемонії та процесії проводяться з дозволу відповід. місцевої держ. адміністрації, виконкому сільс, селищ, або міської ради.
Релігійні почуття є одним із найважливіших феноменів психології релігії. Без зясування їх сутності неможливо зрозуміти будь-яку релігію, психологічні особливості релігійної людини.
Окрім поняття «почуття», у психології використовується ще й термін «емоції». Деякі дослідники їх особливо не розмежовують (К. Ізард, Г. Костюк, Б. Куценок), інші (В. Кандиба, П. Мясоїд, С. Рубінштейн, А. Ягелло) -- лише деякою мірою розрізняють, вказуючи на суспільний характер почуттів, їх відносну стійкість і постійність, звертають увагу на їх взаємозвязок.
Більшість психологів визначає почуття як особистісне ставлення людини у формі переживання до навколишньої дійсності, до самої себе. Почуття не містять конкретної інформації про предмет: вони відображають внутрішній стан субєкта, різноманітні його модифікації. Почуття, наче цемент, схоплюють, повязують усі елементи духовного світу людини, надаючи йому цілісності та завершеності.
Важливою ознакою почуттів є те, що зовнішній світ у них виступає засобом досягнення людських цілей і задоволення потреб. Емоційно-чуттєвий світ -- світ людини, її бажань та інтересів. Він є не лише енергетичним потенціалом людини, а й пусковим механізмом будь-якої діяльності. Американський психолог К. Ізард у своїй фундаментальній праці «Психологія емоцій», визначаючи емоцію як почуття, що переживається, вважає, що воно «мотивує, організує і спрямовує сприйняття, мислення і дії» [5, с. 27].
Вчені І. Сеченов, І. Павлов, К. Ізард наголошували про звязок чуттєво-переживального аспекту емоцій з нейрофізіологічними, нервово-мязовими процесами в організмі людини.
4:
Функції релігії
Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом, значенням, за переконанням віруючих
Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає переживати важкі випробування, страх перед смертю.
Комунікативна: спілкування віруючих між собою, «спілкування» із богами, янголами, душами померлих та святих
Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних норм, які випрацьовуються в кожній релігіозній традиції, виступають своєрідною програмою поведінки людей.
Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди
Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, обєднання або навпаки розєднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей.
Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т. д.)
Дезінтегруюча: релігія може бути використана для розєднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.
5:
ТИПИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Вебер і Трелч: церкви і секти
Усі релігії привертають громади віруючих, проте такі громади організовані багатьма різними рпособами. Один із способів класифікації релігійних організацій уперше запропонував Макс Вебер та його колега, історик-релігієзнавець Ернст Трелч (Troeltsch, 1981). Вебер і Трелч розмежовували церкви і секти. Церква — це велике, усталене релігійне формування, скажімо, католицька або англіканська церкви. Секта — це невелика, не така організована група переконаних
віруючих, котра утворюється здебільшого на знак протесту проти церкви, як свого часу зробили кальвіністи й методисти. У церквах переважно існує офіційна бюрократична структура з релігійною ієрархією, і вона тяжіє до консерватизму в релігії, оскільки інтеґрується в існуючий суспільний порядок. Більшість віруючих, як і їхні батьки, є членами церкви.
Секти порівняно невеликі; зазвичай вони мають на меті знайти і дотримуватися "вірного шляху" і прагнуть відмежуватися від довколишнього суспільства, створюючи власні громади. Члени секти вважають традиційні церкви корумпованими організаціями. У більшості з них мало або й взагалі немає посадових осіб, а всі члени вважаються рівноправними. У сектантському середовищі народжується незначна частка людей, а найактивніше пристають до сект ті, хто прагне зміцнити свої вірування.
Бекер: деномінації й культи
Типологію церков і сект, започатковану Вебером і Трелчем, далі розвинули інші автори. Наприклад, Говард Бекер додав ще два види; деномінація й культ (Becker, 1950). Деномінація — це секта, котра
"охолола" і перетворилася на інституційний орган, радше, ніж на активну групу протестантів. Секти, котрі існують протягом певного часу, неминуче стають деномінаціями. Так, у період свого раннього формування сектами були кальвіністи й методисти, які із запалом проповідували серед своїх прихильників; проте з роками вони стали " поважнішими ".
Деномінації визнаються церквами як більш-менш законні формування, котрі існують паралельно із церквами і часто успішно співпрацюють з ними.
Культи нагадують секти, однак мають інший акцент. З усіх релігійних організацій вони мають найбільш ліберальну і швидкоплинну природу, оскільки складаються з осіб, котрі заперечують цінності навколишнього суспільства. Вони зосереджуються на індивідуальному досвіді, котрий обєднує осіб з подібним способом мислення. Люди не приєднуються до культу офіційно, а радше дотримуються певних теорій або рекомендованих способів поведінки. Членам переважно дозволяється підтримувати звязки з іншими релігійними організаціями. Як і секти, культи досить часто згуртовуються навколо духовного провідника. На Заході до культів нині можна віднести групи прихильників спіритизму, астрологи або трансцендентальної медитації.
Оцінка
При аналізі аспектів релігійної організації доцільно скористатися чотирма поняттями, щойно розглянутими нами, однак це слід робити обережно, почасти тому, що вони відображають характерні християнські традиції. Як свідчить приклад ісламу, не завжди є окрема церква, відмежована від інших інституцій у нехристиянських релігіях, а в інших усталених релігіях не існує сформованої бюрократичної ієрархії. Наприклад, індуїзм є такою внутрішньо неоднорідною релігією, що в ній важко відшукати риси бюрократичної організації. Тож немає сенсу численні підвиди індуїзму називати "деномінаціями".
Поняття секти і культу, можливо, мають широке застосування, проте тут, знову-таки, необхідна певна обережність. У межах найбільших світових релігій часто існували угруповання, подібні до сект. Вони демонструють більшість рис — самозречення, винятковість, відхід від ортодоксії, котрі є характерними для сект Заходу. Водночас багато таких груп, наприклад в індуїзмі, більше подібні до традиційних етнічних громад, ніж християнських сект (В. Wilson, 1982). Багатьом із цих груп бракує здебільшого характерного для християнства запалу "справжніх віруючих", оскільки в "етичних релігіях Сходу" більше терпимості до альтернативних поглядів. Група може йти "своїм власним шляхом", не зустрічаючи опору з боку більш усталених організацій. Термін "культ" має широке використання і може, наприклад, застосовуватися до деяких видів руху "тисячолітників", хоча останні більше нагадують секти, ніж види культу, котрі Бекер мав на увазі, формулюючи це поняття.
Поняття церкви, секти та деномінації може певною мірою повязуватися з якоюсь культурою, проте вони допомагають нам проаналізувати напруженість, яку всі релігії зазвичай породжують між ревівалізмом та інституціолізацією. Релігійні організації, що вже проіснували якийсь час, тяжіють до бюрократизації та негнучкості. Але ж релігійні символи мають для віруючих надзвичайний емоційний заряд і опираються зменшенню їхньої ролі до рутинного рівня. Постійно виникають нові секти й культи. Тут можна скористатися дюркгаймівським розмежуванням священного й світського. Чим більше релігійні дії стандартизуються і набувають механічного відтворення, тим більше втрачається елемент святості, а релігійні ритуал і віра уподібнюються до світського повсякденного життя. З іншого боку, церемонії можуть пожвавити відчуття відмінності релігійних переживань і призвести до натхненної віри, яка може відрізнятися від усталеної ортодоксальності. Групи можуть поривати звязки з головною громадою, інспірувати протестантські чи сепаратистські рухи або в інакший спосіб відрізнятися від моделей усталеного ритуалу й віри.
Лк №2
1:
Часто, вивчаючи первісні вірування, вчені зустрічають шануванняцієї сили в особі Богині - Матері.
Культ Богині-матері
Зародження одного з найдавніших релігійних культів відділяють від насдесятки тисяч років. Не дивно, що відомо про нього небагато, а те, чиммають вчені, може послужити основою лише більш-меншдостовірних гіпотез.
У народів, що зберегли пережитки віддалених неолітичних часів,практично повсюдно зустрічається культ загальної Матері.
У Маорі вона іменується Пепа, Мати-земля, дружина Бога Небесного. Уевенків Підкамяної Тунгуски - Бугади Енінітин. Вона мислиться господинеювсесвіту і одночасно - матірю звірів і людей. Кетское жіноче божество
Томам подібно Евенкійський Бугади Енінітин.
В Індії вона відома під іменами Шакті і пракріті. В одному древньомуіндійському тексті вона прямо звязується з ростом і народженням. А на однійдруку з Хараппи можна розглянути зображення жінки, з лона якоїпіднімається рослина.
У Передній Азії та Африці Велика Богиня-Мати шанувалася майже у всіхкультурних народів періоду початку писемності. «Та, яка народжує плодиземлі », - єгипетська Ісіда, малоазіатських Кібела, скорбота якої несевмирання рослинності, її двійник в Елладі - Деметра, карфагенська Таніт,сидонської Астарта, Артеміди, зображується з десятком грудей, якб готова нагодувати весь світ, - все це лише перевтілення стародавньої Матері
Миру. У язичницької Русі слова «Мати-земля» мають не просто метафоричнезначення. Вони позначали душу природи, богиню, дружину «Хазяїна неба».
Богиня-Мати править усіма природними процесами. Це вона змушуєоживати насіння, занурена в землю, вона вселяє любов у людей і тварин,їй співають пісні птиці в дні весняного залицяння. За її помахомрозпускаються квіти і наливаються плоди. Її радість - це радість всьогощо живе; її очі дивляться на нас з небесної блакиті, її рука ніжно пеститьлистя, вона проноситься над світом у подиху весняного вітерця.
Всі жіночі божественні лики - різновид єдиної богині, і цябогиня - жіноче начало світу, одна стать, зведений в абсолют.
Богиня-Мати - загальна прародителька. З її лона вийшли рослини,тварини, люди. Тому в мисленні первісної людини живе почуттяспоріднення, яка звязує всі живі істоти. Для мисливців камяного вікузубри і ведмеді, орли і бобри - це такі ж діти природи, як і вони самі.
Навіть небезпечні звірі, навіть обєкти промислу представлялися їм такими.
Сліди цього почуття ми знаходимо у багатьох примітивних народів.
2:форми ранньої релігії
Теософія (д.-грецьк. θεοσοφία) — релігійно-містичне вчення, божественна мудрість, релігійна мудрість, джерелом якого є містична інтуїція.
Засновником сучасної теософії вважають О.П. Блаватську. За її ініціативою у 1875 р. у Нью-Йорку засноване теософське товариство. Незабаром його центр перемістився у Індію.
Термін «теософія» відомий з другого століття н. е.., коли його стали вживати неоплатоники: Аммоній Саккас та його учні, що створили філософську систему, головною метою якої було примирити всі релігії, затвердивши єдиний універсальний принцип і загальну систему етики, заснованої на вічних істинах.
У «Ареопагітиках» термін «теософія» використовується як синонім терміну «теологія». Пізніше теософію стали протиставляти богослівю (теології), яке спирається на ідею свідоцтва, і догмати церкви. Теософією стали називати богопізнання через містичний досвід (безпосереднє спілкування з божеством в стані екстазу). Точніше: теософія - це таке вчення про божество, яке спирається на субєктивний містичний досвід, але, на відміну від чистої містики, прагне викласти цей досвід у вигляді звязкової системи. Коли теософія розуміється в такому широкому сенсі, в неї включають гностицизм, неоплатонізм, каббалу, герметизм, розенкрейцерство.
Частіше використовується більш вузький зміст слова: тоді теософією називаються містичні теорії XVI-XVIII століть, які, як правило, перебували за межами певної конфесії та церковної християнської традиції в цілому. Це теорії Якоба Беме, Парацельса, Л.К.де Сен-Мартена, Емануеля Сведенборга, Фрідріха Етінгера, Сен-Жермена. Багато теософів (наприклад, Парацельс) припускали, що теософія включає в себе не тільки містичний досвід споглядання Божества, а й розкриття таємниць зовнішньої природи і здійснення чудес (тауматургію).
У ще більш вузькому сенсі термін «теософія» означає вчення, основи і фрагменти якої викладені у праці О.П. Блаватської«Таємна доктрина».
У філософії Фрідріха Шеллінга термін «теософія» позначав синтез містичного богопізнання і раціональної філософії. Теософії він протиставляв «теософізм» - вид містицизму, що виключає можливість наукового пізнання. Після Шеллінга термін «теософія» вживали як назви свого світогляду Ф.К.фон Баадер, А.Розміні («Teosofia»), Ф.Б.Трентовський («Teosofia wszyskich ludów»).
Під впливом Шеллінга, в системі Володимира Соловйова зявляється термін «вільна теософія». Вільна теософія є цілісним знанням - вищим синтезом раціонального та емпіричного знання з містичним знанням. Характеристика «вільна» підкреслює відміну від традиційної теософії: вільна теософія є творчий продукт критичної думки, досвіду і містичного одкровення.
Вчення О.П.Блаватської та Теософського товариства[ред. • ред. код]
Найчастіше при згадуванні терміна «теософія» розглядаються книги Олени Петрівни Блаватської, яка взяла на озброєння цю назву. При цьому ніякого відношення до ранніх теософських концепцій (християнський містицизм, гностицизм) нео-теософія Блаватської не має і носить яскраво виражений анти-християнський характер. Досліджуючи історичні форми релігії, нео-теософія прагне обєднати різні віросповідання через тотожність езотеричного сенсу всіх релігійних символів.
Основні положення вчення викладені нижче, проте, в декількох словах його можна виразити так: в основі походження світу лежить Першопричина або Абсолют. Все існуюче у Всесвіті, в тому числі людина, несе в собі частку першопричини. Людина має можливість зєднатися з Першопричиною. Вчення О.П.Блаватської спирається на індійську філософію (перш за все, на буддизм, індуїзм і брахманізм). Існує відома схожість між Теософією О.П.Блаватської й Теософією Беме і Плотіна.
У працях О.П.Блаватської та інших нео-теософів ставилася мета врятувати від перекручення архаїчні істини, що є основою всіх релігій, розкрити їх єдину основу, вказати людині її законне місце у Всесвіті.
«...вчення Блаватської — теософія — ставило за мету довести, що Природа не є "випадкове поєднання атомів", і вказати людині її законне місце у схемі Всесвіту; врятувати від перекручення архаїчні істини, які є основою всіх релігій; прочинити до деякої міри основне єдність, звідки всі вони походять; показати, що прихована сторона Природи ніколи ще не була доступна науці сучасної цивілізації. У вченні заперечувалося існування антропоморфногобог а-творця і утверджувалася віра в Універсальний Божественний Принцип - Абсолют, віра в те, що Всесвіт розгортається сам, зі своєї власної Сутності, не будучи створеним. Найважливішим для теософії Блаватська вважала очищення душ, полегшення страждань, моральні ідеали, дотримання принципу Братства людства. Блаватська називала себе не творцем системи, а лише провідником Вищих Сил, зберігачем потаємних знань Вчителів, Махатм, від яких вона отримала всі теософські істини».
Завдяки діяльності «Теософічного товариства», заснованого О.Блаватською та іншими в 1875 році в Нью-Йорку, теософія стала розповсюджуватися в різних країнах світу в середовищі інтелігенції - переважно в Азії, а також у США, країнах Європи та в Російській Імперії. На початку 1910-х у світі видавалося 50 теософічних журналів, у тому числі й на території сьогоднішньої України: «Вісник теософії», «Теософічний огляд», «Теософське життя».
Одні дослідники відносять вчення О.Блаватської до релігійної філософії, інші - до містичної філософії, треті - до езотеричних вчень, четверті - до космізму.
Теософия Блаватської викликала великий резонанс у суспільстві. В наш час[Коли?] науковому осмисленню теософії присвячено ряд конференцій.
Тантра (санскр.तन्त्र — тантра) — від "тан" - розширювати, букв. переклад - сіть, тканина. Може означати - система, ритуал, доктрина, в езотеричному розумінні - те, що розширює свідомість, знання, мудрість, горизонт буття і реальності. Це холістичний підхід до пізнання загального з погляду індивідуального, вивчення макрокосмосу через вивчення мікрокосмосу. Тантра йога «настояна» на всіх науках — астрономії, астрології, нумерології, фізіогноміці, фізиці, хімії, алхімії, традиційній індійській медицині — для забезпечення практичної реалізації високої філософії в повсякденному житті. Замість того щоб розділяти різні області людських знань, тантра йога збирає їх разом.
Мета тантра йоги
Розширити знання про всі стани свідомості, неспання, марення або сон. Для здійснення цього нам необхідне якесь депрограмування або перепрограмування нашого людського компютера. Наше народження у визначеному місці і часі дає нам нашу первинну програму, яка залежить від спадковості і навколишнього середовища. Якщо ми задоволені результатами і живемо без особливих проблем, тоді необхідності в змінах немає, але, переживаючи великі труднощі або починаючи шукати щось за межами нашої обмеженої програми, нам необхідний шлях її зміни.
Тантра йога пропонує методологію і інструменти для цієї роботи. Тантра йога учить нас розпізнавати різні чинники, що впливають на наші думки і відчуття, долати перешкоди на шляху до нашої еволюції, такі як байдужість, тваринна суть, егоїзм. Очищаючи наші думки і відчуття, шляхом цієї практики Тантра йоги, ми вчимося створювати світ, гармонію і порядок усередині нас самих. Вчення Тантри багато хто відносить до індуїстских релігійних течій. Хоча тантризм має всі ознаки самостійної традиції — це й віровчення, своєрідна культова і йогічна практика, священні книги-тантри й цілий ряд інших рис окремої релігії, — більшість учених, та й самих тантристів розглядають його як особливу форму індуїзму.
Індійська тантра існує у формах Шайва (Капаліка, кашмірський шиваїзм, шайва-сіддханта, агхорі(найбільш екстремальні практики)), Вайшнава, Ганапатья (культ Ганеші), Саурья, Шакта. Також використовується у тібетському буддизміВаджраяна, Бон, Сікхізмі, Джайнізмі, Сінгон, нью-ейдж (неотантра), з тантрою тісно повязані рейкі, цигун, даосизм.
Буддійська Тантра (Ваджраяна, Мантраяна або Тантраяна) має власне походження і тексти. Вчення Тантри (Ваджраяни) повідомив сам Гаутама Будда. В Китаї Тантра зявилась як вчення Мідзун (Таємне слово або мантра). Панчаратра-агама (збір вайшнавських тантричних писань) поділяє Тантру на пять видів (за іменами їх творців: Шиви, Вішну, Брахми, Сурї та Кумарів): «Шайва, шакта, брахма, саура и каумара — так пятикратно поділяється Тантра і ті хто її оголосив». (Вішну-самхита 2.20)
Слово «тантра» має кілька значень: «таємне знання», «магія», «практика», «вчення», «порятунок за допомогою тіла» і навіть «процес ткацтва». Але священні тексти-тантри дають зовсім інше трактування цього терміну: «вчення називається Тантрою тому, що розкриває знання про істинну суть усього — таттву, і тим самим рятує».
Походження тантризму повязане з культом Великої Богині-Матері. Форми релігії, подібні до індійського тантризму, існували майже у всіх народів давнини: це культи Астарти в Ассирії й Палестині, Ісіди — у Єгипті, Афродіти — у Греції, Венери — у Римі, Кібели — у Малій Азії, Іштар — Месопотамії, Аматерасу — у Японії, Шакті — в Індії, Лади — у давніх словян. Деякі риси цього світогляду збереглися і після прийняття християнства у вигляді вшанування Богоматері (напр. серед запорозьких козаків).
Сучасний тантризм складався під впливом ведійської релігії, брахманізму й буддизму, однак риси давнього шанування Богині-Матері добре збереглися й понині. Тантри як книги з духовних практик називаються "садхана- шастри".
