Інфляція: суть, причини, види. Шляхи подолання. Соціально-економічні наслідки

НАУКОВИЙ РЕФЕРАТ

на тему:

Інфляція: суть, причини, види. Шляхи подолання. Соціально-економічні наслідки.




СУТЬ ТА ФОРМИ ІНФЛЯЦІЇ

Інфляція – процес знецінення грошей унаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей. Перебіг інфляційного процесу схематично ілюструє рисунок 1.
Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження мате¬ріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестицій, гальмування науково-технічного прогресу, послаблен¬ня зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конкурен¬тних можливостей на світовому ринку.
Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:
- на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від
темпів збільшення грошової маси в обігу;
- на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи
зростання грошової маси в обігу;
- на третьому стані зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібно характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них.
У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопую¬чу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму.


Рисунок 1 – Інфляційний процес

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10 % на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.
Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного звязку між зростанням грошової маси та інфляцією. Субєкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимча¬сово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.
Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що приводить до розширення виробництва, товарообороту і збільшення пропозиції товарів послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економій більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.
Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощу-вання інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни загрожує їх «вибухом». За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на «інфляційне фінансування» за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну – МV=PQ. Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього зростання цін внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економічного розвитку.
Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100 % на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча, інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.
На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція пород¬жує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.
Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи за¬ощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані «гарячі гроші» – гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються на¬довго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбу¬тися «гарячих грошей» прискорює їх оборот, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію – засобу обігу.
За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза – «грошовий голод». Держава намагається припи¬нити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емі¬сій, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої – на гіперінфляцію.
Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50 % за місяць (у рамках гіперінфляції виокремлю¬ють і вужче поняття – суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).
Гіперінфляція часто повязана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XXстоліття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не відчула його руйнівного впливу.
На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секто¬рах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.
За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні проце¬си в економіці, що призводять до зростання загальної економіч¬ної, соціальної та політичної нестабільності.
У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що знач¬но знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а це призводить до дальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше «отоварити» гроші, що буквально на очах втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і «голод» на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові куп’юри все вищих номіналів, тобто ще більше «розкручує» спіраль цін і грошей.
Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принципово змінює розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заробітки, відчувають зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження, також відчувають вплив інфляції – їхні заощад¬ження постійно знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, що ті, хто може це собі дозволити, переключаються на “безпечні” обєк¬ти вкладання грошей.
Інфляція “розїдає” реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебі¬торами. Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним боржником є держава, пасиви котрої (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а виграють позичальники (дебітори) передовсім держава, оскільки інфляція значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує суспільство, зни¬жуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, породжує “тіньовий бізнес”.
Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів унаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та одночасного зростання видаткової частини б’юджету. Через інфляцію реальна вартість доходів б’юджету постій¬но зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до дру¬карського верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфля¬ції. Оскільки зробити це практично неможливо, то державі дово¬диться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у су¬спільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не тільки фінансово невигідним, а й соціально небезпечним.
Узагалі на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірював¬ся цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках навіть такі економічно міцні країни, як Ізраїль, Юго¬славія, не кажучи вже про більшість латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.

