Держкомстат України

Національна академія статистики, обліку та аудиту

Білгород-Дністровська філія

Курсова робота

з предмету Політекономія

студента ІІ курсу 6 групи

заочного факультету

Варіант №11

Перевірив: Виконав:

__________________ _________ _____

(дата) (підпис)

Оцінка:

___________________

м. Білгород-Дністровський

2013 р.

План

Розділ І

Вступ

Роздержавлення як перехід до капіталізму
Світовий досвід роздержавлення

Поняття і аспекти економічної власності

Типи власності у сучасному світі
Суб'єкти і об’єкти власності
Еволюція власності
Види власності
Право господарського віддання
Право оперативного управління

Розділ ІІ

Поняття роздержавлення власності

Цілі роздержавлення
Етапи роздержавлення в Україні
Причини невдач приватизації в Україні

Приватизаційне законодавство України

Ознаки приватизаційного законодавства України
Нормативно-правові акти, що стосуються приватизації
Інвестиційні сертифікати

Розділ ІІІ

Підприємства і підприємницька діяльність

Підприємство. Види підприємств за власністю
Умови та принципи підприємницької діяльності

Висновки

Розділ І

Вступ

Тема роздержавлення актуальна завжди, оскільки воно є основою побудови ринкової економіки, демонополізації, є засобом наповнення державного бюджету, залучення інвестицій, розвитку ринкової економіки тощо.

Метою цієї роботи є дослідження процесів приватизації в Україні від набуття незалежності до сьогодення, вивчення помилок роздержавлення за весь період незалежності України.

Становлення різних форм власності виявляється у роздержавленні та приватизації. Роздержавлення – це процес перетворення державної власності на інші форми, тобто так зване розпорошення власності. роздержавлення включає в себе, заміну державної загальнореспубліканської власності на державно-комунальну, тобто передача підприємств у власність місцевих органів: мерії міст, обласних, районних, сільських та селищних рад.

Роздержавлення в широкому розумінні слова означає ліквідацію монополії держави. Перетворення її із засобу придушення недержавних форм розвитку економіки, соціально-політичної та духовної сфери на засіб служіння народу і підтримки демократії. Приватизація – елемент, складова, окремий етап роздержавлення, який означає передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним та фізичним особам, тобто перетворення державної власності на приватну).

Роздержавлення розв’язує глибші завдання, ніж лише заміну однієї форми власності на іншу: подолання соціально-економічної монополії держави, забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму, перехід до багатоканального формування механізму економічного регулювання; утворення соціальних гарантій і соціального захисту трудящих. Воно обов’язково передбачає утворення багатоукладної економіки, в якій співіснують різні форми власності: не лише індивідуальна приватна, а й державна, колективна, асоціативна, корпоративна та ін.

Тому зводити роздержавлення до поголовної приватизації (індивідуалізації власності) неправильно й згубно.

Роздержавлення власності – головна мета економічної політики перехідного періоду, оскільки воно:

забезпечує рівність усіх форм власності;
створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин;
через персоніфікацію власності посилює трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

Водночас повна ліквідація державної власності на засоби виробництва, в тому числі на землю, і передача її у приватні руки може породити негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки і створення приватних монополій тощо.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації (процес приватизації, зокрема, розпочався на початку 1980-х років у деяких економічно розвинутих країнах – Великобританії в 1979 році, Франції – 1986 році, в Італії – наприкінці 80-х років) свідчить, що: по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектору зумовлена недержавною формою власності – тобто конкуренцією, а державні підприємства не завжди її витримують, коли втрачають можливість фінансування з бюджету; по-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через деякий час замінюється націоналізацією і реприватизацією; по-третє, державний сектор є тією матеріально-економічною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблюючи соціальну напругу в суспільстві, і забезпечувати доступ населення до суспільних благ; по-четверте, без державної економіки не можна забезпечити достатньої обороноздатності країни.

Основними цілями приватизації у постсоціалістичних країнах є:

демонтаж командно-адміністративної системи та заміна її ринковою економікою;
структурна перебудова національної економіки;
стабілізація і поступове перевищення ефективності національної економіки;
формування національної системи ділових підприємств, які вміють працювати в умовах ринку тощо.

Роздержавлення і приватизація відбувається у таких формах: перетворення державного підприємства в акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду орендним підприємствам або іншим орендарям; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державного підприємства за конкурсом або на аукціоні юридичним особам та громадянам.

Головна ідея масової приватизації у Східній Європі та Україні полягала у безплатному розподілі акцій великих підприємств за допомогою так званих приватизаційних сертифікатів (ваучерів). Окрім приватизації шляхом сертифікатних аукціонів використовується і грошова приватизація. Приватизація землі, а також майна колективних сільськогосподарських підприємств (колгоспів) здійснюється, зокрема в Україні, у формі паювання землі і майна, передачі останніх в оренду і на цій основі створення нових сільськогосподарських формувань приватно-орендного типу.

Унаслідок роздержавлення і приватизації формуються різні форми власності, передбачені Законом України «Про власність»: приватна власність громадян (особиста власність, власність трудового колективу, власність селянського і особистого підсобного господарства); колективна власність (власність орендного підприємства, власність кооперативу, власність акціонерного товариства, власність господарських асоціацій-об’єднань, власність громадських організацій, власність релігійних організацій); державна власність (загальнодержавна власність, комунальна власність, власність державних підприємств); власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав.

Поняття і аспекти економічної власності

Власність у цілому є складною і багатоплановою соціологічною категорією, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти.

Двома найважливішими аспектами категорії «власність» є економічний і юридичний.

Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності – різноманітні об’єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. найважливішим об’єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені, формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності – відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб’єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створення продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва або відносини власності на засоби виробництва становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип, а з погляду системного підходу – це важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у всіх сферах суспільного відтворення.

Економічна власність розкриває сутність виробничих відносин, надає останнім цілісність, є їх системною, комплексною характеристикою. Якщо у відносинах економічної власності подані лише внутрішні, необхідні, сталі, визначальні, сутнісні зв'язки і відносини, то у виробничих відносинах, крім таких форм зв’язку, містяться відповідно, не тільки внутрішні, але й зовнішні, не тільки необхідні, але й випадкові, не тільки сутнісні, але й такі, що утримуються на рівні зовнішніх форм, поверхневих зв’язків та відносин.

Найтісніше пов’язана з економічною власністю юридична сторона соціологічного поняття власність.