Тантристи вважають своє віровчення універсальною релігією всіх людей, з якої розвинулися й черпають свою духовну силу інші релігії. В одній з найшанованіших тантр — «Маха нірвана-тантрі» — стверджується: «Всі люди на землі — від високонароджених брахманів до найнижчих недоторканих — здібні дотримуватися вічного Шляху Тантри».
Тантрична традиція неоднорідна й складається з великої кількості різних течій і сект. Як правило, їхні прихильники взаємно визнають один одного одновірцями (переважно шактизм і шайвізм). За всією різноманітністю тантричних культів всі вони зводяться до чотирьох основних типів: «тантра правої руки», «тантра лівої руки», реформований універсалістський шактизм і архаїчний тантризм з елементами шаманства, розповсюджений серед племен півострова Індостан.
Послідовники «тантри правої руки» шанують Богиню-Матір відповідно до приписів ортодоксального індуїзму і додержуються правил ведійської соціальної поведінки.
Прихильники «тантри лівої руки», напроти, зберігають у своїй практиці ознаки архаїчного культу й використовують у своїх обрядах багато чого з того, що для інших індуїстів уважається неприйнятним (приношення в жертву тварин, вживання мяса, риби, вина, ганжі, ігнорування кастових розрізнень, магічні обряди). Зокрема ритуал для посвячених у кулу (тантричний клан) - "5М" (ru:Панчамакара) завершується тантричним сексом (майтгуна).
Одним із засновників універсалістського шактізму можна вважати індуїстського містика й гуманіста Шрі Рамакрішну (1836—1886). Погляди «універсалістів» характерні для представників «Місії Рамакрішни» і деяких інших реформістських течій сучасного індуїзму. «Універсалісти» відійшли від ортодоксального тантризму. Хоча вони й зберігають у своєму віровченні деякі давні елементи (особливо культ жіночого начала), але фактично їх треба розглядати як типових представників неоіндуїстських течій.
"Кула-арнава-тантра" розрізняє 7 типів керівництва - веда-акара - ведійський шлях (ортодоксальний брахманізм), вайшнава-акара - шлях відданих Вішну, шайва-акара - шлях відданих Шіви, дакшина-акара - шлях правої руки, вама-акара - шлях лівої руки (включає сакральний статевий акт), сіддханта-акара - шлях лівої руки (вища форма , внутрішнє поклоніння), каула-акара - вища форма практики, синтез шкіл правої і лівої руки. [1] Каула має дві школи - йогіні-каула (очолюють жінки), сіддха-каула (очолюють чоловіки). До неї відносять південноіндійську традицію шрі-відья та кашмірську крама. Одним з найважливіших тантричних культів є культ 64 йогіні , на честь яких створювали храми круглої форми , найбільш відомі з яких входять у храмовий комплекс Кхаджурахо.
Лк№3
5:
Жрецтво (одн.жрець, жриця, род.від.жерцямн.жерці) — суспільний стан чи кастова група людей, що виконували релігійні обряди. Найбільшого розвитку досягло в Єгипті, Індії, Іудеї та ін.
Жерці — люди богів були наділені великою владою й могутністю, оскільки тільки вони могли встановлювати зв’язки з потойбічним світом і надавати земному світу стійкість шляхом проведення звичайних та урочистих служб.
В Шумері словом "Ен" іменувалися правителі, на думку інших - самі високопоставлені жерці. Хоча в більш пізній час так називали та представників вищих кіл шумерського суспільства, цей термін використовувався переважно по відношенню до жерців.
У найдавнішу епоху ен, мабуть, складали верхівку жрецтва. Це були жерці, керуючі храмовим господарством, яке було одночасно і господарством міста. Згодом з цієї громадської групи виділилися князі-жерці, енсі.
У найдавніших письмових документах ми зустрічаємо також терміни «Санг», «суккаль» та ін, також позначали різні жрецькі посади. Щодо «Санг» існує припущення, що вже до початку III тисячоліття цю посаду могли займати жінки.
Чим ближче до II тисячоліття, тим більше намічається розшарування в середовищі шумерського жрецтва. У звязку з ускладненням культу відбувається поділ функцій і обовязків жерців. Одні розпочинають займатися тільки жертвопринесеннями, інші - очисними обрядами, треті піклуються про статуї богів та вивчають різні чуда, тлумачать сни і пр. Складний ритуал богослужінь і турбота про «будинок бога» вимагали відповідного храмового персоналу. Подібно тому як невидимий палац бога обслуговувався безліччю другорядних божеств, так храм, його земне віддзеркалення, повинен був розташовувати великим числом навчених служителів[1].
У Стародавньому Єгипті була популярна астрономія, яка перетиналася з астрологією, але «астрологія» того часу була не "віщування», а аграрна і лікарська, яка вивчала вплив небесних тіл на самопочуття людей і природу. Астрологічні пророкування і гороскопи зявилися в Єгипті лише в I столітті до н. е..
Астрономами-спостерігачами були жерці Мер Уннут - розпорядники годин. А тлумачення руху небесних світил проводили жерці Амі Уннут - тлумачі годин. Їх діяльність була далека від сучасної астрології, жерцям потрібно було вибрати сприятливий час для посіву та збору врожаю, вони визначали точний час розливу Нілу. При складанні прогнозів використовувалося дані храмових бібліотек, в яких зберігалися докладні спостереження за астрономічними явищами минулих років. Жерці вищих санів удостоювалися титулу Ур - «високий, піднесений». Найвищим у Єгипті вважали верховного жерця Амона у Фівах.
В Індії найвищу варну жерців називають брагмани. У Ірані - маги. Існує версія, що три царі, які прийшли до новонародженого Ісуса, були саме маги, мобеди (зороастрійські жерці). У кельтів жерцями були друїди.
У майя сини наслідували своїм батькам на посаді жреця, хоча інколи жрецями ставали другі сини правителів. Титул жреця, Ах-Кін (Ah Kin — «він від сонця»), вказує на звязок з календарем та астрономією, а їх обовязки включали не тільки проведення ритіалів, але й освіту. Також вони проводили розрахунки календаря, астрономічних подій, завідували священними місцями, церемоніями і святами, надавали пророцтва, займалися лікуванням хворих, вчили учнів письму та складали генеалогії важливих персон.
Див. також: Релігія та міфологія майя
Жерці Греції і Риму
В Греції у полісах кожен громадянин міг приносити жертви, виконувати очищення, узливання та інші священні дії. Жерця, як правило, обирали на рік або на кілька років, часом призначали жеребкуванням. Деякі «посади» жерців діставались у спадщину на ціле життя (Евмольпіди в Елевсіні, Бранхіди в Дімах). Жерця, який керував Елевсінськими містеріями, називали ієрофант. В елліністичний період сан жерця можна було купити.
Жерцем міг бути лише повноправний громадянин, здоровий психічно й фізично. Жриці іноді мусили зберігати цнотливість (наприклад, жриці Артеміди в Орхомені). Деякі з них були обмежені в їжі (жриці Посейдона не повинні були їсти риби), іншим заборонялося заходити до лазні, до родинної господи тощо. Жерці не мали особливої платні за свою роботу, але брали частину мяса жертовних тварин та подарунки віруючих. В античній Греції державним культом відали найвищі службові особи, а не жерці (в Афінах — архонти-басилеї). У Римі ж. організовувалося в колегії, обовязком яких був громадський культ (родинним культом відав господар дому). Римське ж. відігравало більшу роль у житті суспільства, ніж грецьке.
У Римі жерці були службовими особами, відали календарем, оберігали закони, вступали в міжнародні зносини, засідали в сенаті тощо. Понтифіки, фламіни, весталки були високими колегіями жерців. Великий вплив на суспільне життя країни мали авгури; салії обслуговували релігійний культМарса Квіріна; арвальські брати, луперки, жерці Фавна відали сільськогосподарським культом. Християнство перейняло чимало римських культів. У переносному значенні жрець — той, хто присвячує себе служінню чомусь: жрець Аполлона — митець, жрець Морфея — сплюх (жарт.), жрець Вакха — пяниця тощо.
В Іудеї жерців називали когени і левіти. В християн жерця можуть називати священик, церковнослужитель, піп (походить від папа - отець), пастор, жрецтво взагалі - клір, духовенство. В ісламі керує богослужінням імам.
1:
Політеї́зм (від грец. πολύς — численний та θεός — бог) — багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне поняття — монотеїзм.
Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання тощо.
Філософське сприйняття богів відрізняється в залежності від того, як вони зображені у міфології. У філософських традиціях боги вважаються безсмертними, досконалими і всемогутніми.
У політеїстичних віруваннях, за кожним божеством закріплюється певна роль, функція, влада над певною сферою життя чи над частиною всесвіту. Наприклад, у давньогрецькій міфологіїАполлон вважався богом музики, Деметра — богинею врожаю, Афродіта — богинею кохання. Бог також може займати певну роль у божественній ієрархії (наприклад, Зевс — верховний бог), або бути повязаним з певним географічним явищем чи обєктом (горою, річкою та інше), космологічним феноменом, бути покровителем окремої родини чи навіть відповідати за певну абстрактну ідею. Боги можуть перебувати між собою у різноманітних соціальних відносинах: бути друзями чи ворогами, подружньою парою чи коханцями, вони могли мати людські емоції, такі як ревнощі, примхи, неконтрольовану лють, зраджувати чи бути покараними. Вони можуть бути народженими, або можуть помирати, щоб відродитися знов.
Більшість «народних» релігій (які в ході історії викристалізувалися в межах одного чи кількох близьких народів) є політеїстичними.
Монотеї́зм (від грец.μόνος monos — «єдиний» + θεός theos — «бог»; єдинобо́жжя) — віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму, виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.
Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші релігії, що зявилися на їхньому ґрунті — сикхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея єдиного Бога також присутня у зороастризмі та більшості різновидів індуїзму.
ЛК№4:
2:
Буддизм[ред. код]
Священні міста буддистів будували царі, тому вони нерідко повязані із столицями. У цих містах - комплекси з великої кількості храмів, пагод і монастирів..
Тибет[ред. код]
Лхаса — Джоканг, Потала, ставка Далай-лами
Шигадзе — Ташилумпо, ставка Панчен-лами
Гьянтсе — місто и святий монастир Пелкор Чоде, куди сходятся паломники
Непал[ред. код]
Катманду — теократичне місто-держава, спеціально будувався як святе місто
Бхактапур — теократичне місто-держава, спеціально будувався як святе місто
Патан — теократичне місто-держава, спеціально будувався як святе місто
Мянма[ред. код]
Паган — в минулому столиця і велике храмове місто, декілька тисяч буддийських пагод
Мандалай — в минулому столиця, декілько великих храмових комплексів и реліквій, уникальн комплекс Куто-до Пайя
Рангун — в прошлом столица, уникальные ступы Суле, Шведагон, несколько значимых храмовых комплексов и реликвий
Пегу — в минулому столица, центр Монського царства
Лаос[ред. код]
Луанг-Прабанг — в минулому столиця, реліквія Золотой Будда, зосередження храмів
Вєнтьян; — столиця, золота ступа Пха Тхат Луанг, зосередження храмів
Таїланд[ред. код]
Аютія — стародавня столиця з безліччю храмів
Сукхотай — стародавня столиця з безліччю храмів
Камбоджа[ред. код]
Ангкор — велике храмове місто
Індонезія[ред. код]
Борободур — велике храмове місто-комплекс
Шрі-Ланка[ред. код]
Анурадхапура — колись головне священне місто з безліччю храмів. Сюди пересаджено Дерево Бодхи
Канди — Храм зубу Будди з великою кількістю паломників
Японія[ред. код]
Нара — в минулому столиця, храм Великого Будди Тодай-дзи, безліч храмів і святих місць
Кіото — в минулому столиця, храм Киемидзу-дера, безліч храмів і святих місць різних шкіл с резиденціями патріархів
Священне місто — одне з головних міст якої-небудь релігії (або великої релігійної школи), яке:
1. є містом, а не окремим монастирем, храмом або святим місцем
2. є місцем масового паломництва
3. несе першорядну культову значимість — тобто володіє однією з наступних ознак:
o ставка патріарху або голови релігії (наприклад, Константинополь, Москва)
o туди приїжджають паломники з віддалених країн і областей (наприклад, Мекка, Єрусалим)
o офіційно оголошений святим містом властями або вищим духівництвом (наприклад, Бухара)
o спеціально будувався як культовий центр (наприклад, Катманду)
o столиця теократичної держави в якому духовна і політична влада зєднувалася (наприклад, Вавилон, Ашур, Урук, Луксор)
4:
На відміну від інших релігій буддизм заперечує існування вічної душі Всесвіту та вічної індивідуальної душі як носія і відповідача за вчинки. Натомість стверджується, що основу всіх речей і явищ як матеріальних, так і духовних, становлять певні елементи (дхарми). За своєю природою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, джерелом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини. Людина, бажає володіти і насолоджуватися різними речами. Подібні бажання створюють неперервний ланцюг боротьби за існування і є причиною продовження життєвого процесу. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утворює карму. Цей процес може проходити в активній і пасивній формах. Людина може існувати активно лише тоді, коли дхарми збуджуються, утворюючи кармічний ефект. Останній породжується свідомістю. Таким чином, там, де немає свідомості, немає і карми, тому невимушені дії не впливають на карму. Вона не обмежена часом і простором і відноситься лише до етичної сфери як результат потоку свідомості. Карма може бути космічною, національною, родовою, сімейною, індивідуальною.
ЛК№5:
1:
Христия́нство (від грец. Χριστός — «помазанник», «Месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число 3-х світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства, іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього. Одна з авраамічних релігій (семітичного походження, також (юдаїзм, іслам).
Християнство зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) у I ст.. Як фактично єдина географічно-адміністративна спільнота проіснувала приблизно до 484 року, хоча з кінця I століття в ній виникали різні секти, протистояння. Остаточний розкол Християнської Церкви на Східну (Православя) та Західну (Католицизм) відбувся 1054 року, у 1517 р. виник Протестантизм — 3 основні розгалуження в християнстві.
В наш час християнство — найпоширеніша у світі релігія, — його притримуються близько 2,2 млрд осіб, що становить понад 1/3 людства. Християнство посідає 1-е місце у світі за географічним поширенням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б 1-а християнська громада.
Релігійним витоком християнства було іудейське сектантство — тобто широкий рух, опозиційний панівному юдаїзмові. Його учасники поділяли іудейську віру в єдиного Бога, що опікував народ Ізраїлю. Більше того, саме себе вони вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїлю.
Ідеології іудейського сектантства були властиві дві основні риси:
есхатологізм (грец. єахатос, — кінець) — вчення про «кінець світу» і його наступне відновлення разом з останнім Судом над усіма, що коли-небудь жили;
месіанство (месія — від давньогебрейського машиах, букв. Помазаник, Посланник Божий) — віра в божественного Спасителя, що здійснить цей переворот, відтак поверне іудеям Божу прихильність.
Трон Слави: Бог Отець, Його Син, Святий Дух та ангели. Картина Ель Греко
Христия́нство — віровчення про єдиного Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога, Творця неба і землі у 3-х його найважливіших проявах (іпостасях) — Господа Вседержителя (Бога-Отця), єдинородного несотворенного Сина — Господа Ісуса Христа (Бога-Сина, святу Істину, святе Боже Слово), та Животворчу Божу Благодать (Бога-Духа Святого), що говорив через пророків, Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці. Центральне місце в християнстві займає втілення та зішестя на землю Сина Божого з метою спасіння людства від гріха жертівним Розпяттям на Голгофі, Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя судити усіх живих та мертвих людей. Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі та ангелів), визначає природу людини — її сотворення, гріхопадіння (перворідний гріх) та Викуплення Христом, її майбутню долю — воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай) або вічне прокляття (пекло). Віруючі послідовники цих догматів звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення Його настанов, покаяння у випадку їх порушення, регулярно спілкуються з Ним через молитву. Сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити (див. ченці), щоби повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа.
Згідно з Християнством, метою людського життя є освячення людини, повернення до первинної природи, через обоження (грец. theosis) людини через причастя в Бозі Христі, завдяки Його Викупительній Самопожертві за людські гріхи. Особи, що досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа і визначилися найвищими чеснотами християнської побожності, прославившись чудами, шануються у Православному та Католицькому християнстві як святі. Протестанти ж притримуються думки, що жодна людина у своїх вчинках не може бути досконалою (таким був лише Ісус Христос). Тому сподіваються на святість від Бога через віру в Кров Його Сина (як єдиний спосіб очищення від гріхів), і святими називають всіх, хто щиро вірить і (щодня), каючись у своїх гріхах, намагається прославити Бога всім життям (відобразити в собі Святість Христову).
Христос — центральна постать християнства[ред. код]
Докладніше: Ісус Христос
Бернард Плокгорст: Добрий Пастир. Ісус Христос — Проводир Християнської Церкви
Центром християнства є особа Ісуса Христа, який є однією з осіб Трійці — одночасно Сином Божим та Сином Людським та прийняв страждання і смерть заради спокутування первородного гріха.
Для більшості християнських конфесій і більшості християн по всьому світу беззаперечним авторитетом є Біблія. Тобто все, що написане в цій книзі, сприймається на віру і не потребує ніяких доказів. В Біблії життя і вчення Ісуса Христа викладене в 4-х канонічних Євангеліях — від Матвія, від Марка, від Луки та від Іоанна, які входять в Новий Заповіт. Крім цього основним постулатом віри є догмат про Святу Трійцю.
За християнським вченням Ісус Христос є Месія, Спаситель та Відкупитель людства з ярма гріха. Бог-Син в Святій Трійці. Поєднання в особі Христа Божого й людського являє собою поєднання людської природи, Божої природи і Божої Особи. Розглядаючи Ісуса Христа як Сина Божого, Християнська церква, в той же час, вважає Ісуса рівним із Богом-Отцем.
Деякі релігійні течії (наприклад свідки Єгови, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів), які самі себе вважають християнськими, мають вчення про Ісуса Христа, яке суттєво відрізняється від прийнятого більшістю християнських конфесій. Наприклад: Свідки Єгови вважають Ісуса Христа Сином Божим, однак не вважають його рівним Богові.[1]
Божий Агнець (лат. Agnus Dei) є традиційним символом невинного Ісуса Христа, який віддав Себе в жертву за гріхи людей. Картина Яна ван Ейка (1390–1441).
Згідно з постулатами християнства, що базуються на Біблії, внаслідок першородного гріха, вчиненого Адамом та Євою, кожна людина є грішною, відтак смертною і підлягає засудженню Богом. Оскільки Бог любить світ та людей, він послав свого Сина, який, будучи безгрішним, своєю смертю на хресті викупив людей від належного їм покарання. Таким чином, спасіння досягається вірою в Ісуса Христа та прийняттям його жертви, а також покаянням — відверненням від гріхів та приведенням свого життя у відповідність з Божими заповідями.
2:
Виникнення християнства взято за основу сучасного літочислення, нової ери в історії людства, яка почалася понад 2000 років тому. Християнство зародилось в I столітті на Близькому Сході, на іудейських землях (провінція Іудея) Римської імперії, серед месіанських рухів тодішнього єврейського єдинобожжя. Корені християнського віровчення повязані з дохристиянським єдинобожжям стародавніх євреїв та вченням Старого Завіту (Закон, Пророки і Писання — Танах).
Згідно зі Святим Писанням, а також інших джерел того часу, перші спільноти християн (коло віруючих, християнська Церква) виникли в 1 столітті у східних провінціях Римської імперії в Палестині, місці народження Христа, Святій Землі унаслідок проповіді учнів Христа, святих апостолів та їх послідовників. Християнство від початку поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії. Св. Павло та апостоли активно подорожували по всій Імперії, засновуючи Церкви у основних містах. Перші Церкви зявились у Антиохії, Олександрії та Єрусалимі, а потім у двох політичних центрах — у Римі і Константинополі.
Общини первісного християнства складалися з бідних людей, у цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви, — у сучасному розумінні як окремої будівлі для збирання членів общин — не було. Збиралися або в приватних приміщеннях, або, при переслідуванні з боку римської влади, у печерах чи катакомбах.
Тривалі гоніння на християн припинились у 313 році, коли імператор Костянтин Великий оприлюднив Міланський указ (едикт). За імператора Костянтина (323–337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії обєднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. — єрусалимська.
Протягом IV–VIII ст. доктрина, культ і правові засади християнства оформлювались на «Вселенських соборах», серед яких — Перший Нікейський, Перший Константинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Другий Константинопольський (553), Третій Константинопольський (680–681) і Другий Нікейський (787).
Складний процес формування доктрини супроводжувався розколами церкви та виділенням окремих доктринальних течій, що оголошувалися на Вселенських соборах єресями і засуджувалися. Становлення християнської доктрини проходило у полеміці з іншими релігійними юдаїзмом, гностицизмом, докетизмом, маніхейством та іншими течіями. Були визнані хибними неортодоксальні погляди на Святу Трійцю такі як аріанство, несторіанство, монофізитство, монотелетизм та інші.
3:
В сучасному світі деякі люди схильні трактувати християнство як вчення, завданням якого було повністю знищити стародавню язичницьку культуру, культуру язиків (племен, народів) світу. Насправді таке бачення взаємодії християнства і язичництва відповідає дійсності лише наполовину. По-перше, традиційне християнство (зокрема православя) розглядає себе як істинне вчення, вчення про істину, одним з найважливіших завдань якого є поширення істинного знання серед людства, незалежно від його походження (оскільки воно в будь-якому випадку походить від Бога). Зокрема в традиційному християнстві визнається, що в язичницькі часи також існували люди (праведники), які пізнавали істину і жили згідно з її законами.
По відношенню до язичницьких, природних релігій X. успадкувало іудейський погляд: Бог істинний є лише Один, Творець світу; отже, всяка релігія, сповідуюча бога-нетворца, є релігія помилкова і справа демонів — або в тому сенсі, що демони самі, являючись людям і вселяючись в ідоли, обманом довели людей до служіння собі як богам; чи в тому сенсі що вони вселили занепалому людству помилкове уявлення про божество і довели його до шанування замість Творця тварюк або навіть створень демонами уяви (перше представлення переважає, але за друге, як здається, коштує ап. Павло — Римл. 1, 18 слід., 1 Корінф. 8, 4 і 10, 19 слід.), що направлялася. Але, оголошуючи усі релігії, окрім старозавітної, завоюваннями демонів в занепалому людстві, церква зіткнулася з питанням: звідки ж взялися в цих релігіях представлення і навчання, схожі з богоодкровенними (потоп Девкаліона, поняття про Єдиного Вищого Деміурга, про явище богів на землі у вигляді людей, про кінець світу через всесвітню пожежу)? Відповідь її була: ці навчання у греків суть або запозичення від євреїв, або глуха память про первинне одкровення, загальне усьому людству. Отже частки істини є в язичницьких релігіях, але лише постільки, поскільки ці релігії стикаються з християнським одкровенням (в цьому відношенні повною протилежністю X. зявився язичницький неоплатонизм, що визнав одкровення джерелом істинної філософії, але що виключав з області його якраз одкровення християнське : Порфирій бачив одкровення божества замість християнського Писання в оракулах; Ямвлих і Юліан Отступник шукали таємного самооткровения Божества в міфах всіляких релігій, окрім X.). Звідси ясно, що в них нічого шукати яких-небудь одкровень на додаток до Біблії і Євангелія; важливий для християнина не стільки зміст цих істинних положень в язичництві, скільки самий факт їх існування, що дає деяку відповідь на нерозуміння, : невже милосердний Бог залишив усе дохристиянське людство в безпросвітному мороці?
Язичництво — первісна релігія східних словян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків. Єдиним найвищим богом. богом«громовиком», був Перун. Уособленням неба взагалі був Сварог. Інші вищі боги вважалися його синами — Сварожичами: сонце і вогонь — Дажбог і Хоре, Велес — «скотій бог». У волинян найвищим богом вважався ще Святовит — Триглав. Імена цих богів дійшли до нас із фольклору — народних казок і пісень, сутність яких зводиться до боротьби світлих сил природи з темними: родючості з неродючістю (безплідністю), літа із зимою, життя зі смертю. Східні словяни (русини) уявляли собі весь кругообіг пір року як безперервну боротьбу й чергування перемог світлих і темних сил природи. Висхідним пунктом цього кругообігу є новий рік — народження нового сонця (Ярила); відзначали також початок весни й літнє сонцестояння (Купала). Із цими уявленнями тісно повязані уявлення про потойбічне життя й культ предків. Вважалося, що душі померлих перебувають у країні, де знаходиться сонце. В цю країну померлого потрібно споряджати, що й виявлялося в належному обряді поховання. Якщо ж належного обряду не здійснено, душа небіжчика нібито приречена на вічне поневіряння (напр., душі дівчатутоплениць — русалки, мавки). Щоб полегшити померлому шлях до країни вічного спочину, вдавалися до обряду спалення: вогонь очищав душу, відокремлював її від тіла. Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогнища, сімї й роду (Род, Чур, Діддомовик).
У словян не було вироблено чітких форм культу, не було громадських кумирів, храмів, жерців. Жертви родовим і небесним богам приносили старійшини родових громад. Лише під впливом варягів почали споруджувати або зображати бовванців (ідолів). Князь Володимир уперше поставив у Києві над Дніпром ідоли Перуна, Хора й Дажбога. Є згадки, що Володимир побудував і перший храм, у якому приносили жертви богам.
Із запровадженням християнства язичницький культ на Русі занепадає, хоч християнство ще тривалий час не могло витіснити залишки язичницьких вірувань. Деякі язичницькі обряди були обєднані з християнськими святами (свято Різдва Христового з Колядою. Воскресіння з Великоднем та ін.).
ЛК№6:
2:
Дуалі́зм — доктрина, котра стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні у природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між «ментальними» (розумовими) та «реальними» предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.
Іншими словами, дуалізм це — філософська теорія, яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин, або вчення, що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відрізняється від монізму — вірування лише в одну речовину чи принцип а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найпоширеніших дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка, що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія).
3:
Гоніння християн — більш-менш організоване релігійне переслідування християн. У більшості християнські гоніння здійснюються коли християни становлять меншість, і переслідування здійснюється можновладцями або більшістю населення, або і першими і другими. Приклади християнських переслідувань складаються з домагання, наклепницьких кампаній, позбавлення майна, відсторонення від державних посад, тюремного увязнення або заслання.
Християнські гоніння в Римській імперії[ред. код]
У межах Римської Імперії релігійне життя було не приватною, а державною справою. Традиційну римську релігію характеризує тісний звязок з державним ладом та політичним життям. З огляду на це, християнство не могло не вступити у конфлікт з римською державою, яка повинна була захищати офіційну релігію, і з римським суспільством, яке цю релігію сповідувало. Встановленням принципату супроводжувалося певними змінами у релігійному житті — складовою римської релігії стає культ імператора. Імператори І–ІІ ст. н. е. і, можливо, через несприйняття культу імператора християн звинувачували на підставі закону про образу величі римського народу, як про це говорить Тертуліан (Sic et circa maiestatem imperatoris infamamur).[1] (див. також: Бог-король)
Найбільш відомим прикладом гоніння християн є переслідування християн у Римській імперії. Самі ранні заходи римського уряду проти християн можна, ймовірно, датувати періодом правління імператора Клавдія. За повідомленням Светонія цей імператор «іудеїв, постійно підбурюваних Хрестом (Iudaeos impulsore Chresto assidue) вигнав з Рима».[2] Светоній не диференціює християн та іудеїв. На перших порах християнство поширювалось серед іудеїв і лише згодом до церкви залучаються "язичники". Відокремлення християнства від іудаїзму повязане з Іудейською війною (друга половина 60-х років н. е.), коли було зруйновано Єрусалимський храм і відбулось розселення іудео-християн по усій Римській імперії.
Гоніння досягли піку в 64 році, коли імператор Нерон вказав християн винними за пожежу у Римі. В 64 році більша частина Рима була знищена, або частково пошкоджена вогнем внаслідок пожежі, яка спалахнула у липні того року у лавках римських торговців. Діон Кассій ж передає ворожу для Нерона версію, за якою палії були послані самим принцепсом для підпалу будинків у різних частинах міста. Ймовірно прагнучи відвернути підозру від себе, Нерон поклав провину за пожежу на християн.[3] Багатьох християн було схоплено, піддано жорстоким тортурам і страчено. Светоній жодним чином не повязує це із пожежею. Таціт, розповідаючи про події періоду правління імператора Нерона, вказує на сприйняття християн як окремої, відмінної від іудеїв релігійної групи. Самі ж іудеї до християн ставилися вкрай вороже. Під час іудейського повстання Бар-Кохби, за наказом ватажка повсталих, лише християн жорстоко катували, якщо вони не зрікалися Христа і відмовлялися виголошувати йому хулу.[4]
Пізніше, при імператорі Доміциані (81 - 96), християни піддавалися переслідуванням, на цей раз, як у Римі та Малій Азії, але ці гоніння сповільнилося після смерті Доміціана.
У наступні півтора століття, було, ймовірно, не централізовано організоване гоніння на християн, хоча християнство в якійсь мірі не були легалізовані, і мали місце спорадичні переслідування навколо Римської імперії, наприклад. У Єгипті і решті Північної Африки в перші роки третього століття, де багато християн було вбито в результаті закону імператора Септіміуса Северуса, який забороняє розповсюдження християнства і іудаїзму.
У 250 році імператор Децій почав досі найбільш повні і організовані гоніння на християн. Ці гоніння були, однак, скасовано смерті Деція в наступному році, але відновлені Валеріаном в 257 році. Незважаючи на те, що вдалося викорінити християнство, у 260 імператор Галлієн вирішив встановити переслідування. Тим не менш, дуже велика кількість християнс за цей період знизилася.
У наступні 40 років християни відносно мирно співіснували з римлянами, і здавалося, що правителі прийняли їх присутність. Але в 303 році ініційовано імператором Діоклетіаном нові гоніння з більшою силою, ніж будь-коли.
Гоніння християн сьогодні[ред. код]
Сьогодні переслідування християн мають особливе місце в ісламських державах. Країни, які сьогодні найбільш вдаються до християнських переслідувань, за даними організації Open Doors International: Північна Корея, Саудівська Аравія, Іран, Сомалі і Мальдівські острови.[5] Християни переслідуються у таких країнах, як Ірак і Нігерія.
4:
Язичництво (цер.-слов. «языцы», «языкъ» — чужоземці, чужинець)[1][2] — будь-яка (не обовязково політеїстична) традиційна релігія певного народу, відмінна від сучасних глобальних релігій. Часто так називають політеїстичні релігії, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування і світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу), що не є науково правильно.
"Языцы" — у стародавній Україні називали насамперед греків-християн, які поширювали серед давніх українців монотеїзм.[3] Термін було "перехоплено" церковниками-християнами після хрещення Русі і використано у війні проти "народної" релігії українців. На Заході в науковій літературі використовують слово "paganism", "народні вірування". У сучасній публіцистичній літературі слово «поганство» є лайливим стосовно політеїстичних релігій.[4]
Більшість монотеїстичних релігій (християнство, мусульманство тощо), переслідували поклоніння багатьом богам, навязуючи поклоніння одному богові. Непримиренність із іншими уявленнями про божественне у монотеїстичних релігіях наявна і в наш час.
5:
Черне́цтво — частина (т. зв. чорного) духовенства, складається з ченців, черниць або монахів, монашок (грец. монахос — самітник). Це особи, які, відмовившись від світського життя, перебувають у спеціальних гуртожитках, монастирях, скитах-лаврах або в цілковитому усамітненні. Вони посвячуються на службу Богові, прагнучи до досконалості життя і віддаючися молитві та покаянню, а ради нього також служінню ближнім, виконуючи діла милосердя (сиротинці, школи, шпиталі й взагалі опіка над хворими, доми для старших осіб, пастирське служіння тих ченців, які приймають свячення).
Крехівський монастир
Чернець зрікається родинного життя і перебуває у безженстві (так званий обіт-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге життя (обіт убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на сході, складали формальне приречення-присягу на «обіти». Побут ченців і зобовязання регулюються чернечим уставом, в Україні зазвичай студитським і василіянським. Залежно від чину ченці носять спеціальний, переважно чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступені, чернець дістає, звичайно, нове імя, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в Католицькій Церкві, не обовязкове. Світські особи, що готуються стати чернцями, звуться послушниками, вони живуть у монастирях, де виконують різні послуги («послушання») при богослужбах, у господарстві, на монастирських підприємствах. Частина ченців (у Католицькій Церкві більшість) залишається в контакті зі світом: працюють активно в пастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють науково тощо.
Чернечий стан сам собою не включає жодних свячень, і давніше, зокрема на Сході, свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих монастирях і їхніх церквах. Такі ченці із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять так зване «чорне» духовенство. Загал чернецтва перебуває у монастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь монастиря. У деяких монастирях на Сході, зокрема не католицьких, частина чернців сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті чернці працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва.
В Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних чернців, що, шукаючи або вдосконалення, або кращих умов життя, не жили в одному монастирі, а мандрували з одного до іншого.
Чернецтво (монастирська «братія») підлягають ігуменові («зверхник» грецькою мовою), якого вони обирають; виборні бували також інші чернечі пости. Великі монастирі очолювали звичайно архімандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільше призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сході, всі монастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місцевому єпископу; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.
В Україні чернецтво появилося з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував монастир уже у 10 ст. та що 1017 згорів Софійський монастир. З 1062 у Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у 12 ст. в Києві вже було 17 монастирів. За княжих часів усі митрополити та єпископи в Українській Церкві традиційно були з-поміж ченців і мали вплив на світські справи. У 16-17 ст., з поширенням права подавання, на монастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архімандритів відбувалося тоді часто поза церковною зверхністю, і сторонні особи використовували майно монастирів, збіднювали ченців та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень чернецтва, хоч і тоді окремі ченці й чернечі громади були центрами релігійного і культурного життя. У монастирях працювали визначні богослови і письменники (Мелетій Смотрицький), а у ченці постригалися члени княжих й інших визначних родів; так, у кінці 16 ст. стали ченцями: князь Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у монастирі перебувала мати гетьмана Івана Мазепи. Українські ченці прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій половині 18 ст. — Росії, наприклад, ієрархи С. Яворський чи Т. Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого початку заснування таких монастирів як Києво-Печерської Лавра, Почаївської Лавра, Дерманський монастир. У 17 ст. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), монастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнах (1619).
У 19 ст., коли українське чернецтво у межах Російської імперії було русифіковане, національно-культурну діяльність провадили у Галичині і на Закарпатті греко-католицькі ченці, й деякі з їхніх монастирів (у Жовкві й Мукачеві) стали визначними культурно-освітними і релігійними центрами. У монастирях у Лаврові, Дрогобичі і в Бучачі ченці мали школи. У монастирі св. Онуфрія у Львові зберігалася бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна галерея.
Перед революцією 1917 на українських землях у межах тодішньої Російської імперії було 129 чернечих громад (чоловічих 81 і жініночих 48), які обєднували близько 17 000 ченців (10 000 жінок і 7 000 чоловіків).
У 1918-29 роках більшість монастирів у СССР було ліквідовано. За Другої світової війни 1941-44 на центральних і східних українських землях були чинними 16 монастирів. У 1946 в усьому СССР діяли 104 монастирі; у 1949 було 4886 ченців; це число зменшилося 1959 року до 47 монастирів (за Російської імперії їх було 910) з 2 836 ченцями. У 1960-их роках почалося знову переслідування чернецтва, 1963 закрито Києво-Печерську лавру. На початку 1970-их років в СССР залишилося тільки 16 монастирів з 1273 ченцями, у тому числі 75% жінок. В Україні 1970 було 9 монастирів (7 жіночих і 2 чоловічих) з 840 ченцями, зокрема 600 черниць. Більшість ченців — це старші віком люди (понад 65 років) з початковою освітою, рідко з середньою, і тільки 4 були кандидатами богословя. Перешкоди на поповнення молодих кандидатів у ченці створювала сама московська патріархія; вона заборонила приймати у ченці осіб, молодших від 30 років. 1964 за антисовіцьку діяльність видалено з Почаївської Лаври багато ченців.
Чернецтво в Українській Католицькій Церкві набрало дещо відмінної структури і розвинуло багатогранну церковно-культурну діяльність. Поза Україною тепер діє 6 чоловічих і 5 жіночих чинів-згромаджень та один інститут катехиток, до них зближений.
Титул «чин» мають василіяни, студити, східні вітки бенедиктинців та францісканців й сестри василіянки. Всі інші, які постали за останнє століття, звуться згромадженнями. І чини, і згромадження централізовані на зразок західного чернецтва: всі вони включені також до активного душпастирського життя поза монастирями, за винятком суто замкненого монастиря сестер василіянок у Північній Америці, в Асторії. Ті, що поширилися на більше країн, поділені на провінції, які підлягають провінційним настоятелям (протоігуменам тощо), а всім чином-згромадженням керує головний настоятель (протоархимандрит, архімандрит, генеральний тощо). Разом з радою їх обирають на різний час. З минулого століття нема вже доживотних архімандритів-настоятелів одного монастиря. До чернецтва допускаються ті, що відбули першу пробу - новіціат, який триває 2-3 роки, і то з 18-літнього віку. Друга проба-школа триває звичайно 6 років, по яких кандидат може бути допущений до остаточних приречень, так званих вічних обітів, а в чинах — до так званої професії тих обітів; тільки після них можна приймати будь-які свячення. До минулого століття лише з ченців обирали єпископів Української Католицької Церкви.
1939 в УКЦ було близько 70 чоловічих чернечих осідків і понад 1000 ченців та понад 200 жініночих монастирів з понад 1400 сестер-черниць. Тепер поза Україною є 53 чоловічі чернечі доми; всіх ченців 725, зокрема близько 300 в Україні та 218 жіночих монастирів і близько 2400 всіх черниць, зокрема близько 800 в Україні. Близький до них посвятою і працею Інститут катехиток у Бразілії має 6 осідків і понад 100 членів.
6:
«Мойсей та Десять заповідей», Рембрандт, 1659
Де́сять за́повідей (Декалог або Закон Божий) (євр.: עשרת הדברות «асерет-ха-діброт», грец. δέκα λόγοι; дослівно: десятислівя) — вказівки, десять основних законів, котрі, за текстом Пятикнижжя, були дані самим Богом Мойсею на горі Сінай приблизно через пятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет (Вих. 20:3-17). Заповіді, як оповідається, були зафіксовані на камяних скрижалях.
Християнство
І Бог промовляв всі слова оці, кажучи: Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства.
1.Хай не буде тобі інших богів передо Мною!
2.Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.
3.Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.
4.Памятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.
5.Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
6.Не вбивай!
7.Не чини перелюбу!
8.Не кради!
9.Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
10.Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!
ПР№7
1:
Розко́л у христия́нстві (дав.-гр. σχίσμα — поділ, розщеплення) — відокремлення частини церкви чи поділ на кілька частин через канонічні суперечності.
Цей надзвичайно складний історичний факт сягає своїми коренями ще в античний період. Рим виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма. Зачарування Римом не тільки збереглося в стародавніх народів, які прийняли християнство, але й перейшло до варварів, які поселилися на руїнах Римської Імперії. Римська єдина держава, римська культура — це були не порожні слова, а поняття з винятково цінним змістом огорнуті і овіяні славою старого Риму, єпископ Римський віддавна посів видатне становище у Християнській Церкві.
Римський єпископ вважав себе покликаним дбати «про мир у всьому світі та добробут святих Божих церков». У справі збереження істинного віровчення, Римська церква користувалася незаперечним авторитетом. Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи уважно слідкували за нею й ніколи не втрачали можливості своєчасно висловлювати свої думки, які часто розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Лева І Великого IV Вселенського Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти, що могли б розробити тонкощі єретичних систем. Папи майже завжди вдало ставали на бік ортодоксальних мислителів, входили в їхнє сумне становище, сприяли їм та підтримували їх. Початок суперечностей насамперед на Сході, а потім і відносинах між Сходом і Заходом було покладено заснуванням Константинопольської архієпископії, а потім й піднесенням її як столичної. До ІІ Вселенського Константинопольського Собору 381 року першою кафедрою на Сході вважалась Александрійська.
Після Собору 381 року почалася боротьба між Константинополем та Александрією, яка закінчилася остаточною перемогою Константинопольського архієпископа над Александрійським папою на IV Вселенському Халкидонському Соборі. Ще раніше, на ІІІ Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої переваги Антіохійська кафедра: антіохійській школі Несторія була оголошена анафема, Кіпрська та грузинська церкви отримали автокефалію. З усуненням антіохійського несторіанства та александрійського монофізитства зміцнилось грецьке православя як таке, що йде середнім шляхом. Звичайно, підвищується роль і Константинопольської кафедри. Після Халкидонського Собору константинопольський архиєпископ як канонічно, так і фактично став першим на Сході. Така ситуація склалася не в останню чергу й завдяки Римським понтифікам. Папи з побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці й співчували Антіохійському та Александрійському патріархам. Але догматична істина вимагала від них принципової позиції в канонічних питаннях. Попри те, що канони вказували Константинопольському архієпископу місце після Римського папи, в «Новому Римі» стали розуміти слово «мета» (після) в значенні хронологічному, а не розрядному. Константинопольські першоієрархи, спираючись на підтримку візантійських імператорів, стали домагатися якщо не переваги, то щонайменше рівності в справах з Римськими єпископами, такої ж юрисдикції на Сході, яку Рим мав на Заході.
На противагу цьому в Римі дедалі очевидніше формувалося цілком визначене розуміння папства як особливих, встановлених Богом прав Римського єпископа у всій Вселенській Церкві. Зростання папізму особливо посилилося з падінням Західної Римської імперії, коли Римська Церква залишилася єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу. В творах папи Лева І Великого теорія абсолютного папського примату була вже виражена з максимальною чіткістю. За часів папи Лева IX зявився фальшивий документ Donatio Constantini, в якому, начебто імператор Костянтин визначив канонічні права папи над всією Християнською Церквою.
Приблизно з IX ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з кафедри (ex cathedra). В свою чергу Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй «Епаногозі» вчення про царську та патріаршу владу. Фотій наголошував на тому, що «патріарх є живим і духотвореним образом Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину». Обидві тенденції суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося в епоху Вселенських Соборів.
Фотій (Феофілакт)
Різко загострилися стосунки між Римською та Константинопольською церквами в період правління патріарха Фотія (857—869, помер у 897). Формальним приводом до цього загострення стали претензії Великої Церкви на юрисдикцію над Болгарією. Але фактично непомірні амбіції патріарха Фотія, який 879 року оголосив себе Вселенським патріархом і домагався створення теократичної монархії, вважаючи себе єдиним кандидатом на голос в ній (пізніше, в ХІ ст. спробу оволодіти крім духовної, також і державною владою зробив Михайло Кіруларій). Патріарх Фотій вперше сформулював обрядові та догматичні відмінності Римської Церкви від церков Східних.
Розкол[ред. код]
Останнє зіткнення Візантії з Римом склалося в середині ХІ століття і означало повний розрив між Римською та Константинопольською Церквами, який пізніше було названо Великим церковним розколом. Константинопольський архієпископ Михайло Кіруларій (1043—1108) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах із Римським папою. Як і патріарх Фотій Михаїл Кіруларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. У листі до папи Лева ІХ (1048—1054) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римського єпископа називали так ще на Халкидонському соборі) підтримувати єдність, навіть попри догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. Хоча папа Лев ІХ на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вищою понад усе. Лев ІХ відправив 1054 року до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Костянтин IX, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михайло Кіруларій був слабеньким теологом. У результаті диспуту Микита визнав свою поразку, але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях й підбурювати народ проти римських легатів. Було скликано Собор, і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів й порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники папи Лева ІХ, який на той час уже помер. Після цього вони залишили столицю[1]. Михайло Кіруларій запросив їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбуреного натовпу. Імператор Констянтин ІХ, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, але тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михайло Кіруларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков, але Александрія, Єрусалим й особливо Антіохія продовжували підтримувати тісні відносини з Римом. Папа Стефан IX (1057—1058) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на що Михайло Кіруларій відповів відмовою[2].
Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку й функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
Сприйняття розколу на Русі[ред. код]
Покинувши Константинополь, папські легати відправилися в Рим окружним шляхом, щоб сповістити інших східних ієрархів про відлучення Михайла Кіруларія. Серед інших міст вони відвідали Київ, де з належними почестями були прийняті великим князем та руським духівництвом.
У наступні роки Руська Церква не займала однозначної позиції в підтримку якої-небудь зі сторін конфлікту, хоча й зберігала східний обряд[3]. Якщо ієрархи грецького походження були схильні до антилатинської полеміки, то властиво руські священики і правителі не тільки не брали участі в ній, але й не розуміли сутності виставлених греками до Рима претензій догматичного й обрядового характеру[4][5]. Таким чином, Русь підтримувала спілкування і з Римом, і з Константинополем, приймаючи ті або інші рішення залежно від політичної необхідності.
Через двадцять років після «поділу Церков» мав місце знаменний випадок звернення великого князя Київського (Ізяслава Ярославича) до авторитету папи Григорія VII. У своїй боротьбі з молодшими братами за київський престол Ізяслав, законний князь, змушений був утекти за кордон (в Польщу й потім у Німеччину), звідки й апелював до захисту своїх прав до обох глав середньовічної «християнської республіки» — до імператора (Генріха IV) і до папи. Князівське посольство до Рима очолив його син Ярополк, що мав доручення «віддати всю руську землю під заступництво св. Петра». Папа справді втрутився в ситуацію на Русі. Врешті-решт Ізяслав повернувся до Києва (1077). Руська (Українська) православна церква канонізувала князя Ярполка майже одразу після смерті 22 листопада 1086 року.
Близько 1089 у Київ до митрополита Іоанна ІІ прибуло посольство антипапи Гіберта (Климента ІІІ), який, очевидно, бажав зміцнити свої позиції за рахунок визнання на Русі. Іоанн, будучи за походженням греком, відповів посланням, хоча й складеним шанобливо, але все-таки спрямованим проти «омани» латинян (це перше за часом неапокрифічне писання «проти латинян», складене на Русі, хоча й не руським автором). Однак, наступний митрополит, Єфрем (русич за походженням) сам послав у Рим довірену особу, ймовірно, з метою особисто впевнитися на місці в стані речей. 1091 року цей посланець повернувся у Київ і «принесе багато мощів святих». Потім, згідно з руськими літописами, посли від папи приходили 1169 року.
У Києві були латинські монастирі (у тому числі домініканський — з 1228), на землях, підвладних руським князям, з їхнього дозволу діяли латинські місіонери (так, в 1181 князі Полоцькі дозволили ченцям-августинцям з Бремена хрестити підвладних їм латишів й лівів на Західній Двіні). У вищому стані укладалися (до невдоволення греків) численні змішані шлюби. Великий західний вплив помітно в деяких сферах церковного життя. Подібна ситуація зберігалася до монголо-татарської навали.
Наслідки[ред. код]
З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михайла Керуларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських соборів. Як наслідок сформувалися два головних напрями в Християнстві:
Католицизм, представлений Римською Церквою;
Православя представлене рядом Східних церков.
Спроби подолання розколу[ред. код]
Першою спробою подолання розколу став Другий ліонський собор, скликаний 1274 року папою Григорієм X. На цьому соборі була укладена Ліонська унія, скріплена підписом імператора Михаїла VIII Палеолога, згідно з якою православні визнали зверхність папи Римського та більшість догматів католицької церкви, зокрема вчення про філіокве. Проте невдовзі унія викликала осуд серед грецького духівництва і була визнана недійсною на Константинопольському соборі 1285 року, скликаному наступником Михаїла — Андроніком II.
Наступною спробою став Флорентійський собор, скликаний папою Євгенієм IV 1438 року. На цьому соборі була укладена Флорентійська унія. Як і попередня, Ліонська унія, флорентійська унія визнавала примат Папи Римського, а також основні догми католицької церкви. Проте 1453 року з падінням Константинополя греки відмовились від унії.
В контексті подолання великого розколу богослови згадують також Берестейську унію 1596 року, результатом якої стало виникнення української греко-католицької церкви, хоча на думку деяких істориків ця унія поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування[6]
Наступні кроки до зближення церкви зробили у XX столітті з початком екуменічного руху. 1965 року, незабаром після Другого Ватиканського собору, Папа Римський Павло VI та Патріарх Константинопольський Афінагор I скасували взаємні анафеми.[7]
2:
Свята Інквізи́ція (лат. Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium) — судово-слідча організація, створена католицькою церквою в XIII столітті для розслідування єресей. Дослівний переклад назви з латинської — «розслідування». Аналоги інквізиції, розслідування злочинів з точки зору релігійних законів, в тому чи іншому вигляді існували у складі суспільних і церковних структур віровчень світу глобального суспільства, зокрема у складі ісламу, іудаїзму, протестантизму, буддизму тощо. Їх існування засвідчене величезною кількістю письмових джерел. Католицька інквізиція XV–XVII століть стала найвідомішою через значні масштаби її діяльності.
Інквізиція утворилась як структурований і впорядкований церковний орган розслідувань, який заміняв собою поодинокі випадки розслідування єресей церковною владою, громадянський самосуд та випадки розслідування єресей світською владою. Протестантська церква мала комісії, що займалися вирішенням питань, але вони розглядали загальніші питання, а вирішенням, чи є ця людина єретиком або відьмою, займалась світська влада або самосуд громадян.
Папська булла 1184 року передбачає допомогу Церкви світській владі у справах розслідування єресей. Згадки про смертні вироки у буллі відсутні. Це рішення підтримав Фрідріх I Барбаросса, король Священної Римської Імперії.
У 1229 році на Тулузькому соборі затверджено утворення Єпископської Інквізиції. Згідно з постановою собору, єпископи мали обовязок організовувати пошук єретиків та розслідування їхніх справ. Якщо єресь була доведена, та єретик від неї не відмовлявся, його передавали світській владі. Якщо ж єретик розкаювався у єресі і повертався до католицької віри, він мусив на одежі носити жовті хрести, які були видні з усіх сторін.
Єпископську Інквізицію та Папську Інквізицію обєднують під назвою Середньовічної Інквізиції.
Спалення єретиків було зупинено під впливом епохи Просвітництва у XVIII столітті.
Схола́стика (від школа) — панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод.
Загальна характеристика
Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики.
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.
Мі́стика (від грец. μυστικος — «прихований», «таємний») — надприродні явища і наслідки духовної практики, як звязок із потойбічним світом і надприродними силами.[1]. Якщо у містичних переживаннях є безпосередній звязок (єднання) з Богом (божественними силами) шляхом аскетизму (офіційно встановлених релігією духовних традиційних практик), тоді говорять про релігійну містику. Окультизм, ворожіння тощо не відносять до релігійної містики відповідно академічної класифікації релігієзнавства.
3:
Реформа́ція (від лат. reformatio - перетворення, виправлення) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.
Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.
Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.
Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.
Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.
Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільство, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — класу буржуазії. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою та дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства. Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей повязані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль зіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щиро віруючих людей.
Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі і на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на невідповідність першохристиянства і сучасної церкви. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до релігійного життя їх часу в особі католицької церкви.
ЛК№10:
1:
Велес чи Волос
Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом по договорах з греками, з 907-го року починаючи, і він часто пояснюється „скотій бог". У Літопису панує форма Волос, але в інших пам`ятках знаходимо й Велес. В „Слові о полку Ігоревім" XII в. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: „Віщій Бояне, Велесів внуче", а це показує, що Велес був і богом І поезії й музики, взагалі богом культури й мистецтва.
Віра українців в Долю
Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, те невідмінно станеться. Хоч би ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє... Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об`їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: „Якось то буде!"
Даждьбог (з праць Митрополита Іларіона)
Походження назви Даждьбог — своє, народне; це слово складне, зложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, разом — податель добра, багатства, бог подавець, дарівник. Може це залишки його чуємо в такому частому в нас „дай боже", особливо в ритуальних обрядах та при питті.
Інші важливі давньоруські боги
Інші давньоруські боги - Симарегл, Мокоша, Лада й Ладо, Лель і Полель, Ярило, Ярило, Купайло, Див, Тур, Рід і Рожаниця, Троян, Переплут, Морена
Перун, володар Неба. (з праці Митрополита Іларіона)
У X віці в нашій українській мітології перше місце займає вже не Сварог, але Перун, відомий і іншим слов`янським народам, а також литовцям Перун головно бог грому й блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживлює все, податель дощу. Пізніше це бог воїн, покровитель війська.
Сварог - прабог, владика світу. (з праці Митрополита Іларіона)
Можливо, що напочатку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог — батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, як Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі.
Стрибог
Стрибог був богом вітру. Його ім`я часте по давніх пам`ятках, але, як і інших богів, мало виразне. У „Слові о полку Ігоревім" читаємо: „Се вітри, Стрибожі внуці, віють с моря стрілами", тут онуки — діти, взагалі породіння.
Хорс - одна з назв бога Сонця. (з праці Митрополита Іларіона)
Друга назва для бога сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хоре і Даждьбог — це одна особа, один бог сонця. Але проти свідчать самі пам`ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особі.
2:
Церковна унія — обєднання православної церкви з католицькою.[1] Через посередництво польської мови запозичене з народної латини від ūnus «один».[1] . Прихильників унії часто називають уніатами
Автокефалія — (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) - це статус помісної церкви, як частини Вселенської Православної Церкви.
Автокефальна Православна Церква — це помісна Православна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви). Як і автономна Церква, вона є незалежною і самостійною в управлінні частиною Вселенської Православної Церкви. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншою Православної Церкви.
Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що предстоятель автономної Церкви, після обрання, має бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков.
ЛК№11:
3:
Коран (араб. أَلْقُرآن — Qurān — читання) — священна книга мусульман
2:
Ісла́м (араб. الإسلام, буквально означає сумирність, покірність) — монотеїстична авраамічна релігія походить від учення Мухаммеда, арабського релігійного і політичного діяча 7-го століття. Прихильники ісламу відомі, як мусульмани, маючи на увазі «той хто представляє Бога».[1][2] Зараз кількість мусульман коливається в межах від 1,1 - 1,8 мільярдів, що робить іслам другою за чисельністю вірян світовою релігією після християнства.[3]Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії й Африки. Ісламське віровчення відіграє помітну роль у сучасному політичному житті глобального суспільства.
Символ Віри (шахада) в ісламі звучить як: «Немає бога крім Бога і Мухаммад — пророк його». Мусульмани вважають, що Бог в Корані зробив одкровення Мухаммаду, чим навернув пророка, і мають Коран і сунна (слова і дії Мухаммада) за фундаментальні джерела ісламу.[4]Вони розцінюють Мухаммада не як засновника нової релігії, а як реставратора оригінальної монотеїстичної віри Авраама, Мойсея, Ісуса, і інших пророків. Мусульманська традиція вважає, що юдеї і християни спотворили одкровення.[5]
Іслам включає багато релігійних фундацій. Загалом потрібно, щоб прихильники виконували Пять фундацій ісламу, які є пятьма обовязками, що обєднують мусульман у суспільстві.[6] На додаток до Пяти фундацій, ісламський закон розвинув традицію управлінь, які торкаються фактично всіх аспектів життя і суспільства. Ця традиція містить у собі все від практичних питань від регламентації їжі, шлюбних зносин, банківської справи і аж до джихаду.[7]
Майже всі мусульмани належать до однієї з двох головних течій, Сунізму і Шиїзму. Єресь розвивалася наприкінці 7-го сторіччя, через розбіжності серед керівництва ісламського суспільства в релігійних і політичних питаннях. Сьогодні у світі приблизно 85% сунітів і 15% — шиїтів.
Мусульмани (віддані вірі, магометани (застаріле) — послідовники ісламу, одної з трьох світових релігій. Загальна назва віруючих, що закріпилася за членами спільноти Мухаммеда ще до хіджри
4:
Основні віросповідні принципи ісламу
Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення — Коран, який передав через чоловіка на ім´я Мухаммед.
Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— пророк його») і його посланця — Мухаммеда. Важливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогутній. Людське життя має сенс тільки втому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбувається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті.
Правдиве трактування мусульманської віри — це «віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть якщо проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іляха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає владики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ними сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випадках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності.
«Немає Бога, крім Аллаха», з точки зору апологетів мусульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божественні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий — всевидячим, третій — тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос. Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зрозуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородство і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха» збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, злості, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка — все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши.
Вшанування пророка Мухаммеда. Другий догмат вимагає вшанування головного й останнього пророка істинної віри — Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з´явився ангел із наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха (Коран, сура XCVI). Ісуса Христа іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був страчений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос — заступник, утішитель, а не божественна особа.
Кожен мусульманин зобов´язаний вірити Мухаммеду, тому що:
1) він — істинний посланець Аллаха;
2) шлях його правдивий, без недоліків і помилок;
3) він — останній пророк, який прийшов до людей від Всевишнього, до дня Страшного суду.
Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що:
1) Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воскресіння з мертвих;
2) потім Аллах оживить їх і збере водному місці;
3) на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані;
4) Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним;
5) прощені увійдуть у рай, покарані потраплять у пекло.
Коран — Святе Письмо ісламу. Третій догмат — шанування Святого Письма — Корану (араб., досл. — читання), що є головною священною книгою мусульман. За ісламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду частинами, що мали стосунок до певних подій. Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610— 632 pp. Через те що всі вони переповідалися усно, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки правління 632— 634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (роки правління 644—656) з´явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, правила читання і структура тексту остаточно канонізовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р.
Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа — знамення). Відсутність логічного зв´язку між сурами пояснюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» — молитви, що відкриває Коран), найкоротші — в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610—622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення).
Основний зміст Корану — проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного створіння, попередження про Страшний суд, рай і пекло. Коран посприяв розвитку мусульманських фікс (правознавства), суфізму (містики), іс алам (теології). Це цінна релігійно-філософська та правознавча пам´ятка, що має всесвітнє значення, джерело дослідження культурно-історичного, політичного розвитку та літературної спадщини Аравії кінця VI — першої половини VII ст. До того ж Коран є найдавнішим прозовим твором арабською мовою, що свого часу допомогло формуванню єдиної літературної мови арабських народів.
Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять уте, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними». Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (оповідей) про його діяння людей, які близько знали пророка.
5:
Хі́джра (араб. هجرة буквально — «втеча, виселення, еміграція») —— переселення пророка Мухаммеда з Мекки до Медіни.
622 року ідолопоклоники задумали вбити Мухаммеда, і він змушений був тікати до Медіни, куди на той час уже переселилася значна частина мусульман.
Рік хіджри став першим роком ісламського місячного календаря (місячної хіджри). Від хіджри ведеться відлік і в перському сонячному календарі (сонячній хіджрі).
Прибуття Пророка до Ясриба (згодом названого містом Пророка, тобто Мадінат-ан-Набіїй, або просто Мадіна/Медіна) більшість істориків датує 24 вересням 622 року. Однак вести літозчислення від хіджри почали лише 637 року, в період правління другого праведного халіфа Умара ібн аль-Хаттаба. За велінням халіфа точкою відліку нової ери вважають не сам день прибуття Пророка до Медіни, а 1 мухаррама (перший день першого місяця) того ж року. Цей день відповідав 16 липня 622 року за юліанським календарем
6:
Шиї́ти (від араб. شيعة ; [шӣ‘а] — прихильники, група, партія, секта, розкольники) — загальний термін, що означає послідовників ряду течій ісламу, — імаміти (шиїти-двонадесятники), зейдити, алавіти, друзи, ісмаїліти і ін. У вузькому сенсі поняття, як правило, означає імамітів (шиїтів-двонадесятників), другого за числом прихильників (після сунітів) напряму в ісламі, які визнають єдино законними наступниками пророка Мухаммеда тільки Алі ібн Абі Таліба і його нащадків по головній лінії.
Суні́зм (أهل السنة والجماعة) або (أهل السنة) — це основний (ортодоксальний) напрям у ісламі, представники якого вважають, що халіфом може бути лише та людина, що має репутацію і знання богослова і правознавця вищого рангу (тобто мудра і фізично здорова людина).
Сунниты и шииты – крупнейшие течения ислама, приверженцы которых находятся в состоянии непрекращающейся вражды друг с другом, обостряя и без того напряжённую обстановку на Ближнем Востоке. По данным исследовательского центра Pew Research, 40 процентов суннитов считают, что шииты не являются истинными мусульманами.
Разногласия суннитов и шиитов уходят корнями в далёкое прошлое. После смерти в 632 году пророка Мухаммеда между его последователями разгорелся спор о том, кто должен унаследовать политическую и духовную власть над арабскими племенами. Большинство поддержало кандидатуру Абу Бакра, друга Пророка и отца его жены Аиши. Это большинство и сформировало впоследствии лагерь суннитов, которые сегодня составляют 80% всех мусульман. Другие же поддержали двоюродного брата и зятя Пророка Али, заявив, что Пророк назначил его своим преемником. Впоследствии их стали называть шиитами, что в переводе с арабского означает дословно «сторонники Али». В этом споре вверх одержали сторонники Абу Бакра, который и получил титул халифа. В 680 году солдаты суннитской армии убили Хуссейна, сына Али, что привело к дальнейшему усилению противоречий между суннитами и шиитами. Сунниты продолжали оставаться у власти, в то время как шииты постоянно находились в тени, признавая истинными лидерами своих имамов, первые 12 из которых являлись прямыми потомками Али.
Сегодня все мусульмане единодушно признают, что Аллах – это единственный бог, а Мухаммед – его посланник. Все они следуют пяти основным постулатам ислама, в том числе, соблюдение поста в месяц Рамадан, главной священной книгой для всех является Коран. Однако приверженцы суннизма в своей практике ислама особое внимание уделяют следованию учению (сунне) Пророка, в то время как шииты считают своих аятолла (шиитский религиозный титул – прим.Mixednews) посланниками Бога на земле. Из-за этого сунниты часто обвиняют шиитов в ереси, а те, в свою очередь, указывают на чрезмерный догматизм учения суннитов, который приводит к появлению экстремистских движений, таких как ваххабизм. В большинстве направлений шиизма центральным элементом считается вера в то, что двенадцатый и последний из имамов сокрыт Богом и однажды явится этому миру, чтобы выполнить его священную волю. Однако свои «перегибы» есть и у шиитов. Например, во время траурных мероприятий в день Ашура – день смерти Хуссейна, сына Али – некоторые шииты наносят себе ранения, чтобы почтить эту дату.
В истории противостояния суннитов и шиитов никогда не было серьёзных столкновений, подобных 30-летней войне, разразившейся в 17 веке между сторонниками различных направлений христианства. Частично это объясняется тем, что шииты стараются избегать конфликтов, осознавая численное превосходство суннитов. Несмотря на то, что недавняя череда политических переворотов в ряде ближневосточных государств способствовала обострению отношений между шиитскими (Иран) и суннитскими (Саудовская Аравия, Катар) правительствами, в большинстве случаев и те, и другие мирно живут бок о бок друг с другом.
7:
Мухаммед (c. 570 — 6 липня 632) був арабським релігійним, політичним, і військовим лідером, який заснував ісламську релігію як історичне явище. Мусульмани розглядають його не як творця нової релігії, але як реставратора оригінальної, непідкупної монотеїстичної віри Адама, Авраама та інші. В ісламській традиції, Мухаммед розглядається як витримка і найбільший серед ісламських пророків — як чоловік найдосконаліший, володар всіх чеснот.[28] Протягом останніх 23 років його життя, починаючи з віку 40, Мухаммед оголошував одержані одкровення від Бога. Зміст цих одкровень, відомий як Коран, записаний його учнями.[29]
Масджид аль Набаві (Мечеть Пророка) в Медіна, Саудівська Аравія, могила Мухаммеда.
Спочатку, Мухаммед проповідує до людей Мекки, і благає їх полишити політеїзм, розбещеність. Хоча дехто сприйняв іслам, Мухаммед і його послідовники зазнали переслідування з боку влади Мекки. Після 13 років проповідування, Мухаммед і мусульмани зробили хіджру (переселення) до Медини в 622.
За час життя Мухаммеда в Медині відбулось декілька битв: 624 — битва при Бадрі між мекканцями (Абу Суфян) і мусульманами, яка скінчилась перемогою мусульман. В 625 — битва при Ухуді, керманич мекканців Абу Суфян розбиває загін Мухаммеда. Пророк поранений. Конфлікт з єврейським кланом у Медині, що протидіяв мусульманам і закликав до їхнього вигнання, поневолення або смерті призвів до битви при Хайбарі і єврейський анклав був підкорений. В той же час, мекканці були відрізані від маршрутів торгівлі, оскільки Мухаммед взяв під свій контроль навколишні племена пустелі..[30] У 629 Мухаммед зробив майже безкровне Завоювання Мекки, і в рік його смерті — 632, він керував всією Аравією.[31]
В ісламі норма за прикладом життя Мухаммеда зветься Сунна. Цей приклад зберігається в традиціях, відомих, як Хадис («повідомляє»), який перераховує його слова, його дії, і його особисті характеристики. Класичний ісламський адвокат Мухаммед ібн Ідріс аш-Шафі (помер у 820) зробив наголос на важливості Сунн в законах шаріату і заохочував, мусульман наслідувати дії Мухаммеда в їхньому щоденному житті. Сунни є основою до керівництва інтерпретації Корану.[32]
8:
Шаріа́т (араб. شريعة— належний (правильний) шлях, спосіб дії) — сукупність правових, морально-етичних і релігійних норм ісламу, що охоплює значну частину життя мусульманина і проголошена в ісламі як «вічне і незмінне» божествене настановлення
Час і місце появи — VII—XII століття Арабський халіфат.
Шаріат спирається на Коран, Сунну і фікх; включає елементи конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, сімейного і процесуального права
Пр№1:
1.Вчення, яке запропонував Будда, відразу знайшло відгук у бурхливому індійському суспільстві, бо воно заперечувало брахманістське освячення кастового ладу, приречене економічним і політичним розвитком країни на забуття. Ідея рівності всіх людей незалежно від касти і можливість спасіння для всіх зробила буддизм прийнятним для найширших мас, він відразу став народною релігією. Раби і вихідці з нижчих каст вбачали в буддизмі шлях до звільнення хоч і в нереальному майбутньому житті, так у наступних перевтіленнях (а буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті), а все ж таки звільнення. Водночас буддистська проповідь соціальної пасивності, відмова від боротьби, покірність долі, приреченість, цілковите нехтування дійсністю зумовили підтримку буддизмові вищих варн, що вже почали розвиватися завдяки ініціативі, яку давала приватна власність, що набувала чітких форм, звільняючись від первісних пережитків колективної власності общини на землю та іригаційні споруди. Буддизм виявився спроможним задовольнити потреби всіх верств суспільства, за Буддою пішли численні учні, він швидко став найпопулярнішою особою, навколо імені якої ще за життя складалися легенди і міфи. Він помер у славі, оточений учнями, задоволений успіхом свого вчення.
Після смерті Будди поширення буддизму відбувалося в дуже сприятливих для цього умовах. Економічний розвиток вів до посилення товарно-грошових відносин, раби перетворювались на ефективну продуктивну силу, розквітало рабовласництво. Рівновагу в суспільстві могли забезпечити лише могутні держави, тож виникають рабовласницькі деспотичні держави. Серед них особливо успішні зявилися на сході Індії, в долині Гангу. Це - Мага, Камі, Котала та ін. Вони вели активні війни для поповнення* кількості рабів, розширення територій.
У VI ст. до н.е. держава Магадха володіла майже всією долиною Гангу, в ній правили династії Нандів, потім Мауря.
У цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. У 330-325 рр. до н.е. Александр Македонський здійснив похід до Північної Індії і повернувся річкою Інд до узбережжя Аравійського моря. Але вже близько 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317-293 до н.е.), засновник династії Мауря, повернув землі, завойовані Александром Македонським, Індії. Цар Ашока (268-232 до н.е.) з цієї династії під своєю владою мав уже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганістану. Він виявився ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії. Ашока добре розумів здатність буддизму долати племінну роздрібненість, утверджувати державну єдність. За його царювання буддизм став державною релігією.
Але вже з II ст. до н.е. держава Маурї починає розпадатись. У І ст. н.е. на півночі Індії утворюється царство (кін. І-III ст. н. е.), в IV ст. знову зростає держава Магадхі, при династії Гуптів вона стає могутньою імперією. Але це вже був період початку наближення Індії до феодального ладу.
Увесь цей грандіозний історичний період з VI до V ст. н. е. індійської стародавності був періодом переможного розквіту і стрімкого занепаду буддизму в боротьбі з брахманізмом, джайнізмом, а потім - з індуїзмом, який усунув буддизм із суспільної арени Індії.
Буддизм виявився невідповідним до особливостей індійського національного мислення, яке вимагало більшої духовності і більших можливостей для уяви. Для індійців були потрібні етичні принципи, які ствердили б феодальне розшарування і одночасно вирішили проблеми багатоетнічного поділу народу, численність релігійних розгалужень. Уже з III ст. до н.е. активно діють буддійські місіонери, до середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії та в Індокитаї, в перші століття н.е. буддизм зявляється в Китаї і Тибеті, в ІV-VІ ст. - в Кореї та Японії, в XVI- XVII ст. в Монголії, у XVIII ст. - в Бурятії. У цих країнах буддизм надбав свою другу батьківщину, справивши колосальний вплив на долю їхніх народів. Він створив буддійську цивілізацію, вплинувши на політичну історію цих народів, на їх культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку.
Однак у Китаї незабаром його серйозно потіснило конфуціанство, а в Японії - синтоїзм.
А на своїй першій батьківщині, в Індії, буддизм з початку І тис. н.е. поступово втрачав вплив, постійно відчуваючи і сприймаючи авторитет індуїзму і до XII ст. зливаючись із ним. Ортодоксальних буддистів стає все менше й менше, в сучасній Індії їх близько 1,7% всього населення.
Безумовно, що Будда - це непересічна особа в історії людства, а буддизм неперевершена релігія за своїми масштабами: грандіозне нагромадження ідей, колосальна кількість послідовників і географія поширення, вражаюча етнічна різноманітність віруючих, відмінка стійкість у часі - усе це робить буддизм світовою релігією достойною глибокого вивчення.
Ще за життя Будди його послідовники намагалися доповнити і прокоментувати його вчення. Були у Будди і явні противники. Так, колишній учень і навіть родич Будди Девадата відділився від Будди, створив свою секту, що вимагала більшої аскетичності в сангхі, суворіших вимог до бхіккху. Згадується також і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Девадатою, а потім відокремився і від нього. Одне слово, ще за життя Будди сангху роздирали суперечки, існували певні нюанси нового вчення.
Проблема єдності у віровченні і культі дуже непокоїла буддійських богословів, і вже в перші століття існування нової релігії відбулись два собори. Перший - у Раджагрихі (бл. 477 р. до н.е.), продемонстрував безперечну неоднорідність буддистського руху. Другий - у Вайталі (бл. 367 р. до н.е.) виявив активну діяльність секти махасангхиків, які вважали, що одержати краще переродження душі, а потім і досягнення нірвани (про це докладніше буде сказано далі) можуть усі, хто увійде до общини і вони були прибічниками принципу "великої общини". Це вже був розкол у буддизмі. Понад пятсот років точилися богословські дискусії, релігійне вчення буддизму в цей час ускладнювалося, й виникала обширна буддійська література, буддизм поширювався поза Індією, зазнаючи впливу місцевих культів і національної ідеології. У наступні пятсот років склалися дві основні релігійно-філософські школи буддизму: хінаяна і махаяна. Пізніше в середині цих двох основних течій утворились більш дрібні і незначні.
У І ст. н.е. сформувалася хінаяна, що означає "мала колісниця", або "вузький шлях спасіння". Прибічники хінаяни вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди і його першої общини. Хінаяну ще називають буддизмом тхеравади ("вчення старійших", "істинне вчення"). За її вченням, врятуються тільки ті, хто цілком віддався релігії, служить лише їй. Це - ченці. Усі інші спасіння не матимуть. Але це обмежувало вплив буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж якщо всі підуть жебракувати (а саме це - головна справа ченців), то хто ж буде працювати?
Хінаяна утвердилася на півдні Індії і в Південно-Східній Азії. У середині І ст. утворилася друга течія - махаяна ("широка колісниця", або "високий шлях спасіння"). За махаяною - врятуються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди і житиме своїм звичайним життям. Але необхідна й допомога ченців, якими керують святі і боги.
Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії і звідти пішла в країни материкової Азії. Цар Кушанської держави Канішка (78-123) заохочував махаяну, для затвердження її принципів домігся скликання 4-го буддійського собору в Кашмірі. Засновником махаяни вважають буддійського філософа, поета і богослова Ашвагхоша (бл. 80-150), але найвидатнішим діячем махаяни був богослов Нагарджуна. Нагарджуна вважається засновником махаяни, дехто датує його життя приблизно II-III ст. н.е. Він вважається бодхісаттвой і канонізований буддійською іконографією. Буддійська традиція приписує йому авторство понад 200 праць найрізноманітнішого змісту: від богословських до медичних та металургійних посібників. Мабуть, за цим імям стоїть кілька різних авторів, до того ж розділених між собою майже шістьма століттями.
Махаяна набувала відмінностей від хінаяни обєктивно, в ході поширення на північ і північний схід від Індії. Вона активно засвоювала місцеві вірування, вводила місцевих богів і демонів до свого пантеону і демонології. Будда особливо наполягав на шануванні чужих богів.
Особливе значення в махали і набрало вчення про вищих анімістичних сутностей будд і бодисав. Святі буддизму, які завдяки глибокому знанню вчення і праведному життю стали архатами, тобто впритул наближалися до нірвани, але не дійшли до неї, стали називатися бодісатвами. Це щось на ранг нижче від Будди, тобто будди, що незримо присутні в світі, щоб рятувати інших. Особливо шанується бодісатва Авало-кітешвара. А будд стало багато: найбільш поважний засновник вчення Будда Шакямуні, але він тепер в нірвані і ні в що не втручається; Будда Майтрейя - майбутній Будда, що має правити світом і ось-ось прийде; Будда Ваджаранана - останній з тисячі будд; Будда Адібудда - творець нашого світу; Будда Амітаба - володар раю та багато інших. Буддійські богослови нараховують 995 будд, які правили чи будуть правити світом, 35 будд, які прощають гріхи. Дехто вважає, що існує 1000 будд.
Буддами стали боги індуїстського пантеону Шива, Вішіну, Ганеша, богиня Тара та ін. Буддизм упевнено набрав вигляду цілком закінченої політеїстичної релігії.
Широко стало практикуватися зображення цих будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів цього дуже численного пантеону. Це, між іншим, стимулювало розвиток мистецтва і архітектури. Почався період розвитку буддійської цивілізації.
Махаяна активно розвинула буддійський культ: розширюється фетишизм, удосконалюється магія, зявляється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монастирі набирають пишності.
Хінаяна поширювалась на південь і південний схід. В основному вона повторювала риси розвитку махаяни, може, тільки менш інтенсивно і в більшому пристосуванні до місцевого менталітету народів Індокитаю та Малайського архіпелагу. Але принципово підкреслюється пріоритет чернецтва в справі спасіння, стимулюється хоч би тимчасове перебування в стані ченця.
У середині І тис.н.е. у надрах махаяни зародилося і виникло ще одне вчення буддизму - варджаяна ("алмазна колісниця"). Ще одна назва цього вчення - буддійський тантризм чи тантраяна.
Основу варджаяни становлять тантри (санскр. - хитросплетіння, потаємний текст) давньоіндійського походження, спільні як для буддизму, так і індуїзму, а також специфічні буддійські. Вони містять у собі настанови до підготовки і проведення магічних обрядів, які забезпечують добре здоровя, успіх у справах (що підкреслює їх практичне магічне спрямування), а також краще перевтілення і спасіння.
Користуючись спогляданням і дарані - особливими магічними заклинаннями, можна досягти нірвани відразу, без перероджень. Справа лише в тому, щоб знайти це дарані. Обряди тантризму звичайно виконують поруч з йогичною практикою.
Тантрійські обряди просякнуті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлений про звязок родючості землі і плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Саме слово "тантра" своїм початковим змістом означає - розмноження і акт, метою якого є розмноження.
Особливого значення тантризм надає створенню сансари в космічному аспекті, єдності чоловічого і жіночого енергетичних начал. Звідси у варджаяні еротичні обряди. Ці обряди здійснюють у комплексі з медитацією, самозаглибленням і самоспогляданням.
Хінаяна і махаяна зовсім не є ворогуючими протилежними релігійними течіями. Можна було б сказати, що махаяна є наступним етапом розвитку первісного буддизму порівняно з хінаяиою. Свій звязок з первісним буддизмом махаяна пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно буддистська біографія засновника вчення заперечує наявність записів вчення Будди за його життя. Але тим не менш трактування безпосереднього відношення махаяни до першовчення цей аргумент використовує без застережень. Насправді махаяна містить у собі чимало новацій, які є, по-перше, наслідком розвитку буддизму в часі, а по-друге, - наслідком поширення буддизму серед інших народів, де він вбирав у себе певні положення віровчення і культ місцевих вірувань.
Переходимо до розгляду богословсько-теоретичного змісту вчення буддизму. Але почнемо не з віроповчальних, як звичайно, а з філософських проблем.
Справа в тому, що порівняно з іншими, вже вивченими нами релігіями минулого, буддизм має виключно філософську насиченість. Серед дослідників буддизму навіть виникли суперечки з приводу того, що є буддизм - релігія чи філософія? І для таких питань є підстави.
У традиції індійської філософської думки існує постійне прагнення звертатися до релігії, цього не могли уникнути навіть матеріалістичні школи. Зі свого боку, кожна індійська релігія звертається до філософії.
Відомий дослідник азіатської культури Ю.Реріх вважає, що філософія буддизму має два аспекти: вчення про природу речей і вчення про шляхи пізнання. Отже, як філософія буддизм має свою онтологію і гносеологію.
Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто він не заявляв себе ні матеріалістом, ні ідеалістом. Але висловив глибокі філософські міркування, і вони були предметом доробок та роздумів його учнів, які теж не приєдналися ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. З точки зору догматичного, поділу всієї філософії на матеріалізм та ідеалізм, буддизмові у філософії місця не знайшлось би.