ПРИЧИНИ ІНФЛЯЦІЇ
Економічною теорією доведено, що основними причинами інфляції є перевищення товарного попиту над пропозицією – “інфляція попиту” та зростання грошових витрат виробництва – “інфляція витрат”. Ці дві класичні причини спричиняються низкою монетарних та загальноекономічних чин¬ників. До них належать: інфляція, породжена надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальна інфляція, що повязана із дефіцитом б’юджету; інфляція, спричинена зростан¬ням виробничих витрат і доходів, імпортована інфляція тощо.
Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо повязана з дією монетарних чинників. Ідеться передовсім про надто велику грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною пропозицією товарів і послуг. У цьому разі безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу – Мs=Мd.
Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомо¬гою «рівняння обміну»:
МV=РQ, (1)
де M — номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу); V — швидкість, або норма обороту грошової маси; Q — реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.
Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний дохід (РQ – номінальна сума отриманої зарплати, виплати процентів на заощадження, виплати прибутку, дивідендів, рентних платежів тощо. Реальний дохід (Q – кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номінального доходу). Динаміка реального доходу визначається як різниця між номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній показник номінального доходу зріс на 15 %, а ціни за той самий час – на 10 %, то можна вважати, що реальні доходи населення збільшилися на 5 %.
Із формул і (1) випливає, що збалансованість між грошовою ма¬сою та її товарним забезпеченням досягається зміною рівня цін.
Рівень цін можна визначити, перетворюючи рівняння (1) за формулою:
Р=МV/Q, (2)
Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає, коли номінальна грошова маса збільшується відносно по¬питу на реальні залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція товарів і послуг. Кількісна теорія грошей стверджує, що коли V і Q величини постійні (соnst), або змінюються незначно, тоді з рівняння (2) випливає пряма залеж¬ність між показниками М і Р: якщо грошова маса М подвоюється, те саме відбувається з цінами Р.
Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустімо, в обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. дол., яка має відповідне товарне забезпечення. Держава випускає в обіг іще 250 млн. дол., наприклад, для покриття б’юджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових цінахна 250 млн. дол., або в 1,5 рази. Це явище в економічній теорії має назву “інфляційного розриву”. Його ліквіду¬ють зміною рівня цін. Якщо ціни підвищити в 1,5 рази, то пропози¬ція товарів знову відповідатиме платоспроможному попиту.
Отже, підвищення попиту за обмеженої пропозиції призводить до підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції стосовно ціни залишається низькою. Це зумовлює дальше зростання “інфляційного розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.
Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, гро¬шей, випуску продукції (ВВП) і швидкості обороту грошей, то рівняння (2) можна переписати в термінах темпів приросту:
Р=М-Q+V,(3)
або
М/Р=Q-V, (4)
Отже, норма інфляції (Р) дорівнює різниці між темпами при¬росту номінальної грошової маси та реального попиту на гроші (3).
Із рівняння (4) випливає, що темп приросту реального попиту (М/Р) на гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Q) за мінусом приросту швидкості обороту грошей (V).
Розглядаючи рівняння (3) і (4), ми можемо дійти висновку, що номінальна грошова маса й реальні доходи впливають на рівень цін у протилежних напрямках: зростання номінальної грошової маси сприяє інфляції, тобто зростанню цін, тоді як збільшення реальних доходів, а значить, збільшення реального попиту на гроші в принципі сприяє зниженню рівня цін. Чистий ефект зале¬жить від співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростан¬ня номінальної грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні залишки, призводить до виникнення різних різновидів уже відомих нам “гарячих грошей”, тобто до збільшення інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то за будь-якого рівня зростання грошової маси відбувається певне стримування інфляції. Наприклад, якщо швидкість обороту грошей є величиною постійною, а реальні дохо¬ди зростають, скажімо, на 3 % за рік, то в цьому разі реальний попит на гроші зросте теж на 3 %.
Якщо номінальна грошова маса зросте на 10 % за рік, то норма інфляції становитиме 7 % (10 %- 3 %). За зростання грошової маси на 15 % норма інфляції становитиме 12 % (15 %- 3 %); відтак підвищення темпів приросту реальних доходів (скажімо, до 5 % замість 3 %) означатиме зниження інфляції (15%- 5 %=10 %).
Прискорення швидкості обороту грошей є додатковим стимулятором інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси:
V=РQ/М ,(5)
звідси – V=Q/(М/Р).(6)
Це означає, що швидкість обороту грошей дорівнює відношен¬ню реальних доходів до реальних касових залишків. За зростання доходів швидкість обороту грошей теж зростає, а попит на реальні залишки спадає. Цей показник високий на стадії галопуючої, а особливо гіперінфляції, і низький на стадії повзучої інфляції.
Таким чином, на темпи інфляції впливають три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швид¬кості обороту грошової маси і темпи зміни обсягів виробництва (ВВП). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція 1993 р. становила 47 % (35,7 % – через зростання грошової маси, 8,5 % – через зміну швидкості обороту грошей, 2,8 % – через спад виробництва).