Юридична власність – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов’язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона має дві сторони: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі.

Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти.

Соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої.

Основними критеріями класифікації системи економічної власності є її розмежування за такими ознаками: по-перше, з боку суб'єктів власності; по-друге, з боку об’єктів власності; по-третє, за сферами суспільного відтворення; по-четверте, за інтегральним критерієм, який враховує перші три критерії у цілому або поєднує суб’єктно-об’єктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення.

Якщо розглядати відносини економічної власності за умов сучасного капіталізму, то основними підсистемами є приватна, колективна і державна. Ці підсистеми в політико-економічному аспекті найголовніше назвати типами власності, а в межах кожної з них виділяти форми. Ще один тип власності може виникнути внаслідок поєднання окремих із трьох названих типів – це змішаний тип.

З боку об’єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці, робочу силу, використовувані сили природи, науку, інформацію. Якщо об'єднати ці об’єкти в одне ціле, то отримаємо власність на продуктивні сили або на умови виробництва.

Основними суб’єктами власності, в руках яких зосереджується більшість названих об’єктів власності та виникають різні форми підприємств, є дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив та держава. На інтернаціональному рівні можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні корпорації. Якщо об’єктом власності є здебільшого національний дохід, то ще одним суб'єктом власності є наднаціональні органи, зокрема у рамках ЄС.

Приватна власність – це процес привласнення різних об’єктів власності окремою особою (максимум сім’єю) у різних сферах суспільного відтворення. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.

До першої належить власність дрібних виробників, які не наймають робочої сили, а отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх суспільно-економічних формаціях.

Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували.

Колективна власність – це процес привласнення різних об’єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми – трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність – на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничим процесом.

Державна власність – привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення.

Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).

Серед видів економічної власності найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на найважливіші фактори виробництва.

Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об’єктів, а отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу – це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. Оскільки робоча сила – це сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності відносин економічної власності з приводу привласнення фізичних, з одного боку, духовних (до складу яких входять розумові, організаційні, творчі якості та здібності) властивостей людини – з другого.

Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. Най триваліший робочий час – в японського найманого працівника: він у середньому працює приблизно на 250 годин на рік більше, ніж його американський чи західноєвропейський колега. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника.

Крім найманої робочої сили об’єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та частково держава.

Власність на засоби виробництва – це привласнення різними економічними суб’єктами (індивідом, групою капіталістів, державою) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення.

Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва.

У процесі техніко-економічного поєднання, за умов домінування технологічного способу виробництва, що базувався на машинній праці, робітник мав, здебільшого, одну вузьку професію, ритм його праці визначався рухом машин і тому мало місце технологічне підкорення праці капіталом, яке значно послаблюється за умов автоматизованого виробництва. Загалом, техніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання виробником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником.

Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково-акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам. За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їхня робоча сила перетворюється на товар. Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через навмання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Розвиток людини як головної продуктивної сили (високого рівня освіти, кваліфікації, культури і насамперед техніко-технологічної культури, здорового фізичного стану) забезпечує раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності. Для розвитку освіти у загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, найбільш придатна суспільна власність; розвиток фундаментальних наукових досліджень – державна власність, а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми, особливо ризикові (венчурні) компанії в межах, передусім, індивідуальної капіталістичної власності.

Загальна закономірність еволюції власності – зростаюче ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а на сучасному етапі – формування і розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності рис, особливостей, якостей, що суперечить соціально-економічній природі кожної з них.

Поняття «форми власності» є більш ємкою економічною категорією, ніж «форма господарювання». Це виявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва – це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб’єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

В економічному аспекті власність – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в приналежності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об’єктивному розумінні.

Право власності – в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського віддання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частини 1,2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права та обов’язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями Розділу 26 «Право спільної власності» ЦК України (статті 355-372).

У Господарському Кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення положення п. 7 ст. .92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб'єктів господарювання має також положення щодо визначення правових форм реалізації права власності у сфері господарювання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб'єктів господарювання від проявів втручання державних та інших органів в регулювання майнових відносин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид як організаційно-установчі повноваження, що мають безпосереднє відношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організаційно-установчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його засновницькі повноваження:

по-перше, власник має право засновувати господарські організації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом. Господарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК, можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК;

по-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК);

по-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб’єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і особистих потреб, а предметом – систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК);

по-четверте, власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб’єкта господарювання (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок, використання майна, інші питання управління діяльністю суб’єкта господарювання;

по-п'яте, власник приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Державні та комунальні підприємства можуть бути об’єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державі (комунальні) господарські об’єднання.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського віддання. Термін «право господарського віддання» прийшов на заміну терміну «право повного господарського віддання», що ним у Законах України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ч. 1 ст. 10) та від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ч. 3 ст. 10) позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського віддання – правова форма, що згідно з ч. 1 ст. 136 ГК застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб’єкт підприємництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб’єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського віддання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право користування тощо). Для порівняння варто відзначити, що за законодавством Російської Федерації майно на праві господарського віддання належить лише державному або муніципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан – державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського віддання – це речове право суб’єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то суб’єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського віддання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського віддання, крім обмеження суб’єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна,закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. 3 ст. 136 ГК право господарського віддання захищається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського віддання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб’єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського віддання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб’єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарського віддання можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб’єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпорядження окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).

Право оперативного управління, як правовий інститут, вперше було запроваджено в законодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) було поширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства – юридичні особи.

Право оперативного управління – це речове право суб’єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч.1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. 3 ст. 76 ГК майно казенного підприємства закріпляється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського віддання за такими ознаками:

казенне підприємство або інший суб’єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. 3 ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб’єкт господарювання на праві господарського віддання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;
казенне підприємство, як суб’єкт права оперативного управління, розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства. Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначаються фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних підприємств.

Як і при праві господарського віддання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського віддання. Власник має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, згідно з ч. 3 ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Новим для правового інституту майнової основи господарювання є встановлення титулу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій суб’єктами господарювання (ст. 55 ГК) і встановив особливості їх правового статусу (ст. 132 ГК), необхідно було визначити і правовий титул, на якому господарська організація надає майно такому суб’єкту.

Таким титулом ст. 138 ГК визначає оперативне використання майна. Оперативне використання майна може бути похідним титулом від права власності, права господарського віддання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб'єкту господарювання – господарській організації.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що відокремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

Виходячи з цього, закон визначає, що обсяг майнових правомочностей суб’єкта господарювання (тобто володіння, користування і розпорядження майном) у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт, відповідно до закону.

Розділ ІІ

Поняття роздержавлення і приватизації

Роздержавлення – поступове звуження функцій, обмеження ролі держави в усіх сферах суспільного життя на основі створення і розвитку різноманітності соціально-економічних секторів, форм і структур, політичної, ідеологічної та культурної різноманітності, сукупності громадянських прав і свобод кожної особи. Роздержавлення економіки передбачає послаблення ролі держави в управлінні економічними об’єктами за одночасної приватизації та корпоратизації частини державної власності, передання низки повноважень державних органів підприємствам, розвитку приватного підприємництва, заміну вертикальних зв’язків горизонтальними. Роздержавлення економіки зводиться передусім до зміни типів і форм економічної власності в усіх сферах суспільного відтворення, а отже, охоплює відносини безпосереднього виробництва, розподілу, обміну (відновлення ринкового обігу суспільного продукту та ресурсів) та споживання. Щодо об’єктів роздержавлення розрізняють: 1) роздержавлення власності; 2) роздержавлення господарського механізму. Роздержавлення власності – процес переходу державної власності в інші недержавні типи та форми власності (акціонерну, кооперативну,приватну та ін.).

В кількісному аспекті роздержавлення – зменшення частки державної власності в загальній структурі власності країни, в системі продуктивних сил.

Приватизація є складовою роздержавлення, вужчим поняттям, обмеженим лише зростанням часки приватної та сімейної власності. Процес роздержавлення відносин власності охоплює приватизацію і створення підприємств колективного типу.

З огляду на особливості сучасного етапу розвитку продуктивних сил та кінцеву мету перетворення відносин власності домінуючим є становлення і розвиток колективного типу і форми власності.

Щодо матеріально-речового змісту роздержавлення власності означає передання об’єктів державної власності недержавним суб’єктам господарювання.

Щодо суспільної форми роздержавлення – поступова ліквідація або звуження виробничих відносин, а отже, й відносин привласнення між державою (в особі менеджерів державних підприємств, вищих чиновників державного апарату) і найманими працівниками та їх трансформація в інші типи і форми виробничих відносин (відносин економічної власності).

У світовій практиці до кінця ХХ ст. процес одержавлення був пов'язаний з тим, що держава з різних причин брала на себе управління важливими для розвитку країни або унікальними капіталомісткими галузями, в які приватному бізнесу не вигідно вкладати кошти.

У різний час і в різних країнах це були підприємства видобувної галузі, зокрема вугільної, кораблебудування, будівництво та експлуатація залізниць, розвиток телефонного і телеграфного зв’язку та ін.

У наступний період залежно від економічної ситуації в країні, політичної системи та інших факторів держава передавала окремі галузі в приватну або колективну власність.

Процес роздержавлення наприкінці ХХ ст. відбувався у розвинутих країнах світу і в країнах із перехідною економікою. Кожна з цих груп країн має характерні специфічні причини роздержавлення.

У країнах Центральної та Східної Європи і пострадянських країнах, у т.ч. Україні, державі належало 92 % власності на засоби виробництва, що гальмувала розвиток економічної системи, дію економічних законів. За таких умов не існувало конкуренції між різними типами і формами власності, а отже, між виробниками товарів і послуг, що суттєво перешкоджало розвитку економіки. Надмірне одержавлення господарського механізму означало абсолютна домінування державного регулювання економіки, передусім в командно-адміністративній формі; при цьому товарно-грошові відносини та ринкові важелі регулювання економіки були нерозвинуті й штучно гальмувалися. Процес планування та управління на макрорівні та на окремому підприємстві був значною мірою формальним, спричиняючи розростання управлінського апарату, породжуючи бюрократизм. Широкомасштабним був адміністративний розподіл факторів виробництва і фінансових ресурсів.

За такої системи недооцінювалися основні загальні економічні закони (закон попиту і пропозиції, закон вартості тощо), блокувався ринковий механізм, не існувало об’єктивних критеріїв оцінки доходів і витрат, ефективності виробництва, формування цін і заробітної плати на рівні підприємств, галузей та економіки в цілому. Тому підприємства неспроможні були вирішувати головні економічні питання: вибору цін, асортименту, постачальників та ін. відносини конкуренції замінювалися інструментами адміністративного контролю. Така модель управління економікою, безпосередньо пов’язана з тотальним одержавленням, призводила до прийняття помилкових стратегічних рішень, до усе більшого відриву реальної структури виробництва від нагальних потреб економіки, до перевитрати виробничих і людських ресурсів. І як наслідок – зростаюча соціально-економічна відокремленість найманих працівників від засобів виробництва і результатів праці, від процесів управління виробництвом.

Роздержавлення вирішувало такі головні завдання: 1) подолання відчуження працівників від засобів виробництва, результатів праці та управління власністю; 2) забезпечення ефективнішого корпоративного управління; 3) пошук додаткових джерел фінансування з метою поліпшення роботи інноваційно-інвестиційного механізму; 4) створення на підприємствах ефективного власника.

У розвинутих країнах причинами роздержавлення в останнє десятиріччя ХХ ст. були: 1) зниження ефективності кейнсіанських методів регілювання економіки та відповідне посилення монетаристських; 2) надмірне адміністрування; 3) політичні причини (прихід до влади консерваторів, які традиційно виступають проти втручання держави в економіку); 4) виконання державною власністю загальнонаціональних функцій (скорочення безробіття, послаблення криз), що знижує ефективність державного сектору і дає підстави для критики здійснюваної економічної політики.

У так званих постсоціалістичних країнах Східної Європи та в країнах СНД використовувалися дві стратегії роздержавлення власності. Перша базувалася на вільному розподілі державної власності між усіма бажаючими (позитивний приклад – ваучерна приватизація в Чехії, негативний – система приватизаційних майнових сертифікатів в Україні); друга мала переважно комерційний характер.

Роздержавлення в Україні

Основний зміст сучасних економічних процесів в Україні полягає в переході від командно-адміністративної системи до соціально-орієнтованої ринкової економіки. Докорінні відмінності між основоположними засадами життєдіяльності цих двох систем зумовлюють радикальність здійснюваних перетворень.

Головною ознакою української економіки є її трансформаційний характер, рух від одного якісного стану до іншого в результаті глибоких системних змін в економічній та політичній сферах.

Об’єктивна необхідність ринкової трансформації зумовлена соціальною й економічною неефективністю командно-адміністративної системи, що стала гальмом суспільного прогресу.

Стагнація української економіки була зумовлена:

вичерпанням екстенсивних факторів економічного зростання;

низьким рівнем продуктивності праці в більшості галузей народного господарства внаслідок техніко-технологічної відсталості й відсутності ефективної мотивації трудової діяльності;

негнучкістю та низькою адаптаційною здатністю адміністративно-командної економіки до вимог сучасного науково-технічного прогресу, тотальним директивним плануванням та адміністративним контролем усіх аспектів відтворювального процесу.

Одночасно виявилися примарними деякі з декларованих переваг усуспільненого господарства:

відсутність інфляції. Планова економіка виявилася неспроможною уникнути інфляції, і не лише пригніченої, що обернулася масштабним дефіцитом товарів і послуг та раціонуванням їх, а й відкритої, офіційно дозованої інфляції, яка приховувалася одномоментними централізованими підвищеннями цін на окремі товари;

повна зайнятість. Відсутність безробіття в неринковій системі зовні маскувалася надмірною зайнятістю практично на кожному підприємстві й установі, зрівняльною і низькою оплатою праці. Поряд із цим доволі гострою була проблема працевлаштування в традиційно праценадлишкових областях, особливо західного регіону України.

Масштаби і гострота соціально-економічних проблем, крах попередніх спроб реформувати командну економіку при збереженні її сутнісних основ спонукали суспільство до усвідомлення до необхідності радикальних економічних перетворень, повернення його в лоно загальноцивілізаційного поступу.

Передумовами успіху теперішньої ринкової трансформації економіки України є системність, радикальність та послідовність змін, що за своїми напрямами включають:

роздержавлення і приватизація державної власності, демонополізація господарських сфер та структур як основну умову формування ринково-конкурентного середовища, розвитку багатоукладної економіки;

структурну перебудову економіки, посилення її соціальної спрямованості, пріоритетний розвиток наукомістких, ресурсозберігаючих та екологічно безпечних виробництв;

грошову реформу, введення національної валюти і забезпечення її конвертованості, формування стабільної та ефективної грошової системи;

реформування фінансово-кредитної сфери, створення інститутів і механізмів її функціонування в умовах ринку, здійснення жорсткої грошово-кредитної і фінансової політики;

створення системи соціального захисту і адаптації населення до умов ринку;

лібералізація зовнішньоекономічної діяльності.

Зазначені трансформаційні процеси при становленні економічної системи мають різне за значимістю функціональне навантаження. Системоформуючі процеси створюють необхідні умови для функціонування ринкової системи: роздержавлення і приватизація; демонополізація, створення конкурентного середовища, формування ринкової інфраструктури.

Системоутверджуючі процеси формують умови незворотності трансформаційного процесу і власну матеріальну основу функціонування ринкової системи: структурні трансформації на макро-, мезо- та мікрорівнях, становлення та розвиток підприємства, досягнення дотрансформаційних показників рівня та якості життя.

Системовідтворюючі процеси забезпечують необхідні й достатні умови для саморозвитку ринкової системи, утвердження національної економіки у світовому економічному просторі: функціонування ефективної багатоукладної економіки, створення конкурентного середовища, стабільне зростання рівня та якості життя, зміцнення позицій на світовому ринку.

Реальні економічні процеси становлення ринкової економіки в Україні мають здебільшого системоформуюче та частково системоутверджуюче спрямування, що визначає початковість процесу ринкової трансформації. Остання потребує тривалого перехідного періоду, достатнього для перебудови суспільної свідомості, становлення громадянського суспільства і правової держави.

Основний зміст складного і суперечливого процесу трансформаційних змін в економіці України визначають радикальні перетворення в системі виробничих відносин і передусім у формах власності на засоби та результати виробництва.

Реформа відносин власності теоретично і практично означає:

звільнення економіки від адміністративно-командних методів управління, легалізацію та утвердження об’єктивно зумовлених ринкових відносин;

формування багатоукладної ринкової економіки, в якій ефективно взаємодіють різноманітні форми власності;

відродження класу реальних власників, дбайливих господарів як гаранта економічної, політичної і соціальної стабільності суспільстві.

Зміст реформи відносин власності становлять реальні процеси роздержавлення та приватизації власності.

Роздержавлення – це процес обмеження втручання держави в економіку, переведення державних підприємств на комерційні засади господарювання, створення умов для зростання кількості господарюючих суб'єктів.

Роздержавлення стало основою першого етапу реформ в Україні, в ході якого визначалися два способи роздержавлення: корпоратизація і комерціалізація.

Корпоратизація – підготовчий процес до приватизації великих підприємств шляхом акціонування їх та виведення зі сфери прямого державного управління.

Комерціалізація – роздержавлення підприємств комунальної власності, які раніше входили у вертикальну систему торгів, трестів, управлінь, надання їм прав юридичної особи та переведення їх на режим самофінансування.

Роздержавлення за своєю суттю є передусім антибюрократичним заходом, його безпосередній результат – звільнення підприємств від прямої і безпосередньої державної опіки, яка фактично позбавляла їх господарської самостійності, ініціативи й стимулів, а для самої держави ставала непосильним тягарем як з точки зору оперативного управління підприємствами, так і в плані централізованого бюджетного фінансування.

Роздержавлення економіки стало початком об’єктивного процесу повернення, створило економічних та соціальних функцій господарюючим суб’єктам підґрунтя для приватизації власності.

Приватизація – це процес передачі або продажу об’єктів державної власності одноосібним чи асоційованим приватним власникам, що приводить до зміни форм власності.

Приватизаційні процеси в Україні

Специфіка приватизаційного процесу в Україні відображає економічні, соціальні й політичні особливості, що мали місце в суспільстві і на які слід було зважати при проведенні реформ. Головними з них були:

масштаби державної власності. На початок 90-х років питома вага її становила понад 90%. Виключно в державній власності була земля;

механізм нагромадження майна і відсутність його справжньої оцінки. Протягом десятиліть багатство створювалося усім суспільством, а тому проблема його справедливого розподілу набула виняткового значення;

високий рівень монополізму, що гальмував технічний і технологічний процес виробництва та призвів до втрати конкурентоздатності національної економіки;

хаос в економіці, зумовлений розривом традиційних господарських зв’язків, знеціненням грошей і бартеризацією обміну;

втрата навичок підприємницької діяльності та відсутність ринкового економічного мислення, домінування в ментальності переважної більшості населення установки на зрівнялівку як показник справедливості;

відсутність сильної професійної та демократичної влади, корумпованість чиновництва.

Зазначені особливості зумовили мету, способи й технологію приватизаційного процесу в Україні.

Мета приватизації в Україні

формування прошарку приватних власників;
підвищення ефективності функціонування підприємств;
сприяння демонополізації економіки;
збільшення надходжень до державного бюджету;

залучення іноземних інвестицій.

Способи приватизації в Україні передбачали викуп та безоплатну передачу об’єктів державної власності.

Викупу підлягали переважно невеликі державні підприємства. Приватизація крупних підприємств здійснювалась шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. Частина державного майна (не менше 40% вартості всього майна, що підлягало приватизації) приватизувалася безплатно.

Особливою була і технологія приватизаційного процесу в Україні.

Населенню надано право участі у приватизації через механізм застосування безплатно отриманих «приватизаційних грошей» – іменних сертифікатів, представлених депозитними рахунками в Ощадбанку України.
Працівникам великих підприємств надані пільги при купівлі акцій своїх підприємств. Особливими пільгами користувалося керівництво підприємств з метою ініціювання приватизаційного процесу.

Працівникам малих підприємств створені можливості викупу їх за залишковою не проіндексованою вартістю здебільшого через механізм оренди з наступним викупом.

У приватизаційному процесі виділяється кілька етапів.

Перший етап. 1992-1994 рр. Підготовка реформ і проведення малої приватизації: розробка нормативно-законодавчої бази; формування органів приватизації - Фонду державного майна та його регіональних відділень; здійснення малої приватизації переважно неконкурентними способами.

Другий етап. 1995-1997 рр. Масова приватизація і початок великої приватизації: розширення нормативно-законодавчої бази приватизації; продаж об’єктів за приватизаційні папери: майнові та компенсаційні сертифікати, житлові чеки; завершення малої приватизації та створення приватного сектору; корпоратизація; початок приватизації великих об’єктів.

Третій етап. 1998-2000 рр. Завершення масової сертифікатної приватизації та перехід до індивідуальної грошової приватизації: коригування нормативно-законодавчої бази; завершення дії приватизаційних паперів і масової приватизації; початок приватизації із залученням грошей; головними питаннями приватизації стають формування оптимальної структури форм власності й пошук ефективного власника.

Основним результатом реформування відносин власності в Україні є усунення державної монополії на засоби виробництва. Переважна частина їх перейшла в руки індивідуальних та асоційованих приватних власників.

Досвід проведення широкомасштабної приватизації в Україні показує, що офіційна зміна титулів власності сама собі не гарантує появи реальних власників з підприємницьким типом мислення та поведінкою.

Подальше реформування відносин власності передбачає зміщення акцентів із масштабів приватизаційного процесу на його ефективність. Це головне завдання наступного етапу реформ, змістовим наповненням якого є індивідуалізація форм грошової приватизації, створення сприятливого інвестиційного й інноваційного клімату, якісні зміни в механізмі державного регулювання.

Поняття приватизації вживається в економічному і формально-юридичному розумінні.

В економічному аспекті приватизація означає перетворення (трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна у недержавні, тобто (згідно із Законом "Про власність") у приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної чи колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 року (в редакції від 19 лютого 1997 р.) "Про приватизацію державного майна". Згідно з зазначеним законом, приватизація - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1).

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. Силою своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації.

На самому початку свого формування законодавство, яким визначався порядок зміни форми державної власності на недержавну, не називалося приватизаційним, оскільки і процес зміни власності не визнавався приватизацією в нинішньому розумінні.

Згодом, Закон СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність" розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з п. 1 ст. 12 цього Закону власність колективного підприємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими Законом способами.

Фактично початок формування приватизаційного законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державних підприємств", який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки України.

6 березня 1992 р. приймаються: Закон "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон "Про приватизаційні папери", який визначив поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення.

Приватизаційне законодавство України, ваучери

З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі стали: а) об’єкти приватизації; б) суб’єкти приватизації; в) порядок, способи та умови приватизації.

Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна».

Визначаючи систему законодавства про приватизацію, ст. 3 цього акту зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Систему законодавства складають не тільки власне закони, але й підзаконні нормативні акти.

Законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відносини щодо приватизації державного майна.

За своїм характером законодавство про приватизацію – це комплексне законодавство, яке об’єднує норми господарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

Важливою ознакою і особливістю приватизаційного законодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охопити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Відповідно до ст. 13 Конституції України «держава забезпечує… соціальну спрямованість економіки». Держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, а й як власник основних засобів виробництва, що виступають об’єктами приватизації. Саме як власник держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів.

Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об’єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об’єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим в Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:

приватизацію об’єктів державного земельного та житлового фондів, а також об’єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об’єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;
зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації.

У статтях 3 та 7 Закону "Про приватизацію державного майна" вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним щодо відповідності Конституції України згаданих положень закону.

Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини власності, в тому числі з Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об’єктів комунальної власності порівняно з об’єктами державної власності, не суперечать норм Закону України "Про приватизацію державного майна", оскільки в ст. 3, 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особливості механізму приватизації комунального майна.

Рішенням від 1 липня 1998 року Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об’єктів комунальної власності включення цих питань до Закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

До законодавства про приватизацію також належать:

вже згадуваний Закон України від 6 березня 1992 «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції Закону від 15 травня 1996 року), що діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону "Про приватизацію державного майна". Він встановлює правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств;
також згадуваний вже Закон України від 6 березня 1992 року «Про приватизаційні папери», який визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення серед громадян України, використання та погашення;
Закон України від 10 липня 1996 р «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»;
Закон України від 18 травня 2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України»;
Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва»;
Державна програма приватизації, що розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Державна програма приватизації вноситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік.

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;
відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;
завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;
заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів;
особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;
розрахунок витрат на виконання програми приватизації,порядок їх відшкодування та джерела фінансування;
прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.

Саме ці закони складають фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема:

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства», який визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;
Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 р., яке визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їх діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників;
Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 р., яким визначено порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об’єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність із законодавством України.

Крім зазначених документів, законодавство про приватизацію охоплює постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.

Статті, покликані регулювати відносини приватизації державних та комунальних підприємств, є і в ГК. Вміщені в них норми містять низку новел, серед яких можна виділити: виключення з переліку об’єктів приватизації законсервованих об’єктів, а з переліку об’єктів малої приватизації – окремого індивідуального визначеного майна (ч. 1 ст. 146 ГК); обмеження особливостей правового регулювання приватизації майна державних підприємств лише окремими галузями (ч. 6 ст. 146 ГК), тоді як чинні закони регулюють особливості приватизації груп об’єктів (незавершене будівництво) або окремих об’єктів.

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35-40% стратегічних об’єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов насамперед у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше $10000 США. Згідно із законом України,майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі, завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із Законом України «Про приватизаційні папери» майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився, а соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього значного антинародного характеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х років, штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х років приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні «рівні стартові умови» для входження в ринок – їх перетворення на безправних найманих працівників, продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття.

З другого боку, в Україні відбувалось активне формування так званого «ефективного власника». Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. В Україні процес приватизації отримав назву – «чорної приватизації».

За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу «чорної приватизації» здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.

За 1992-2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об’єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90% до майже 25%, налічується 17,5 млн. акціонерів.

Розділ ІІІ

Підприємство як основа господарства країни

Народне господарство країни – складна економічна система, яка організаційно виступає як сукупність багатьох галузей. Кількість галузей визначається розвитком суспільного поділу праці. У даний час налічується понад 400 галузей, серед яких найголовнішими є: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, освіта, охорона здоров'я та ін.

Кожна галузь складається з окремих підприємств, які виробляють характерну для даної галузі продукцію чи послуги. Під підприємствами розуміють фабрики, заводи, фірми, кооперативи, господарські товариства, майстерні, їдальні тощо, де щось виробляється або надаються певні послуги.

Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна структурна ланка народногосподарського комплексу та основний суб’єкт ринкової економіки. Це самостійний суб’єкт господарювання, що реалізує власні інтереси шляхом виготовлення і реалізації товарів і послуг через планомірне комбінування факторів виробництва і організацію господарської діяльності. Підприємство має економічну та юридичну самостійність, здійснює незалежну діяльність, є юридичною особою, веде самостійний баланс власних доходів і витрат, має власний рахунок у банку і печатку.

Економічна самостійність підприємства полягає в тому, що вона самостійно вирішує основні питання економіки: «Що, як і для кого виробляти і за якою ціною продавати?»

Юридична самостійність визначається тим, що підприємство є юридичною особою з правом укладання господарських угод, може бути відповідачем і позивачем у суді, має власну назву, занесену до державного реєстру, власний рахунок у банку, печатку і право засвідчувати угоди виробничого чи комерційного характеру.

Залежно від форм власності виділяють приватне підприємство, колективне підприємство, корпоративне підприємство, державне підприємство.

Організаційно-правовими формами приватних підприємств є: одноосібні володіння, партнерства та корпорації. Найпоширенішою формою підприємств є партнерства, або господарські товариства.

Відповідно до обсягів господарського обігу і кількості працівників підприємства поділяються на великі і малі. Згідно з Законом України «Про підприємства» до малих підприємств належать такі: у промисловості – з кількістю працівників до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб, у роздрібній торгівлі – до 15 осіб, в науці – до 100 осіб.

Про соціально-економічні види підприємств в Україні свідчить схема:

Види	Форма власності	Види
Індивідуальне	Приватна	Сімейне
Колективне Акціонерне Громадські організації	Колективна	Кооперативне Господарське товариство Релігійні організації
Державна Автономних утворювань	Державна	Комунальне Муніципальне
Спільне внутрішнє	Змішана	Спільне з іноземним капіталом

На підприємстві здійснюється процес безпосереднього поєднання основних факторів виробництва – капіталу та праці (засобів виробництва з робочою силою). Завдяки такому поєднанню і відбувається процес виробництва товарів чи послуг.

Підприємство має закінчений цикл відтворення (випуск і реалізація продукції), само покриває свої витрати власними доходами, тобто діє на основі комерційного розрахунку.

Підприємство – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Це особливий вид господарської діяльності, яка ґрунтується на організаційно-господарському новаторстві, заснованому на використанні нових можливостей. Невід'ємним компонентом підприємства є персональна економічна, а не колективна адміністративна, відповідальність за результати роботи.

Підприємництво несумісне з втратами, некомпетентністю, розгільдяйством, крадіжками на робочому місці, які притаманні колективному господарюванню.

Підприємництво в усіх формах власності – це за сучасних умов найефективніший шлях відходу від моновласності держави, її роздержавлення, подолання відчуження людини від власності.

Країна досягає значних успіхів в економіці тоді, коли в ній достатнього розвитку набуває підприємство.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) є громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, передбачених законом.

Головний суб’єкт – підприємець. Це той, хто займається підприємницькою діяльністю з метою отримання прибутку. Справжній підприємець у своїй діяльності має за мету не лише прибуток, а й засіб самоутвердження, самовизнання, задоволення своїх амбіцій тим, що сам веде власну справу.

Більшу частину прибутку він вкладає у розвиток найперспективніших напрямів своєї господарської діяльності.

Підприємець – завжди самостійний товаровиробник, або той, хто надає послуги. Він нікому не підлеглий, поняття «вищий орган» зникає із законодавчого звороту. Підприємець сам відповідає за кінцевий результат своєї роботи.

Підприємництво передбачає широкий простір для вияву ініціативи, спритності, вміння і водночас забезпечує певну особисту свободу, незалежність підприємця від будь-яких вертикальних чи горизонтальних економічних і політичних структур.

Підприємство здійснюється у виробництві, торгівлі, фінансовій сфері та комерції.

Існує три форми організації підприємництва: одноосібне володіння, партнерство та корпорація.

Основними умовами підприємницької діяльності є:

стабільність державної економічної та соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва;
позитивна суспільна думка щодо підприємців і підприємництва;
пільговий податковий режим, який забезпечує дійовий стимул для підприємництва;
наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (інноваційні центри, спеціалізовані фірми, бізнес-центри, бізнес-інкубатори, консалтингові служби з питань управління, маркетингу, реклами тощо);
існування ефективної системи захисту інтелектуальної власності;
дебюрократизація процедур регулювання господарської діяльності з боку державних органів;
підприємницька етика;
достатнє інформаційне забезпечення про становище на різних ринках тощо.

Основними принципами підприємницької діяльності є:

Вільний вибір видів діяльності.
Залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян.
Самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів.
Вільний найм працівників.
Вільне розпорядження прибутком після внесення платежів, встановлених законодавством.
Самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання належної підприємцю валютної виручки на власний розсуд.

Основні функції підприємництва:

мобілізація капіталу та інших виробничих ресурсів для досягнення найкращих результатів;
організація виробництва, збуту, реклами продукції, маркетингу, управління ними;
новаторство, обґрунтування і впровадження нових ідей і творчої ініціативи.

Окремо можна виділити те, що саме приватна власність найповніше реалізує себе у підприємницькій діяльності, а прошарок підприємців становить середній клас суспільства.

Висновки

Актуальність проблеми перебудови відносин власності в Україні пов'язана з тим, що соціалістична економіка в кінці 70-х і на початку 80-х років практично повністю вичерпала свій потенціал екстенсивного розвитку і вступила в стадію стагнації. Орієнтація на державну власність протягом десятиліть стримувала ініціативу і підприємницький потенціал нації, не давала змоги використати його в інтересах суспільства, вела до виникнення, посилення і поглиблення негативних тенденцій у розвитку економіки та соціальної сфери, до відставання в економічному розвитку від розвинутих держав.

Монополізм державної власності та побудована на цій основі система економічних відносин і мотивація праці, певна економічна і політична ізольованість держави призвели до створення абсолютно монополізованої економіки і виключили таку рушійну силу економічного розвитку, як конкуренція, і підмінили її сумнівним і мало результативним мотиваційним принципом – «соціалістичним змаганням». В умовах надмірної бюрократизації всієї системи політичних і економічних відносин, надмірного розвитку партійних інтересів така політика стала гальмом подальшого соціально-економічного розвитку держави, яка в підсумку програла змагання в економічному і соціальному розвитку з розвинутими державами світу, що мали конкурентну ринкову економіку. Окремі спроби модернізації радянських економічних відносин і господарського механізму стійких позитивних результатів не дали. Темпи економічного розвитку держави (приріст національного доходу) поступово скоротилися до 1,5 – 2,5, що призвело до суттєвого зменшення інвестиційних процесів. Вимоги часу – задіяти нові стимули піднесення економіки і на цій основі швидко підняти ефективність економічної системи та рівень життя населення до стандартів розвинутих країн зумовили необхідність трансформації економіки і, насамперед, системи державної власності, визнання приватної та інших форм власності як рівноправних і досить ефективних форм в економічній діяльності, а потім – і забезпечення переходу до ринкових економічних відносин.

У процесі дальшої перебудови економічних відносин, розвитку різних форм власності та становлення ринкової економіки теорія соціалістичної власності втратила своє значення.

У процесі стихійного руйнування соціалістичної економіки, господарських зв’язків, розвитку інфляції, спаду виробництва, фінансової дестабілізації, трансформації власності, структуро влади і нечіткого розподілу владних повноважень в урядових структурах протягом 90-х років з метою забезпечення і посилення регулятивної ролі держави у здійсненні трансформаційних процесів розроблялися концепції, прогнози, плани, програми соціально-економічного «розвитку» України, які в більшості своїх положень мали суто декларативний характер, розроблялися за однією і не найкращою схемою, були повністю відірвані від реалій і проблем української економіки, і тих процесів, що відбувалися у державі, однією з причин невдалого розвитку трансформаційних процесів стало те, що в державі не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не сприяли цьому і егоїстичні інтереси нового класу, який зароджувався на хвилі підприємництва. Відсутність висококваліфікованих спеціалістів-менеджерів, які могли б забезпечити відносно нормальне функціонування економіки та необхідну мотивацію економічної діяльності на початку переходу до ринкових відносин, а також швидке і масштабне зростання егоїстичних інтересів і корупції в структурах влади стали вагомими факторами розвитку тіньової економіки.

Висунута на початку трансформаційних процесів ідея перетворити у власників усе населення України в умовах його економічної непідготовленості під гаслом соціальної несправедливості була нереальною, необґрунтованою, неефективною і недоцільною у своїй основі.

Роздержавлення націлене на зміну відносин власності на засоби виробництва для їх ефективнішого використання і відтворення; створення середнього класу власників як основи для багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки; структурну перебудову економіки; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій.

Практично здійснити роздержавлення можна в двох варіантах: повільної приватизації (з достатньою підготовкою та структурною реорганізацією кожного об’єкта) і швидкої приватизації (з переданням усіх турбот і боргів новому власнику). Перший шлях пов'язаний з використанням великої кількості коштів і висококваліфікованих спеціалістів, а також вимагає тривалого часу. Оскільки держава не мала таких можливостей, то процес приватизації був спрямований другим шляхом. Швидку приватизацію було поділено на два напрями, здійснюваних одночасно: «мала приватизація» і «велика приватизація».

Більшість об'єктів «малої приватизації» належить до комунальної власності. Тому всі рішення, пов'язані з цим процесом, затверджувались органами приватизації на підставі рішень місцевих Рад народних депутатів. Місцеві органи здійснювали і контроль за його ходом. За даними Фонду державного майна України, в 1996 році «малу приватизацію» в нашій країні майже завершено.

Чинне українське законодавство з питань «великої приватизації» поставило перед Фондом державного майна України суперечливі завдання: з одного боку, розподілити належне до приватизації державне майно порівну між усіма громадянами, забезпечивши надання пільг працівникам приватизовуваних підприємств, орендарям, сільськогосподарським виробникам і працівникам підприємств АПК, а з іншого – продавати державне майно якомога дорожче з метою покриття дефіциту державного і місцевого бюджетів. Водночас необхідно було здійснити безплатну сертифікатну приватизацію, яка не забезпечує надходження коштів ні до бюджету, ні підприємствам. Таким чином, ставилося завдання забезпечити в процесі приватизації появу ефективного власника на підприємстві та при цьому – за допомогою приватизаційних майнових сертифікатів, житлових чеків і компенсаційних сертифікатів – зробити власниками все населення України.

Кінцевою метою такої схеми було збагачення окремих осіб, які добре розуміли суть цих схем, керували їх здійсненням і забезпечили для себе накопичення значних капіталів. Одним з результатів такої політики стало те, що абсолютна більшість населення України у створених умовах невиплати заробітної плати, пенсій та злиденного життя за безцінь обмінювали свої приватизаційні сертифікати, а з часом і акції на реальні кошти, що призвело до розвитку спекуляції цінними паперами та швидкої концентрації власності при мінімальних затратах фінансових ресурсів. Понад 30 млн. громадян України, що отримали приватизаційні сертифікати втратили свої права власності.

Зроблена оцінка способів приватизації дозволила встановити, що сертифікатна приватизація є неефективною, бо, з одного боку, веде до розпорошення власності, а з іншого – жодною мірою не забезпечує так звану «соціальну справедливість». Така приватизація в Україні не тільки не сприяла підвищенню ефективності виробництв, а погіршувала їх економічний стан.

Валентина Семенюк, голова спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації у 2002 році сказала:

Ваучерна приватизація – це лише перший відтік цінних паперів. Вона призвела до того, що трудовими колективами були приватизовані відповідні підприємства, але після того відбулася скупка на вторинному ринку. Фактично, це робилося злочинним шляхом, з допомогою обману людей, тиску, невиплаченої зарплати тощо. Тому система ваучерної приватизації має свій негатив, як в Україні, так і тих республіках колишнього СРСР, які працювали за єдиним сценарієм. У результаті сертифікатної приватизації збагатилася лише невеличка купка людей, а більшість громадян залишилися і без заощаджень, і без пенсійних фондів, і без зарплати. Вважаю, що приватизацію від самого початку потрібно було проводити через відкриті торги і роботу фондового ринку. Сьогодні фондовий ринок практично не працює через те, що багатьом прозорість при приватизації невигідна. Адже потрібно декларувати, звідки взялися гроші. А при ваучерній приватизації ніхто не складав жодних програм і ніхто не відповідав за зупинку підприємств.

Головним недоліком діяльності всіх урядів України при реформуванні економіки, трансформації власності і економічних відносин було прийняття рішень не на основі виважених, запланованих і цілеспрямованих дій, а під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин та вимог, особистих інтересів, часто не професіонального розуміння ситуації – без наукового обґрунтування і оцінки можливих результатів та наслідків рішень, що приймалися. Цьому сприяла і відсутність відповідальності за будь-який розвиток негативних процесів, яка стала нормою політичного життя.

Усі соціально-економічні індикатори показують, що в Україні реалізувався негативний варіант трансформації власності, коли економічні, соціальні та інші інтереси держави, народу взагалі не враховувалися при її здійсненні, а всі зрушення в структурі власності відбувалися, в основному, виходячи з політичних цілей та вузькоегоїстичних інтересів окремого прошарку населення, що врешті-решт призвело до розвалу економіки, економічного занепаду держави та зниження рівня життя її населення.

Такому розвиткові реформування власності сприяла і економічна непідготовленість більшості населення України до трансформації державної власності в інші форми, що також було результатом політики, яка свідомо проводилася в державі.

Загальним наслідком усіх трансформаційних процесів стало те, що Україна посідає одне з останніх місць за рівнем економічного розвитку і одне з перших місць за розростанням корупції і тіньової економіки.

Винятковою особливістю української приватизації є і те, що ніхто з посадових осіб практично не відповідав за будь-які прорахунки, помилки, корисливі дії та за критичну економічну і соціальну ситуацію в країні. У державі ще й досі не існує інституції, яка мала б законодавчо визначене право здійснювати незалежний контроль за використанням державної власності, аналізувати, оцінювати результативність та ефективність її трансформації в інші форми власності.

Рахункова палата, яка за своїм призначенням мала б здійснювати такий контроль, аналіз і оцінку, нині необхідних повноважень для виконання такої роботи не має.

Оцінюючи ситуацію, яка склалася в Україні у сфері трансформації власності, можна зробити ще один висновок – така мета трансформації власності, як забезпечення високої результативності та ефективності економіки, до нинішнього часу залишається недосягнутою. Політичні інтереси виявилися вагомішими, ніж економічні і соціальні результати. Таким чином, головним політичним результатом трансформації власності в Україні стала заміна суспільно-політичного ладу в державі, «привласнення» державної власності «національною елітою» та їх оточенням. Головним економічним результатом є системна криза, загальний занепад національної економіки, розвиток тіньової економіки, корупція.

Останнім часом в Україні уряд почав визнавати необхідність залучення іноземних інвесторів до приватизаційного процесу, який розвивається досить повільно.

Положення про те, що в Україні необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат, стало загальновідомим, однак, на практиці мало що змінюється: потенціальні інвестори продовжують скаржитися на те, що «правила гри» на українському ринку визначені нечітко і постійно змінюються, що адміністративні процедури, пов'язані з іноземними інвестиціями, надмірно ускладнені, а це, у свою чергу, створює сприятливу основу для корупції чиновників, що для місцевих бізнесменів характерна кричуща необов’язковість. Таким чином, прагнення українського уряду активно залучати іноземних інвесторів до процесу великої приватизації необхідно доповнити радикальними діями щодо створення сприятливого інвестиційного клімату.

Список використаної літератури

Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №34. – ст. 500
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №24. – ст. 352
Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №19. – ст. 207
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №41. – ст. 188
Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №17. – ст. 122
Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №35. – ст. 279
Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №45. – ст. 375
Голос України. – 1994. – 11 березня.
Голос України. – 1994. – 20 травня.
Мочерний С. В., Ларіна Я. С. Політекономія: підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 392 с.
Мочерний С. В., Мочерна Я. С. Політична економія: навчальний посібник. – 2-ге вид., виправ. і доп. – К.: Знання, 2007. – 688 с.
Політика і культура. – 2002. – №38. – ст. 26.
Політична економія: навчальний посібник/за ред. О. С. Степури. – К.: Кондор, 2008. – 408 с.
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – №4. – ст. 61.
Щербина В. С. Господарське право: підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 592 ст.
Економіка України. – 2001. – №4. – ст. 23.
Економіка України. – 2001. – №9. – ст. 17.
Економіка України. – 2002. – №12. – ст. 35.
Економіка України. – 2003. – №8. – ст. 20.
Економічна теорія. Політекономія: підручник/за ред. В. Д. Базилевича. –К.: Знання-Пресс, 2001. – 584 с.
Економічна енциклопедія: у 3-х томах. т. 3. П – Я. – К.: Академія., Тернопіль: АНГ, 2002. – 952 с.

Разгосударствление и приватизация

Информация о работе

Помогла работа? Поделись ссылкой

Есть ненужная работа?

Информация о документе

Можно ли скачать документ с работой