2.Історію буддизму ми простежимо, розглядаючи суть і розвиток його віровчення. Центральною тезою буддійського віровчення є його оригінальна анімістична концепція.
Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою виступає вчення про Бога і душу.
У буддійському вченні про Бога є чимало суперечностей.
З одного боку, в буддизмі Будда-Сіддхартха Гаутама не Бог. Він не творив світ і не керує ним. Він один з ряду будд, що були в минулому, засновували вчення, які потім зникали. Приходив новий Будда і "рухав колесо закону". Будда вважав, що його вчення через 500 років зникне і прийде новий Будда.
Навіть називають імя наступного Будди - Майтрея. Будда не береться змінювати світ, хоч і бачить його вади. Закон відплати за гріхи - карму він скасувати не може. Він може лише сприяти людям уникнути жорстокої карми, зміненню їхньої поведінки. І до всього цього - він зовсім не безсмертний.
І разом з тим Будда - істота надприродна. Він нікому не підлеглий, він більш значний, ніж будь-які інші боги. Він не мав учителя. Він за своєю волею проходив ряд перевтілень, за своєю волею народився й помер. А вмер він, між іншим, від того, що зїв багато сушеного вепрячого мяса, гостюючи у коваля Чунди. Вмираючи, Будда наказав залишки мяса, які вій не зїв, закопати в землю, бо він не бачить нікого ні серед людей, ні серед богів, які достойні зїдати його недоїдки.
Коли він виголосив свою першу проповідь у Бенаресі і його перші пять учнів звернулись до нього зі схваленням і назвали його "друже Гаутама", він сказав, щоб його тепер звали Татхататою, тобто "той, хто вірно йде".
Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А про його послідовників і казати не треба, вони відразу, ті перші пять учнів, що пішли за ним, визнали його Богом.
Твердження про те, що ранній буддизм був релігією без Бога, може бути визнане лише через те, та ще й із застереженням, що в ньому не було єдиного Бога-творця. Та й це спірне твердження. Адже буддизм фактично сприйняв брахманський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвоприношень цим богам, а також проголошував зверхність Будди над ними. А тих богів, що визнавав, не позбавляв творчих можливостей.
Будда вчив, що Бог є духовним началом усього існуючого, він перебуває в стані абсолютного спокою - в нірвані (у згасанні, зникненні). Поряд з богом існують численні дрібні божества: будди, бодхи-сатви, святі, які керують світом і допомагають людям врятуватися - досягти нірвани. Ось така загальна схема буддійського анімізму.
Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не одержало в теології раннього буддизму достатнього розроблення. Звідси - твердження про "велике мовчання" Будди, яке дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією", що насправді не відповідає дійсності, оскільки буддизм не обходиться без віри в надприродне і в нього є своє уявлення про Бога.
Недосконалість буддійського вчення про Бога з лихвою перекривається вченням про людину, всі аспекти його віровчення звертаються до людини, її особи, її душі, спасіння цієї душі.
Буддизм запозичив з брахманізму концепцію метемпсихозу - переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. У цьому розумінні душа - безсмертна. Але в цю концепцію внесені істотні уточнення. Душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а втрачають місце в існуючій композиції, яка просто зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, яка зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, виконувала карму, дхарму, джамму (у даному разі це все синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде відбуватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм. Якщо ж людина не виконувала вимоги закону, то її душа потрапить у тіло людини, що матиме гірше життя, ніж тіло попередньої людини, - тіло жебрака, раба. А то душа може вселитися і в тіло нижчої істоти - тварини. Коли ж людина виконувала усе як належить, то її душа вселяється в тіло людини вищого суспільного рангу - монаха, архата (святого).
Таким чином, проходить цілий ланцюг перетворень. Але ці перетворення не виводять людину із сансари. Лише в останній лайці цих перетворень - в існуванні душі в тілі архата - здійснюється підготовка до виходу із сансари, і після смерті архата душа припиняє перевтілення.
Звичайні люди не знають, які перевтілення мала їхня душа в минулому. Про це знав лише сам Будда. Але Далай-лама XIV, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати память про попередні переродження.
Звернемо увагу на те, що буддійська інтерпретація метемпсихозу не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законом карми, і ніхто, навіть Будда, не може його ні змінити, ні припинити. Може, цим і поясняються нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога? Бог виявився непотрібним Будді для побудови його Системи.
Нірвана - це заспокоєння, згасання, це такий стан, коли віруючий уже звільнився від усього земного, від відчуттів, уявлень, свідомості. Така людина виходить із сансари.
Під нірваною буддійське богословя розуміє особливий стан, при якому немає ніяких бажань, зникають пристрасті, а тому зникає і страждання. А оскільки життя - це страждання, то зникає і життя, свідомість людини. Ланцюг перероджень переривається. Настає нове небуття.
Складне і важке для розуміння простому віруючому поняття нірвани в ході розвитку віровчення буддизму в махаяні було доповнене поняттям раю. Він знаходиться в країні Сукаваті. Там, у розкішних садах, знаходяться атмани праведників, їм залишилося перевтілитися ще лише один раз, і вони потраплять до нірвани.
Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найважчих для розуміння у буддійському віровченні. Нірвана - це ніщо, а про ніщо важко щось сказати.
А тепер проаналізуємо, як буддійське вчення про душу і її перевтілення вирішує проблему особи й особистості.
Дехто вважає, що буддійське вирішення цієї проблеми має песимістичний характер. Практично, особистість не існує, принаймні, вона не має ніякого значення, вона - тільки мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так. Особа як конкретна комбінація сканд є носієм певних якостей і можливостей. Від особистостей залежить, як вони будуть реалізовані. Правда, ця особистість відсунена на задній план надприродною Надособою. Ця Надособа - Божественне буття. Безмежне море породжує хвилі, якийсь час ці хвилі існують і знову повертаються в товщу води. Бог народжує із себе світ і знову втягує його в себе. Людина тут ніщо. Перевтілюється лише божественне - брахман. Разом з цим - це не приниження людини, бо виходить, що вона є єдиносущною з Божеством, вона - вияв Божества. Головна біда людини в тому, що вона не знає, що вона частина Божества. Це "авідья" - незнання. Ця концепція цілковито розходиться з християнською, де душа - творіння Боже, але зі своєю самостійною історією, має свободу вибору і відповідальність перед Богом. Людини не, було, вона зявилася внаслідок творчого акту. Бог створив її подібною собі. Це той камінь, який Бог створив, але не може підняти. Спасіння не в розчиненні в Богові, а в приєднуванні до нього.
Первісні релігійні вірування предків індусів відбивали колективістичні уявлення, вони не рахувалися з особистістю. Це цілком перейшло у ведичну релігію та брахманізм. З утвердженням приватної власності, коли незмірно зросло значення особистої ініціативи і діяльності, а у звязку з цим - її інтересів, постає проблема особистості в духовному житті. Буддизм вчинив революцію в духовному житті індійського суспільства, висунувши на передній план проблему буття особи і особистості в суспільстві.
У буддизмі людина - це комплекс реального матеріального тіла і духовної сутності - душі, яка через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, її перебування в єдиному комплексі з матеріальним тілом тимчасове.
Але буддизм не розумів душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка потім виходить з тіла і мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа - це органічна єдність комбінацій дхарм, які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі набори дхарм становлять пять сканд (частин) душі: 1) почуттєве буття людського організму, його фізіологічне існування; 2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом; 3) емоції, переживання, уявлення, елементи діяльності думки; 4) вольові імпульси, які породжені вимогами карми; це вже перехід діяльності душі в область моралі; 5) свідомість людини.
Сукупність сканд утворює душу людини - атман. Атман і становить особу людини та її особистість. Це розуміння особи в буддизмі вигідно відрізняється від її статичного розуміння, як примітивним матеріалізмом, що розглядає її як прямий продукт рухливої матерії, так і обєктивним релігійним ідеалізмом, який бачить у ній окрему, незалежну від матеріального світу сутність. Буддійське розуміння душі відкриває можливості її вдосконалення. Шляхи цього, вдосконалення і містить учення Буди.
Буддизм заперечує Атмана (душу), як довічну одиничну цільність. А потік психофізичного існування, стверджує він, є довічним. Цей потік, як вважає Ф. І. Щербатський, є поступовим нагромадженням духовних заслуг через серію існувань, які прогресують. У цьому й полягав прогрес особистості.
Проблема особи в буддизмі зведена до проблеми вдосконалення душі через ряд перевтілень.
Атман як сума сканд у різних комбінаціях існує доти, доки існує звязок між цими скандами. Смерть цей звязок розриває. У цьому смислі душа, в буддійському розумінні, смертна. Але коли виникає нове утворення, нова комбінація сканд, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень і, таким чином, душа продовжує існувати у зміненому вигляді, вона безсмертна.
Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари і нірвани, що несуть на собі сліди брахманізму, стали основою цілком оригінального вчення, яке містить буддійське розуміння людини, умов і мети її існування, а звідси - вимог до людини. Вчення сформульоване у "Чотирьох благородних істинах", виголошених Буддою у найпершій проповіді в Бенаресі чи Сарнаті. У ній міститься теоретичне обґрунтування доктрини звільнення, спасіння людини.
Перша з цих істин полягає в тому, що існує страждання, страждає все, стражданням заповнений весь світ, усе буття є стражданням. "Цей людський світ сповнений страждань. Життя - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання." "Усяка привязаність до будь-чого - страждання", - каже Будда. Причому, страждання - це не переживання певного стану, а чекання на нього, навіть чекання на наслідки страждання, це емоції, повязані з таким чеканням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність і т.п. До речі, усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.
Друга істина говорить: страждання має причину. Це - жадоба, бажання буття, вони становлять зміст усіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару протягом усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину - жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок ряду позитивних перероджень.
Звернімо увагу на те, що буддизм у принципі засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, щастя і добробуту, до здоровя, бо воно породжує страждання.
Третя благородна істина встановлює, що оскільки страждання має причину, воно має початок, а маючи початок, має й кінець, тобто може бути припинене і людина звільниться від нього. Ця благородна істина фіксує стан звільнення від страждання, шлях цього звільнення. Таким шляхом є знищення жадоби буття, припущення в людині самого бажання жити, знищення всіх бажань. А найбільший ефект досягається самим усуненням факту буття.
У звязку з цим слід зауважити, що ототожнення буддизмом буття із стражданням дає йому підставу виробити своє уявлення про смерть. Оскільки сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Ще краще уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, дає порівняння її з колесом, "колесом сансари". Смерть - це перехід з однієї фази життя в іншу - або гіршу, або кращу, але це не кінець життя. Ось тому вона втрачає трагедійність і породжує чекання. Вона не кара і не нагорода. Вона - факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
Як бачимо, у перших "Трьох благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як від певного субєктивного стану людини, як її переживання. Суть і рішення цих проблем обертається навколо людини. Пізніше в буддизмі зявляються і космічні мотиви страждань.
Четверта істина повідомляє, що є спосіб спасіння, це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" - вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті, а саме:
"праведне бачення", "праведні погляди", тобто тверда і беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо "чотирьох благородних істин";
"праведні бажання", які полягають у рішучості жити відповідно до вчення Будди і в прагненні до нірвани;
"праведна промова", тобто не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубити;
"праведна поведінка" - нікому ні в чому не шкодити, не вбивати;
"праведний спосіб життя" - працювати чесно, дотримуватися законів;
"праведне устремління" - постійність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках і діях;
"праведне мислення" - не відступати від засвоєних буддійських положень;
"праведне самопоглиблення" - відмова від усього земного, від усіх радощів, намагання бути спокійним, досягати глибокого медитативного трансу.
Цей "Восьмискладовий шлях спасіння" Будда звав серединним, бо він дозволяв уникнути крайнощів. І справді: він лежить між брахманізмом з його підкресленою аскетичністю і надмірним захопленням радощами життя.
Як бачимо, тут ніде немає мови про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і зайві звернення за помилуванням і прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди: уся справа в самій людині, в її самовдосконаленні.
Не можна не помітити, що у "Восьмискладовому шляху спасіння" зафіксовано прості, елементарні норми моралі, без яких взагалі неможливе існування людського суспільства.
Захист цих загальнолюдських норм моралі є великою заслугою буддизму, він надає буддизмові виразної гуманістичної спрямованості.
Буддисти самі зазначають, що їх віровчення має три принципи, які чітко відрізняють його від інших релігійних попередників. Це анітья ~ визнання змінності світу; анатта, анатман відсутність вічної безтілесної душі; духкха - визнання життя як постійного страждання. Ці принципи, які створюють релігійну індивідуальність буддизму, називають трілакшаною. Ми бачили всі три елементи трілакшани в розглянутих віроповчальних положеннях. І не можемо не відзначити певну логічну послідовність у їх розгортанні.
Буддійська космологія виходить з того, що світ - це породження спокою безконечного і безпочаткового стану, з якого виходять імпульси, які породжують активну природу. Ця активна природа складається з психічних (пуруша) і фізичних (пракриті) начал. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі частини буття мають обмеження в просторі і часі, вони згодом зникають, занурюючись у безподатковий стан. Світи гинуть..
Аналогічно виглядають і буддійські космологічні уявлення. Вищою психічною субстанцією є космічне коло Будди-Адібудди. Це повсюдно існуюче тіло, це воно співчуває істотам почуттєвого буття, тим істотам, які живуть у сансарі. Воно може матеріалізуватися в особі, щоб допомогти людям подолати егоцентризм: гординю і пиху ("Червоного півня"), невігластво і всеїдність ("Чорну свиню"), злобу і підступність ("Зелену змію"). Так космологічні уявлення у буддизмі зливаються з моральними настановами.
3. У буддизмі існує концепція дхарм, яка обґрунтовує буддійське розуміння світу.
Реальний навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, що представлене найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами, дхармами. Зазначимо, що в буддійській, як і у ведичній та індуїстській літературі, термін "дхарма" багатоплановий, він вживається також для позначення поняття "закон", "вчення", "правило" тощо. Термін "дхарма" буддійський богослов Далай-лама XIV пояснює так: дхарма на санскриті означає "те, що тримає". Все існуюче - це дхарми, які несуть у собі свою власну сутність, тобто все існуюче - з дхарм. Релігія - це теж дхарма, вона утримує людей і захищає їх від лиха.
У даному разі у філософи буддизму дхарма - це початковий момент світу матеріального і духовного, тобто з дхарм утворюється увесь світ.
Дхарми рухливі - і увесь світ рухливий. Вони то зявляються, то зникають, але не руйнуються, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище. Це зумовлює рухливість світу.
Буддійське вчення про дхарми нагадує нам атомістичну концепцію стародавніх греків. Але та концепція мала відкриту матеріалістичну спрямованість. У буддизмі дхарми - одухотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм зливає їх в єдиний нероздільний комплекс.
Ще одна цікава паралель індійського мислення з грецьким. Подібно гераклітовому розумінню світу, як вічно спалахуючого і згасаючого вогню, в буддизмі теж існує уявлення про світ як полумя, свічадо і у звязку з цим підкреслюється, що важливо не те, що стало, а те що стає. А про вічність цих спалахів буддизм мовчить.
Отже, за буддизмом, з дхарм складається весь світ. А світ цей включає в себе і реальний, і потойбічний, надприродний світ. Сам Будда і його душа складається з дхарм. Він від народження, та ще й завдяки своєму прозрінню, є істотою надприродною. Надприродне, за буддизмом, навіть у нашому реальному світі є ще багато чого: святі, чудеса, будди, бодісатви (люди, в яких втілилися будди тощо). І природне, і надприродне утворюється з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільнена від матерії, вона протистоїть матерії, творить матерію. Це - майже Бог, у інших буддистів - просто таки Бог Дхарми є продукт вольового рішення "Я". Буття - теж його продукт. Виходить, що ідеальне у буддизмі створює матеріальне.
Буддизм ніколи не розумів буття як чисто матеріальне. Це не є існування і рух матерії за обєктивними законами. Матеріальне буття - це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка невільна від матеріального світу, бо живе в ньому, повязана з ним. Як бачимо, і тут ідеальне передує матеріальному.
Отже, в онтології буддизму немає ні матеріалізму, ні ідеалізму. Не дивно, що філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу і матерії, субєкта і обєкта.
Але Будда ніде не каже про творіння світу Богом. Світ наче існує довічно. Будда всю свою увагу зосередив на рухові душі в матеріальному світі, який, можливо, і не потребує творця. А якщо й потребує, то у своєму функціонуванні не потребує керівника.
Отже, онтологічна проблема, тобто проблема про природу світу, його вічність чи творення у Будди не мали філософського рішення. Та він і не ставив собі такої мети. У центрі свого вчення він поставив душу людини.
А як стоїть справа з гносеологією (тобто вченням про пізнання світу) буддизму?
І гносеологічні проблеми в буддизмі повязані з буддійським вченням про душу. Буддійське вчення про душу викладено більш детально далі. За буддизмом, душа є не якоюсь нематеріальною окремою сутністю, як це є в іудеїв, християн і мусульман. Душа - це психологічна єдність, яка складається з дхарм, вона створює особистість люді піп. Вона пізнає світ і насамперед - людину через саму себе. Тому процес пізнання - це процес споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І тут буддизм не є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом.
Ці вихідні філософські положення буддизму мали згодом глибоке розроблення, але філософська єдність так і не була досягнута. Ще в І-V ст. н.е. в буддизмі склалися різні філософські школи: вайбхатиків, саутрантиків, маухмиків, йогосарів. Деякі дослідники визнають у буддизмі існування шести філософських шкіл.
Отже, буддизм мав свою філософську систему неабиякої оригінальності і заслуговує на велику увагу; незважаючи па досить критичне ставлення до неї філософських матеріалістичних систем.
4.У І ст. н.е. сформувалася хінаяна, що означає "мала колісниця", або "вузький шлях спасіння". Прибічники хінаяни вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди і його першої общини. Хінаяну ще називають буддизмом тхеравади ("вчення старійших", "істинне вчення"). За її вченням, врятуються тільки ті, хто цілком віддався релігії, служить лише їй. Це - ченці. Усі інші спасіння не матимуть. Але це обмежувало вплив буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж якщо всі підуть жебракувати (а саме це - головна справа ченців), то хто ж буде працювати?
Хінаяна утвердилася на півдні Індії і в Південно-Східній Азії. У середині І ст. утворилася друга течія - махаяна ("широка колісниця", або "високий шлях спасіння"). За махаяною - врятуються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди і житиме своїм звичайним життям. Але необхідна й допомога ченців, якими керують святі і боги.
Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії і звідти пішла в країни материкової Азії. Цар Кушанської держави Канішка (78-123) заохочував махаяну, для затвердження її принципів домігся скликання 4-го буддійського собору в Кашмірі. Засновником махаяни вважають буддійського філософа, поета і богослова Ашвагхоша (бл. 80-150), але найвидатнішим діячем махаяни був богослов Нагарджуна. Нагарджуна вважається засновником махаяни, дехто датує його життя приблизно II-III ст. н.е. Він вважається бодхісаттвой і канонізований буддійською іконографією. Буддійська традиція приписує йому авторство понад 200 праць найрізноманітнішого змісту: від богословських до медичних та металургійних посібників. Мабуть, за цим імям стоїть кілька різних авторів, до того ж розділених між собою майже шістьма століттями.
Махаяна набувала відмінностей від хінаяни обєктивно, в ході поширення на північ і північний схід від Індії. Вона активно засвоювала місцеві вірування, вводила місцевих богів і демонів до свого пантеону і демонології. Будда особливо наполягав на шануванні чужих богів.
Особливе значення в махали і набрало вчення про вищих анімістичних сутностей будд і бодисав. Святі буддизму, які завдяки глибокому знанню вчення і праведному життю стали архатами, тобто впритул наближалися до нірвани, але не дійшли до неї, стали називатися бодісатвами. Це щось на ранг нижче від Будди, тобто будди, що незримо присутні в світі, щоб рятувати інших. Особливо шанується бодісатва Авало-кітешвара. А будд стало багато: найбільш поважний засновник вчення Будда Шакямуні, але він тепер в нірвані і ні в що не втручається; Будда Майтрейя - майбутній Будда, що має правити світом і ось-ось прийде; Будда Ваджаранана - останній з тисячі будд; Будда Адібудда - творець нашого світу; Будда Амітаба - володар раю та багато інших. Буддійські богослови нараховують 995 будд, які правили чи будуть правити світом, 35 будд, які прощають гріхи. Дехто вважає, що існує 1000 будд.
Буддами стали боги індуїстського пантеону Шива, Вішіну, Ганеша, богиня Тара та ін. Буддизм упевнено набрав вигляду цілком закінченої політеїстичної релігії.
Широко стало практикуватися зображення цих будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів цього дуже численного пантеону. Це, між іншим, стимулювало розвиток мистецтва і архітектури. Почався період розвитку буддійської цивілізації.
Махаяна активно розвинула буддійський культ: розширюється фетишизм, удосконалюється магія, зявляється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монастирі набирають пишності.
Хінаяна поширювалась на південь і південний схід. В основному вона повторювала риси розвитку махаяни, може, тільки менш інтенсивно і в більшому пристосуванні до місцевого менталітету народів Індокитаю та Малайського архіпелагу. Але принципово підкреслюється пріоритет чернецтва в справі спасіння, стимулюється хоч би тимчасове перебування в стані ченця.
У середині І тис. н.е. у надрах махаяни зародилося і виникло ще одне вчення буддизму - варджаяна ("алмазна колісниця"). Ще одна назва цього вчення - буддійський тантризм чи тантраяна.
Основу варджаяни становлять тантри (санскр. - хитросплетіння, потаємний текст) давньоіндійського походження, спільні як для буддизму, так і індуїзму, а також специфічні буддійські. Вони містять у собі настанови до підготовки і проведення магічних обрядів, які забезпечують добре здоровя, успіх у справах (що підкреслює їх практичне магічне спрямування), а також краще перевтілення і спасіння.
Користуючись спогляданням і дарані - особливими магічними заклинаннями, можна досягти нірвани відразу, без перероджень. Справа лише в тому, щоб знайти це дарані. Обряди тантризму звичайно виконують поруч з йогичною практикою.
Тантрійські обряди просякнуті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлений про звязок родючості землі і плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Саме слово "тантра" своїм початковим змістом означає - розмноження і акт, метою якого є розмноження.
Особливого значення тантризм надає створенню сансари в космічному аспекті, єдності чоловічого і жіночого енергетичних начал. Звідси у варджаяні еротичні обряди. Ці обряди здійснюють у комплексі з медитацією, самозаглибленням і самоспогляданням.
Хінаяна і махаяна зовсім не є ворогуючими протилежними релігійними течіями. Можна було б сказати, що махаяна є наступним етапом розвитку первісного буддизму порівняно з хінаяиою. Свій звязок з первісним буддизмом махаяна пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно буддистська біографія засновника вчення заперечує наявність записів вчення Будди за його життя. Але тим не менш трактування безпосереднього відношення махаяни до першовчення цей аргумент використовує без застережень. Насправді махаяна містить у собі чимало новацій, які є, по-перше, наслідком розвитку буддизму в часі, а по-друге, - наслідком поширення буддизму серед інших народів, де він вбирав у себе певні положення віровчення і культ місцевих вірувань.
Пр№2:
1.З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався пятисотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв - Клавдіїв з родичів Августа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96-192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, імя Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.
У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземноморя. Залежними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорноморя.
Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що вислужилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали виші посади в міській магістратурі та в місцевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торговців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.
Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії із 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.
Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина цільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.
У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади. Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Палестині успадкував його намісник, який призначався імператором з числа римських вершників і був підлеглим імператорському легату Сирії.
В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.
Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обовязковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близько 4 тис.з 500-тисячного населення Іудеї.
Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Ще в XIX ст. відомий історик Ю.Велльхаузен (1844-1918) переконливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утворилося християнство.
Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.
Тепер у розпорядженні вчених знаходиться кілька десятків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла бібліотека стародавньої думки, їх звуть "кумранськими рукописами", чи "рукописами Мертвого моря"; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства . Релігійно-філософські погляди кумранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя [52, 52].
Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на монастирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворі. Приймали на виховання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обовязкова фізична праця, тривалі богослужіння, обовязкове релігійне навчання. У них існувала колективна власність, практикувалося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Статутом, порушення якого жорстоко каралося.
Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи датуються II-І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кумранські рукописи підтверджують, що вже у II ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місцями Нового Завіту. Йдеться про якогось "учителя справедливості", який загинув від рук ворогів.
Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фінікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.
Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він обєднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму. За Філоном, Бог-отець виступає як творець ідей, душі, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий, Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним началом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколишнього світу, відмову від радощів і насолод. Найвидатніший представник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. - 65 р. н.е.) критикував сучасне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній - витриманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник - рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення, Сенека висунув ідею "промислу божого". Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із засновників християнства - апостолом Павлом.
Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів створення Нового Завіту платонівський метафізичний ідеалізм був найпоширенішим в античному світі філософським поглядом. Християнство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богословя не цуралося і раціоналізму.
Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.
3.Символ віри — короткий звід головних догматів віровчення, що беруться на віру, бездоказово. Його зміст:
"Вірую в єдиного Бога — Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, единородного. Яко же від Отця породженого споконвічного (від початку світу): Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущого Отця, будучи його суттю. Заради людей і нашого спасіння зійшов з небес, втілившись від Духа Святого і Діви Марії, і прийняв людську подобу. Розіпятий за нас під час правління Пілата Понтійського, зазнавши страждань, був похований. Воскрес на третій день, згідно з Письмом. І піднявся на небеса, і посів по праву руку Отця. І нині, і вовіки віків зі славою судить живих і мертвих. Його ж царству не буде кінця. І Духу Святому Господа Животворящого, яко же від Отця небесного починається. Іже Отцю, і Сину поклоняюсь і славлю, як заповідали пророки. Вірую в Єдину святу, соборну й Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення задля позбавлення від гріхів. Прагну воскресіння мертвих і життя серед майбутніх поколінь. Амінь".
Символ віри християнства містить дванадцять постулатів (положень):
• про Бога як творця світу і першу іпостась Святої Трійці;
• про віру в Сина Божого единородного Ісуса Христа;
• про Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом із тим став людиною, народившись від Діви Марії;
• про страждання і смерть Ісуса Христа — догмат спокути;
• про воскресіння Ісуса Христа;
• про тілесне вознесіння Ісуса Христа;
• про друге пришестя Ісуса Христа на землю;
• про віру в Святого Духа;
• про ставлення до церкви;
• про таїнство хрещення;
• про майбутнє всезагальне воскресіння мертвих;
• про вічне життя.
Третій Вселенський Собор (Ефеський, 431) визнав Ісуса Христа як втіленого Сина Божого і Марії — як Божої Матері.
Четвертий Вселенський Собор (Халкідонський, 461) визнав Ісуса Христа істинним Богом й істинною людиною в одній особі.
Другий Константинопольський собор (553) ще раз підтвердив учення про святу Трійцю і про Ісуса Христа.
Третій Константинопольський собор (680) підтвердив істину про людиноподібність Ісуса Христа через визнання його людської волі й дій.
Другий Нікейський собор (787) проголосив ікону зображенням Бога і святих у християнстві.
Рішення і постанови названих перших Вселенських Соборів визнають і виконують всі християни світу, але тільки частина їх дотримується рішень і постанов всіх інших соборів. Причина тому— розколи у християнстві, що відбулися в XI і XVI ст. і тривають донині.
В історії європейських народів знаменним став 476 р., коли, внаслідок навали зовнішніх завойовників і внутрішньої антагоністичної боротьби, перестала існувати Західна Римська імперія і на її "руїнах" почалось формування багатьох самостійних держав.
На 476 р. припадають також закінчення епохи стародавнього світу і початок Середньовіччя; остаточний розлад рабовласницької суспільно-економічної формації і початок феодальної. Але ще у 395 р. рабовласницька Римська імперія розділилась на два державні утворення: Західну Римську імперію зі столицею в Равенні (існувала до 476 р., коли було скинуто останнього її імператора Ромула Августула) і Східну Римську імперію зі столицею у Константинополі, що під назвою "Візантія" існувала до 1453 р., коли Константинополь був захоплений турками.
Процесу виникнення християнства сприяли догми про загальнолюдську рівність ("всі — раби Божі"), про засудження багатства і користолюбства ("швидше верблюд пройде через вушко голки, ніж багач потрапить у Царство Небесне"), про всезагальний обовязок працювати ("хто не працює, той не їсть"). Тому не було випадковістю, що членами перших християнських громад стали ображені та пригнічені люди, бідняки і раби, незаможні та ізгої.
Пр№4:
1.Витоки цієї цивілізації повязують із древніми семітськими племенами, з яких згодом склався давньо-арабський народ. У II тис. до н. е. ці племена займали територію Аравійського швова. У південному землеробському Ємені й у його північно-західній частині, що йменувалася Аравією" ще в І тис. до н. е. існували багаті племінні царства. їх процвітання зумовлювалося вигідним географічним розташуванням на світових караванних шляхах і жвавою посередницькою торгівлею з Єгиптом, Передньою Азією та Індією. Джерелом гараздування було також вирощування технічних культур, і насамперед тих рослин, які давали ладан, миро й інші запашні смоли. Цей товар користувався високим попитом у країнах Близького Сходу та Середземноморя. Проте на початку нової ери відбувається різка зміна ситуації на шляхах вивезення пахощів із "Щасливої Аравії". У середині II ст. до н. е. в Червоному морі і західній частині Аденської затоки запанували грецькі та єгипетські мореплавці і купці. Наприкінці того століття монополії Південної Аравії у транзитній торгівлі було завдано тяжкого удару. До того ж додалися завойовницькі походи ефіопів й іранців.
Суттєвим фактором виявилося й те, що частина кочових племен внутрішньої Аравії постійно намагалася вийти з пустель до землеробських районів й осісти там. Скотарські племена знаходилися на значно нижчому рівні розвитку, ніж землеробське населення. Власне кочовиків-скотарів і називали "арабами". Осідаючи протягом століть на цих землях, вони вступали в контакт із місцевим населенням, яке дедалі більше розчинялося в масі зайшлих племен, "арабізувалося". Після VII ст. цей етнонім поширився й на осіле населення. Поступово відбувався занепад південно-аравійських областей. Кочовики Аравійського півострова постійно виходили за його межі і тиснули на дві могутні імперії Близького Сходу - Візантію та Іран. У перші століття нової ери утворилися невеликі арабські князівства Гассанідів, Лахмідів та ін. Відбувався процес складання арабського народу. У той час арабське суспільство перебувало на стадії розкладу племінного ладу, що виявлялося в міжплемінних усобицях і постійному стані війни. У результаті набігів та пограбувань одні племена розорювалися, а інші, які мали здобич, збагачувалися. Проте багатства концентрувалися в племінної верхівки, що посилювало соціальні протиріччя. В осілих племен йшов процес класоутворення. Найінтенсивніше він відбувався там, де проходили караванні шляхи, а також у місцях скупчення торгових поселень і ринків. Купецькі міста Мекка і Ясриб були закладені саме на караванному шляху з Європи до Індії. Серед міського населення також посилювалася соціальна напруга. Населення - землероби і торговці оаз, а також кочівники-бедуїни - були язичниками і вклонялися численним племінним богам. Відособлені племінні культи перешкоджали обєднанню племен в одну народність. Розвязати цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, спрямованих на консолідацію племен, створення централізованої держави, знищення племінного багатобожжя, помякшення соціальних протиріч. За тогочасних історичних умов ці завдання могла виконати тільки релігія. Нею стала мусульманська віра.
2.Мухаммад бен Абд Аллах, з роду хашім племені курайш, народився в одній із шляхетних родин великого торгівельного та релігійного центру Аравії — Мекки, близько 570 року. Він рано став сиротою. Відомо, що він займався караванною торгівлею, але дуже часто вдавався до благочестивих роздумів наодинці. Близько 610 року йому почали зявлятись видіння, а згодом — голос, який він сприймав як Боже слово. Саме ці висловлювання, пізніше записані за його словами, склали святу книгу мусульман — Коран.
Невдовзі Мухаммад, маючи впевненість, що він є Божий обранець, почав проповідувати серед мешканців Мекки. Він проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. Ця проповідь була зустрінута у рідному місті пророка спочатку сміхом, а згодом переслідуваннями. Зрештою Мухаммад та купка його прихильників змушена була покинути Мекку та зробити хіджру (тобто переселення) до Ясріба (Медіни — міста пророка). Рік хіджри — 622 — вважається початком нової ери за мусульманським календарем.
Саме в Медині він стає не лише проповідником, а духовним та політичним лідером общини (умма), яка також органічно поєднувала риси релігійної та політичної спільноти. Саме тут будується перша мечеть, встановлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (як, до речі, й гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку.
3.в лк №11 вопросс 4
4.В ісламі суперничають суніти і шиїти. Девять із десяти мусульман — суніти. Основна відмінність між ними полягає у трактуванні правонаступності верховної влади в ісламі після смерті Пророка.
Справу пророка Мухаммеда продовжили халіфи (від араб. — наступник). Вони очолювали халіфат (інститут влади, зосередження світської і духовної влади над мусульманською громадою в руках халіфа; назва держави на чолі з халіфом — Арабського халіфату, що сформувався впродовж мусульманських завоювань у VII ст. та існував до монгольської навали в XIII ст., коли він розпався на кілька незалежних держав). Першим халіфам належала релігійна і державна влада, потім (з X ст.) — тільки релігійна, але з великим впливом на владу державну. Посада халіфа перестала існувати формально у XX ст., проте багато сучасних ісламських політичних течій (наприклад "Брати-мусульмани") продовжують вважати відродження інституту халіфату умовою організації життя суспільства на істинно ісламських принципах.
Першим халіфом (632—634) був найближчий радник і товариш Мухаммеда Абу Бакр (Абу Бекр), наступними — Омар (634— 644), Осман (644—656), Алі (656—661). Цих перших чотирьох халіфів мусульмани поважають і шанують особливо, називають їх "праведними халіфами". За їх правління Арабський халіфат перетворився на величезну імперію, що охоплювала Близький Схід і північ Африки (у 661—760 рр. територія халіфату простягалася від річок Аму-Дарї та Інду на сході до Піренеїв і берегів Атлантичного океану на заході), а іслам став світовою релігією.
Поступово, з розширенням сфери впливу раннього ісламу, перед халіфами виникли проблеми релігійного обґрунтування механізму управління величезною державою, взаємодії ісламу з іншими релігіями на території халіфату, укріплення верховної влади. Проблема влади виявилась головною. З перших халіфів найміцніше утримував її халіф Алі. Він був двоюрідним братом і зятем Мухаммеда (був одружений з донькою Мухаммеда Фаті-мою). У звязку з тим, що Алі доводився близьким родичем Мухаммеду, на верховну владу в ісламі і халіфаті згодом почали претендувати його нащадки і прибічники. Вони вважали, що халіфат має належати тільки нащадкам Алі. Вороги Алі доводили безпідставність претензій алідів на вищу владу через родинні звязки з Пророком і вважали, що халіфи та всі духовні особи мають обиратися. Результатом цього протистояння стало формування в ісламі двох основних напрямів: шиїзму і сунізму.
Шиїзм (від араб, шиа —угруповання, партія, прибічники) — загальна назва різноманітних течій і сект в ісламі, що вважають халіфа Алі ібн Алі Таліба і його нащадків єдиними законними спадкоємцями влади пророка Мухаммеда над мусульманами. Шиїзм виник на початку другої половини VII ст. у процесі боротьби за владу в ісламі й Арабському халіфаті, коли утворилось політичне угруповання прихильників Алі (аш-шиа), які визнавали його виключне право на верховну владу — імамат.
У шиїтів імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, що в ньому поєднується світська і релігійна влада, внаслідок чого він не може залежати від бажання людей, тобто обиратись, як вважають суніти. Виконавцем "божественного розпорядження" в них є імам (від араб. — стояти попереду, верховодити, ватажок мусульманської громади), а імамат сприймається як космічна сила, еманація "божественного світла", тому тільки під керівництвом носія цієї сили — законного імама — пересічний мусульманин може пізнати істинну віру й отримати спасіння.
Шиїти, таким чином, вважають халіфа Алі божественним. Згідно з їхньою версією, Аллах розглядав Мухаммеда і Алі рівновеликими, більше того, архангел Джабраїл мав передати його "одкровення" Алі, а не Мухаммеду (брати дуже походили один на одного), тому вони хоч і визнають статус Мухаммеда, проте звеличують постать Алі.
Шиїти розраховують на прихід месії. Це імам Махді. Він — один з дванадцяти "світлих імамів". Першим був Алі, останнім — Махді. Він зник в XI ст., але не помер. Махді — очікуваний безгрішний імам із роду Алі, продовжувач справи Пророка, повноправний правитель внаслідок "божественного визнання". Махді після свого повернення віддасть незаконно відібрані права обраному Богом роду Алі і відновить на Землі справедливість.
Шиїти по-особливому ставляться до Корану, оскільки в ньому немає імені Алі. В них навіть є власна версія Корану з су рою "Два світила", в якій ідеться про рівність Мухаммеда й Алі. При цьому вони не ставлять під сумнів Коран, але вважають, що знають його лише імами. Решті мусульман зміст Корану відкриє месія Махді.
Шиїти визнають Суну, але тільки ту її частину, де йдеться про алідів. Вони також поклоняються Хусейну — третьому імамові, онуку Пророка.
Халіф Алі помер від ран, що були отримані ним у боях. Його син від Фатіми, доньки пророка Мухаммеда, Хасан (аль-Хасан ібн Алі) — другий шиїтський імам — був змушений відмовитись від посади халіфа Іраку і помер у 669 р. в Медині, будучи приватною особою. Після його смерті головою алідського роду став Хусейн — молодший син Алі і Фатіми. В одному з боїв Хусейн був по-звірячому вбитий, йому було нанесено кілька десятків колотих і рублених ран. Це сталося 10 мухаррама (першого місяця мусульманського місячного календаря) 680 р. Дата загибелі Хусейна відзначається всіма шиїтами як день жалоби. Щорічно, впродовж перших десяти днів цього місяця, вони влаштовують містерії, інсценують епізоди з історії загибелі Хусейна, проводять урочисті читання розповідей про нього, вивішують траурні прапори і гасла. На десятий день відбувається урочистий хід з голосінням за Хусейном. Деякі його учасники завдають собі ножових поранень, і всі разом голосно оплакують не тільки Хусейна, а й його брата Хасана. Центром таких жалобних урочистостей є місто Кербела, де, за переказами, поховано тіло імама. У них беруть участь паломники-шиїти з усіх кінців мусульманського світу.
Впродовж усієї історії ісламу шиїти з перемінним успіхом ведуть боротьбу за повернення влади нащадкам Алі. Найбільш енергійні серед них зейдити, імам іти й ісмаїліти.
Зейдити — відгалуження шиїтів, що отримало свою назву від імені Зейда ібн Алі, брата пятого імама Мухаммеда аль-Бакіра (пом. 732). Зейда загинув у сутичці під час повстання, а його прихильники створили партію, що мала на меті побудову теократичної держави на чолі з виборним імамом із роду Алі. Зейдити неодноразово очолювали народний рух за створення в халіфаті окремих держав.
З погляду догматики зейдитів, імам повинен бути з роду Алі, імамат не має божественної природи, імамом може бути обраний будь-який алід, можливе існування кількох імамів одночасно в різних мусульманських країнах. Зейдити не визнають вчення про "прихованого" імама, заперечують антропоморфізм і визначеність імама на майбутнє, не проклинають перших трьох халіфів. Більшість зейдитів на сьогодні проживає в Ємені, Саудівській Аравії, Пакистані.
Найчисленніша гілка шиїтського ісламу представлена імамітами (існаашарити — дюжинники, двунадесятники), які визнають дванадцять імамів з роду Алі. Після смерті аль-Хасана аль-Аскарі, одинадцятого з них, імаміти оголосили своїм дванадцятим імамом його малолітнього сина Мухам меда, який нині "зник", "ховається". Він у них — "прихований" імам і махді (месія), який повернеться і наповнить світ справедливістю (справедливістю по-мусульманськи у шиїтському тлумаченні).
Віра у "прихованого імама" — один із основних догматів імаматів. Згідно з їхнім вченням, період утаювання імама Мухаммеда продовжується дотепер, а закінчиться він появою "володаря часу" — махді. Імаміти заперечують саму можливість вибору імамів. Імамат, на їхню думку, — еманація "вічного божественного світла" в роду нащадків Алі (від батька до сина), тому імами безгрішні та володіють надприродними знаннями.
Для імамітів характерний також культ "мучеників", до яких вони зачисляють всіх своїх імамів, але насамперед — Хусейна. У наш час вчення імамітів є державним віросповіданням в Ірані. Імамітські громади існують у Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах.
Однією з найбільших сект у шиїзміл є ісмаїліти. Ця секта виникла у середині VIII ст. й отримала назву від імені сина шостого шиїтського імама Джафара ас-Садика Джафара Ісмаїла, якого вона оголосила законним сьомим імамом. У наш час громади ісмаїлітів функціонують в Індії, Пакистані, Ірані, Іраку, Ємені, Кенії, Танзанії, Сирії, Лівані, Таджикистані, багатьох інших мусульманських країнах.
Ідеологічна система ісмаїлітів поділяється на "зовнішню" (захір), тобто загальнопоширену, і "внутрішню" (батин), що є доступною лише небагатьом членам вищої ієрархії секти. "Зовнішня" частина системи та сама, що й у імамітів. Вона зберігає як обовязкові для членів громади всі обрядові та правові настанови шаріату. В основі "внутрішньої" частини є алегоричне тлумачення Корану і шаріату; єдиним началом множини явищ світу визнається Бог — Абсолют, який виокремлює із себе творчу субстанцію — Світовий Розум. Це перша еманація божества. Світовий Розум учиняє другу еманацію — Світову Душу, головним атрибутом якої є життя. Світова Душа виробляє первинну матерію, котра, у свою чергу, продукує Землю, інші планети, сузіря, живі істоти. Все це лише слабке уподібнення прообразів, що існують у Світовій Душі. Вона — макрокосм ("вищий світ"), має сім ступенів своєї еманації, що їм відповідають сім пророчих циклів мікрокосму ("малого світу"). Останній, сьомий цикл, буде відзначений приходом останнього великого пророка — Каїма.
Отже, шиїти — послідовники Алі — четвертого халіфа, двоюрідного брата і зятя пророка Мухаммеда. Вони визнають істинними охоронцями спадку Мухаммеда і тлумачами Корану лише деяких членів його сімї, яких, згідно з їхнім вченням, Аллах обрав для управління справами громади на основі Божого Закону. Ці духовні лідери стали називатися імамами і вважаються безгрішними.
Найбільшу мусульманську громаду в сучасному світі становлять суніти. Вони називають себе людьми Суни (ахль-ас-суна) і вважають, що саме вони є справжніми охоронцями і єдиними продовжувачами традицій ісламу і вчення пророка Мухаммеда, які шиїтами спотворюються. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох халіфів законними, вважає достовірними канонічні збірники Суни — хадиси, виконує ритуальні, побутові й соціальні правила одного з чотирьох мазхабів (від араб. — шлях прямування, релігійно-правові школи в ісламі).
Мазхаби покликані теоретично обґрунтовувати фікх, або шаріат, — теорію мусульманського права, його принципи й норми, їх інтерпретацію для практичного життя мусульманського суспільства. Мазхаби склались у IX—X ст. У наш час існують чотири сунітських мазхаби: ханафітський (основоположник Абу Ханіфа Нуман, 699—767); шафіїтський (основоположник аш-Шафії, 767—820); малікітський (основоположник Малік ібн Анас, 715— 795); ханбалітський (основоположник Ахмат ібн Ханбаль, 780— 855). Між собою вони різняться підходами до принципів формулювання рішень з правових питань, деталями ритуалу, проте всі спираються на канонічні збірники хадисів Суни.
Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки і звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.
Серед релігійно-політичних напрямів сучасного сунітського ісламу найбільш консервативним, реакційним і жорстоким зарекомендував себе ваххабізм. Його заснував в Аравії у середині ХУШ ст. проповідник Мухаммед ібн Абу аль-Ваххаб. У наш час його вчення офіційно визнане у Саудівській Аравії. Прихильники ваххабізму є також в Омані, Північній Африці, Індії, Індонезії, Афганістані та Пакистані (таліби), Чечні та Таджикистані, в інших країнах і регіонах.
У теоретичному плані ваххабізм розвиває ідеї і принципи ханбалітського мазхаба в їхньому крайньому прояві. На практиці ваххабіти проповідують повернення до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда; наполягають на суворому дотриманні принципу єдинобожжя; виступають проти поклоніння святиням і святим місцям; відмовляються від запозичень і нововведень; насаджують вимогу уникати всіляких проявів розкоші у побуті, одязі і культі; закликають до джихаду проти багатобожності та мусульман, які відступили від "істинного" ісламу.
Лідери сучасного ваххабізму спрямовують зусилля на підпорядкування своєму диктату народів Лівії і Єгипту, Судану і Чаду, Ємену й Оману, Іраку і Сирії, Туреччини, Ірану, Пакистану, Киргизії, Таджикистану, Казахстану, Чечні, Дагестану. У штабах ваххабітів розробляються і постійно коригуються програми виконання цього завдання. Ними спочатку рекомендується створення регіональних центрів ваххабізму, потім — побудова мечетей і медресе, далі — відкриття літних "таборів" для військової підготовки талібів (учнів), у тому числі — навчання поводженню з токсичними побутовими та бойовими отруйними речовинами, їх виготовленню з наявних хімічних препаратів.
Заданими засобів масової інформації, лідер сучасного ваххабізму Усама Бен Ладен зі своїми однодумцями планує до 2010 р. обєднати 48 держав Європи, Азії і Африки в одну мусульманську наддержаву — величезний халіфат зі столицею у Саудівській Аравії. Подальше його розширення планується на терени Північної і Південної Америки, Австралії і Гренландії.
Ці ідеї — повна нісенітниця, але вони активно матеріалізуються. Так, у лютому 1998 р. Усама Бен Ладен створив міжнародну терористичну організацію під назвою "Світовий фронт джихаду" (СФД). Того ж року 120 терористичних ісламських угруповань отримали від фронту 4,5 млрд дол. США для організації і проведення збройних насильницьких акцій проти "невірних". Бойовики фронту воювали у Косові, на Філіппінах, в Індонезії, Росії, Афганістані, Ірані та інших країнах.
Сьогоднішній ваххабізм — екстремістське крило ісламського фундаменталізму з його вимогами до мусульман жити тільки за правилами шаріату, суворо виконувати всі настанови Корану, не визнавати європейсько-християнських цінностей, бути готовими до джихаду, до насильницьких дій, терору.
Теоретично ісламський фундаменталізм відтворює у сучасній інтерпретації ідеологію панісламізму (від араб. — всі й іслам) — солідарності всіх мусульман (незалежно від їхньої державної, расової, національної і соціальної належності) під гаслом "рівності" всіх "перед імям Аллаха", обєднання всіх мусульман в єдину теократичну державу. Доктрина панісламізму була запропонована на початку 70-х років XIX ст. турецьким просвітителем, членом товариства "Нових османів" Намік Кемалем. В її основу були покладені тези про керівну роль ісламу в духовному і суспільному житті в цілому та про халіфа як проводиря мусульман усього світу. Ідеї панісламізму набули розвитку у творах Джа-маля ад-Діна аль-Афгані, а практичну реалізацію — у кривавих злодіяннях багатьох бойових організацій ісламу. Серед них, наприклад, створений у 1975 р. "Ісламський джихад", який налічує у своїх лавах тисячі бойовиків, що здійснив численні терористичні акції проти мирного населення Ізраїлю. Лідер — Рамадан Шаллах. У 1987 р. утворився ХАМАС (Ісламський рух опору) — найпотужніша військова бойова організація на Близькому Сході. 28 вересня 2000 р. виникла Бригада мучеників "Аль-Акси" (у звязку з відвіданням премєр-міністром Ізраїлю Шароном мечеті "Аль-Акса" в Єрусалимі), на рахунку якої більше 1500 терористичних акцій в Ізраїлі. З 1928 р. в різних країнах світу діє релігійно-політична ісламська асоціація "Брати-мусульмани", створена в Ісмаїлії (Єгипет) шейхом Хасаном аль-Банном. Сьогодні в асоціації існують поміркований, правоекстремістський і демократичний напрями, а також численні угруповання і політичні партії (Партія ісламського визволення, "Ісламські демократи", "Джамаат-і-ісламі" та ін,). Теоретики асоціації виступають з ідеями "ісламського шляху розвитку", побудови "справедливого ісламського суспільства" на принципах первісного, "чистого" ісламу як єдиного джерела ідеології, законодавства і моралі мусульман.
Терористична діяльність численних ісламських бойових організацій, політичних рухів і партій створила реальну загрозу світові та безпеці народів, дотриманню прав людини в сучасному демократичному співтоваристві держав і в тих країнах, офіційною релігією й ідеологією яких є іслам. Усунення цієї загрози засобами насильства, у тому числі за допомогою військ, не має практичної перспективи. Уроки історії підказують інші шляхи ліквідації такого роду загроз. Це — політична і економічна взаємодія, політичний діалог держав, розвиток торгівлі, співпраця у сфері культури й освіти, вся сукупність засобів усунення соціальних основ існування і функціонування терористичних угруповань, що прикривають ісламом свої злодіяння.
Отже, поділ ісламу на сунізм і шиїзм відбувся в результаті політичної боротьби за престол халіфату.
У Середні віки в різних районах халіфату діяли громади хат риджитів (від араб. — виступати) — найдавнішого в ісламі релігійно-політичного угруповання. Проте хариджити з часом втратили авторитет. У наш час відома лише одна хариджитська громада — ібадити (за імям її основоположника Абдаллаха ібн Ібада), що діє в Омані та деяких районах Африки. Щодо питання про верховну владу в халіфаті хариджити протистояли і сунітам, і шиїтам. Вони визнавали виборність голови релігійної громади і держави, походження якого не мало для них жодного значення. Кожна громада, на їхню думку, мала право як обирати для себе імама-халіфа, так і усувати його. Демократичні тенденції у ха-риджитів поєднувалися з крайнім фанатизмом і непримиренністю, з жорстокістю у ставленні не тільки до своїх політичних і релігійних супротивників, а й до інакомислячих мусульман, що, врешті-решт, позбавило їх соціальної бази. В релігії вони були прибічниками "чистоти" ісламу і вирізнялися суворим виконанням релігійних настанов. Убивство віровідступників, у тому числі "незаконних" халіфів, було їх релігійним принципом.
Сьогодні шиїтський іслам — офіційна релігія Ірану і форма ісламського вчення мусульманських громад в Ірані, Індії, Пакистані. Усі інші представники ісламського світу — від Індонезії до Африки, від Азії до арабських громад на Близькому Сході — наслідують сунітські традиції.
Мусульмани в Співдружності Незалежних Держав, що виникла на теренах колишнього СРСР, — суніти. У 1990 р. в Україні мусульманських громад ще не було, а нині їх близько 300 (в Автономній Республіці Крим і в 13 областях країни). 16—18 вересня 1994 р. у Києві проходив І зїзд мусульман України. Він засудив ісламський фундаменталізм й екстремізм у всіх його формах, обрав муфтія України. Потім відбувся зїзд мусульман Криму, що обрав свого муфтія. Ісламське духовенство України виступає за відновлення у громадянських правах усіх татар, які повернулися на свою історичну батьківщину, за їхню активну участь у демократичних перетвореннях у державі.
Отже, іслам — одна з найпоширеніших і впливовіших релігій у світі. Спеціалісти-релігієзнавці пояснюють посилення його ролі в економічному, політичному і духовному житті багатьох народів кількома причинами.
Перша з таких причин — молодість ісламу. Мусульманська релігія виникла значно пізніше за інші релігійні системи і, на відміну від попередників, не вичерпала своїх можливостей і перебуває у розквіті сил. Крім того, іслам — життєздатна і гнучка релігія. Він, незважаючи на тривалий період колонізації країн свого поширення, вистояв і не здав своїх позицій. Його гнучкість пояснюється відсутністю централізованої організації духовенства — головної перешкоди в оперативному і своєчасному вирішенні нагальних проблем.
Ще одна причина життєздатності ісламу — його тотальність. Іслам є не тільки релігійною вірою, а й способом життя мусульман, їхнім світоглядом, економічним і соціальним устроєм, організацією управління, сімї та побуту. Догматика і культ ісламу прості та доступні людям. Для їх засвоєння і виконання ніякої освіти не потрібно. До того ж лідери ісламу завжди у своїй релігійній діяльності враховують місцеві умови.
Особливе місце ісламу серед інших релігій пояснюється також наявністю у ньому ідеї "закінченого пророцтва". Мухаммед, як стверджує іслам, — останній посланець Бога, і саме він приніс людству завершену істину. Іслам автентичний особистості мусульманина. Мусульмани всіх країн, згідно з шаріатом, однакові; Вони брати по вірі. У цьому — джерело панісламізму з його ідеєю обєднання всіх мусульман світу в єдину державу.
Врешті-решт, іслам не заплямував себе колоніальною політикою, а боротьба народів ісламського світу за національну незалежність сформувала мусульманина-воїна, фанатично відданого своїй релігії.
В Україні з повагою ставляться до релігійних переконань мусульман, але уважно стежать за діями представників різних напрямів, течій та угруповань у сучасному ісламі. Досвід історії, в тому числі недавньої, свідчить, що під стягом ісламу суспільство може консолідуватися. Але він свідчить і про те, що ісламськими гаслами інколи прикриваються реакційні, екстремістські і терористичні сили. Вся справа, отже, у тому, який реальний зміст має та чи інша течія, напрям, рух, що їх пропагує іслам.
5.Шаріат
Усі чотири школи включені до вільної системи мусульманського права - шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно повязане з релігією і визначене в своїх основних принципах авторитетами каламу, це право - передусім релігійне, яке враховує і норми звичаєвого права та адату. Шаріат ("намічений", "вказаний" шлях) спирається на Коран і Супу, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироблені вищезгаданими школами і які мали реальний правовий авторитет, силу закону.
Основна тенденція шаріату - оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату - це правова систематизація поведінки правовірних, їхніх зобовязань перед людьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обовязки, що стосуються релігійного культу), муамалят (виключно юридичні норми) та укубат (система покарань).
Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають норми взаємовідносин людини в родині й суспільстві, регламентують майже всі сторони її побуту і разом зі звичаєвим правом (адатом) створюють густу мережу обовязкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі й не завжди дотримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавства і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисциплінуючий вплив. Наприклад, суворі покарання у випадку розкрадання чужої власності, навіть дрібної крадіжки, досить ефективно сприяють як зниженню рівня злочинності, так і недоторканності власності. Менш жорстоко переслідується вбивство - тут багато що вирішувалося згідно із законами адату з його традиційними інститутами кровної помсти (як говориться в Корані, правовірним дозволено помститися, але в межах еквівалента; вільного за вільного, раба за раба, жінку за жінку). Рішуче засуджується самогубство. У Корані є спеціальний аят, який забороняє вбивати новонароджених дівчаток (звичай, який існував в Аравії до ісламу).
Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань у випадку порушення релігійних приписів, норм поведінки, відправлення культу, ритуалу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на пять основних категорій: обовязкові, за невиконання яких слід карати; рекомендовані (тобто бажані, але не обовязкові); дозволені; засуджу вальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оцінюють не стільки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.
До числа приписів шаріату належать норми, що стосуються прав і становища жінки. Про ці права, точніше - про безправя жінок в ісламських країнах відомо немало. Офіційна процесуальна норма шаріату прирівнює двох жінок до одного чоловіка (зокрема, при свідченні). Правовірні, за Кораном, мають право брати дві, три, навіть чотири дружини (якщо можуть утримувати їх), не враховуючи рабинь-наложниць, кількість яких практично не обмежена. Крім того, чоловік завжди має право на розлучення і, отже, на заміну дружин. Дружина не має права на розлучення, вона зобовязана погоджуватися з будь-яким рішенням чоловіка, в тому числі й у випадку розлучення. Дружина і рабиня повинні бути вірними своєму панові, перелюбство жорстоко карається. Щоправда, практика побиття невірної дружини камінням - це більше норма адату, ніж офіційно канонізованого шаріату. Якщо ж зрада дружини доведена і. підтверджена свідками, закони шаріату так само суворі й нещадна до винуватої.
Разом з тим уКорані і в нормах шаріату зафіксовані й певні права жінки - як особисті, так і майнові. Так, жінку, в тому числі й рабиню, не можна було позбавити її дитини (у випадку розлучення з дружиною, продажу рабині), якщо дитина потребує догляду. Практично це означає, що до семи років дитина за будь-яких умов залишається з матірю, в подальшому її може забрати батько, але не за будь-яких обставин. За дружиною визнавались певні права при розподілі майна, спадкуванні, розлученні. Дружина у мусульман не приносить із собою приданого, хоч плата за дружину, калим, - це теж більше практика адату, ніж канонічна норма шаріату; жінок і малолітніх дівчат їхні родичі часто продавали, дарували - словом, використовували майже як товар, який мав вартість і ціну.
Норми шаріату й особливо адату передбачають обовязкове затворництво жінок, особливо заміжніх, зобовязують їх закривати обличчя на людях. Жінкам майже завжди був закритий шлях до освіти, до будь-якої громадської діяльності.
Крім заборон, звернених до жінки, Коран і шаріат накладають ряд обмежень на всіх правовірних. Так, мусульманам заборонено вживати вино, і в цій забороні є своя логіка: пяний не може здійснювати намаз, бо молитву не можна починати нечистим, якими завжди вважалися пяні. Цієї заборони дотримуються не досить суворо, та все ж вона має певний вплив і є регулюючою нормою й зараз. Існують і харчові заборони. Як і іудеї, мусульмани не повинні їсти свинину, використовувати в їжу кров і падло. Також заборонені азартні ігри: азарт спалює людину і відволікає її від обовязків, у тому числі й від обовязкової пятиразової молитви.
До заборон належать зображення людей і навіть тварин. Ця заборона бере свій початок від боротьби з ідолопоклонством язичників і в ісламі знайшла своє логічне втілення. Хоча в живопису її дотримуються не дуже суворо (в шиїтському Ірані, наприклад, існувало високе мистецтво мініатюри із зображенням невеликих фігурок людей і тварин), вона вплинула на характер ісламського мистецтва, де живопис і особливо скульптура майже зовсім витіснені архітектурою і орнаментом. Зате і архітектура, і орнамент досягли високого розвитку: мавзолей Тадж-Махал, багато відомих мечетей - справжні шедеври світової культури.
Лекции по религоведению (Первые попытки понять сущность религии и причины ее возникновения)
Лекции по предмету «Религоведение»