Фіскальна інфляція. Ланкою, яка зєднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з іншого – зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та надто великий за розміром дефіцит державного б’юджету, котрий покрива¬ється переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпоряд¬женні. Будь-яка держава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не може розвязати проблему б’юджетного дефіциту відповід¬ною податковою політикою або випуском цінних паперів.
Кредитна емісія означає, що центральний банк як агент уряду покриває державний борг чи фінансує державну програму видатків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться у пасиві балансу центрального банку, внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може спричинити надмірне зростання грошового попиту порівняно з реальною пропозицією товарів і як наслідок – черговий виток інфляції. Отже, чим більший дефіцит б’юджету, тим більший рівень інфляції. До того ж це явище є нелінійним і динаміка його має тенденцію до прискорення.
Крім того, фінансування б’юджетного дефіциту з допомогою грошової емісії є своєрідною формою оподаткування – “інфляцій¬ним податком”. Розмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залишків, що втрачають свою вартість. Припустімо, ви маєте на руках 200 доларів за річної норми інфляції 50 %. За рік інфляція зменшить вартість ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі стають “інфляційним податком”. Саме він поглинає заощадження населення, знецінює пенсії, заробітну плату, стає причиною несправедливого перерозподілу багатства. На думку Дж. Кейса, уникнути цього податку майже неможливо, бо навіть найслабкіший уряд може запровадити його, не будучи здатним ні на що інше.
Отже, основна причина фіскальної інфляції – дефіцит б’юджету та його покриття за рахунок емісійних кредитів центрального банку. Адже вони – основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, які створили інституційні та економічні умови для відмови від фінансування державного б’юджету за рахунок кредитів центрального банку, спромоглися приборкати інфляцію.
Проте повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту, тобто суто монетарними методами, неможливо. Обмеження грошової маси хоч і гальмує зростання цін, але водночас пригнічує виробництво, не дає змоги розірвати ланцюг боргових зобовязань.
Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і збільшення собі¬вартості продукції. Ідеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі, ніж інфляція попиту.
Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну МV=РQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби «накручування» цін залежать від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат вироб¬ництва. У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них.
В основі інфляції витрат лежить взаємозвязок витрат і цін, рі¬вень яких підвищується під впливом зростання витрат або надпри¬бутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль “зарплата-ціни”. Наприклад, якщо в еконо¬мічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає не¬минучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або б’юджетних ви¬датків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що призво¬дить до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати: розкручує¬ться інфляційна спіраль «зарплата-ціни». Графічно цей процес відображає відома в економічній теорії «крива Філіпса».
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата-ціни» де¬монструє взаємозвязок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником збільшення платоспромож¬ного попиту, з іншого – підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції, у свою чергу, сприяє зростанню товарних цін.
Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає певний товар і діє за ринкових умов (вільного ціно¬утворення), під час зростання ринкових цін на матеріальні компо¬ненти виробництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) буде прагнути утриматися «на плаву», а тому в ціну свого про¬дукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так і ті, що визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпе¬чити собі майбутній прибуток та зарплату своїм працівникам.
Через взаємоповязаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціни на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші товари.
Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. За високих ставок податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних субєктів зявляються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобовязань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним.


Рисунок 2 – Крива Лаффера

В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною надходжень податків у б’юджет – крива Лаффера (рис. 2). За підвищечня ставок оподаткування сума податкових надхо¬джень у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижує-ться за рахунок, спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму податкових надходжень у бюджет.
Отже, оснозне завдання податкової політики полягає в тім, щоб оживити економіку й виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам.
Зростання цін може відбуватись також через очікування субєк¬тами господарської діяльності чергового погіршання економічної ситуації: труднощів із поставками сировини, подорожчання банків¬ського кредиту, платіжної кризи тощо. Наслідком такого очікування є збільшення виробничих витрат на так звану плату за ризик.
Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іно¬земної валюти, підвищення імпортних цін тощо.
Рівень валютного курсу, національної валюти до іноземних може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів.